Реферат на тему:
(економіко-географічна характеристика країни)
Офіційна назва - Італійська Республіка (Repubblica Italiana).
Географічне положення - розташована на півдні Європи, в басейні Середземного моря. Займає Апеннінський півострів, Сицилію, Сардинію та інші невеликі острови.
Географічні координати - 42 градуси Північної широти, 12 градусів Східної довготи.
Площа території - 301,2 тис. кв. км. Площа суші - 294 020 кв. км. Площа рік та озер - 7 210 кв. км.
Сухопутні кордони: з Австрією - 430 км, з Францією - 488 км, з Ватиканом - 3,2 км, з Сан-Марино - 39 км, зі Словенією - 232 км., зі Швейцарією - 740 км.
Довжина берегової лінії - 7 600 км.
Територіальні води - 12 морських миль.
Континентальний шельф - 200 морських миль.
Чисельність населення - 57,6 млн. осіб (1998р.)
Етнічний склад: італійці, німці (в області Трентіно-Альто-Адідже мешкає німецька община), французи (в області Валле-д`Аоста), словенці (в області Трієсте-Гориція).
Столиця - Рим - Roma - 2,6 млн. людей, (1997 р.) з передмістями - 3,8 млн.
Інші великі міста - Мілан - 1,305 млн. осіб, Неаполь - 1,047 млн. осіб, Турін - 921 тис. осіб, Палермо - 686 тис. осіб, Генуя - 656 тис. осіб.
Адміністративний поділ - 20 областей (regione), області поділяються на 94 провінції (provincia), провінції - на комуни (comune).
Офіційна мова - італійська. Англійську і французьку розуміють майже скрізь у готелях, ресторанах, у туристичних бюро. Німецьку - у першу чергу в курортних зонах на півночі.
Основна релігія: християнство. Церква - католицька.
Грошова одиниця - євро. 1EUR ~ 0.96USD. (на травень 2002 р.).
Національне свято - 2 червня - День проголошення Республіки (1946 р.)
Державний прапор - прямокутне полотнище з трьох рівномірних вертикальних смуг зеленого, білого та червоного кольору. На сьогоднішній день не існує однозначної відповіді на запитання про значення кольорів італійського прапора. Найбільш вірогідною вважається версія, за якою кольори прапора відповідають кольорам уніформи міланської поліції.
Герб. Італія не має національного герба, однак існує зображення, яке є національним символом Італії. Цей символ був затверджений у 1946 році. В центрі - обриси п'ятикутної червоної зірки, яка є основою великого зубчастого колеса (символ праці), обрамленого гілками оливкового дерева і дуба, що символізують мир і силу. Крім того, гілка оливи - південь Італії, дуба - північ. Знизу гілки перехрещуються і обвиті білою стрічкою з написом італійською мовою "Республіка Італія" (Repubblika Italiana).
Членство в міжнародних організаціях: повноправний член "Великої сімки", член ООН, ЄС і зони Євро, НАТО, ОБСЄ і Шенгенської угоди, СОТ, МВФ, МБРР, РЄ та інших.
Промисловий розвиток Італії почався наприкінці ХІХ ст. Фашистська політика і світова економічна криза сприяли реструктуризації, а не розширенню промисловості, і до кінця Другої світової війни майже половина працездатного населення була зайнята в сільському господарстві. Однак у 1950-х роках італійська економіка зазнала серйозних змін, і в 1990-х роках обробна і гірничовидобувна промисловість разом з будівництвом давали вже близько 33% ВВП, а невиробнича сфера (включаючи торгівлю, банківську діяльність та управління) - ще 63%, у той час як частка сільського господарства скоротилася до 4%.
У період з 1950 по 1964 роки обсяги промислового виробництва зросли майже вдвічі. Готові промислові товари як головні статті експорту замінили напівфабрикати, при цьому збільшився обсяг імпорту сировини і засобів виробництва. У період з 1963 по 1974 роки зростання виробництва становило 4,7% на рік. На початку 1970-х років Північна Італія перетворилася в один з найбільш розвинутих промислових районів Європи.
Вступ у Спільний ринок (Європейське економічне співтовариство) у 1957 році став важливим фактором збільшення обсягів італійського експорту.
У 1973-1974 роках, коли ціни на нафту підвищилися в чотири рази, значно зріс дефіцит платіжного балансу країни. Інфляція становила 21,1% у 1980 році і залишалася на рівні 9,9% на рік протягом 1980-х років. Проте для цього десятиліття були характерні економічне зростання, значне збільшення обсягів експорту, зменшення торгового дефіциту, значні успіхи малого бізнесу і поява доходів у підприємств державного сектора. У 1984-1992 роках щорічне зростання економіки становило 2,5%, у той час як за розмірами ВВП Італія утримувала третє місце в Європі після Німеччини і Франції.
Незважаючи на пожвавлення італійської економіки у 1980-х роках, основні структурні проблеми так і не були вирішені і дали про себе знати у 1990-х роках. Дефіцит державного сектора економіки Італії збільшився з 84,6% від ВВП у 1985 році до 103% у 1992-му. Щоб задовольняти умови ЄС, сформульовані Маастрихтською угодою 1991 року, уряд Італії намагався зменшити державний борг і дефіцит бюджету, але в 1992 році борг все ще залишався на рівні 10,7% від ВВП (у 6 разів вищий від середніх показників країн Організації економічного співробітництва і розвитку). Величезний державний борг і постійне перевищення витрат над доходами в державному секторі були головними причинами знецінення італійської ліри на 7% у вересні 1992 року і вжиття італійським урядом низки екстрених фінансових і фіскальних заходів у 1992 і 1993 роках.
Ще одна важлива структурна проблема була пов'язана з поглибленням розриву між рівнями обсягу виробництва і добробуту на півночі і півдні. Після 1945 року у південній частині Італії відбулися радикальні соціальні та економічні зміни. Кількість сільського населення у 1950-1960-х роках тут зменшилася у зв'язку з тим, що воно почало виїжджати в розвинуті промислові міста Північної Італії, в інші країни ЄС і США, тоді як доходи, рівень життя, рівень освіти і зайнятості підвищилися. Однак безодня між півднем і північчю стала ще глибшою, важливими причинами відставання півдня були висока концентрація населення у головних містах (особливо в Неаполі, Катанні і Палермо) і обмеженя можливостей працевлаштування, нестача житла, несприятливі умови для здобуття освіти і отримання соціальної допомоги.
У 2000 році в Італії налічувалося 23,9 млн. зайнятих (близько 41% її населення). Після Другої світової війни істотно змінилася структура зайнятості. Наприклад, у 1951 році жінки становили 25%, а в 1990 - 37% зайнятих. У 1954-1979 роках бльзько 4 млн. зайнятих у сільському господарстві залишили землю і перемістилися в промислові райони півночі.
На початку 1990-х років 32% зайнятих припадало на частку промисловості, 9% - на частку сільського господарства, а решта 59% - на частку торгівлі, сфери послуг та інших видів економічної діяльності, тоді як у сільському господарстві були зайняті в 1951 році 43%, у промисловості - 33% і в сфері послуг, торгівлі та інших видах діяльності - 24%. Зміни, що відбулися, привели до збільшення обсягів інвестицій у нові підприємства, великого відпливу населення із сільських місцевостей у міста і перенавчання мільйонів людей новим професіям.
Гострою проблемою Італії є безробіття. З середини 1950-х років воно скоротилося завдяки тому, що індустріалізація сприяла створенню більшої кількості робочих місць і багато італійців знайшли роботу в інших країнах, особливо в Західній Німеччині і Швейцарії. З середини 1970-х років, коли економічний ріст уповільнився, кількість безробітних зросла. У 1993 році безробітні в Італії становили 11% працездатного населення, але зберігалися значні регіональні розходження - 7,7% на півночі та в центрі проти 18,9% на півдні.
Велика промисловість в Італії виникла пізно. Проте в період між 1870 і 1914 роками на півночі було створено ряд великих промислових фірм, у тому числі заводи гумових виробів "Піреллі", хімічні заводи "Монтекатіні", металургійні заводи "Терні" та автомобільні заводи "Фіат". Під час Першої світової війни розвиток промисловості призупинився, але в 1920-1930-х роках відбувся незначний підйом, хоча економіка і була деформована спробою досягти економічної самостійності, витратами на колоніальні авантюри в Африці і великими військовими витратами. Бомбардування і воєнні дії на території Італії під час Другої світової війни обернулися катастрофою для економіки. Однак післявоєнне відновлення господарства відбувалося в цілому швидкими темпами. Воно заохочувалося США, які надали Італії допомогу в розмірі 2,4 млрд. доларів.
Після Другої світової війни держава стимулювала розвиток експортних галузей промисловості. Це особливо стосувалося металургії, машинобудування і хімічної промисловості. Нове обладнання і підвищення ефективності виробництва сприяли помітному зростанню виробництва сталі, яке за 1951-1980 роки зросло більше ніж у 8 разів. Значних успіхів було досягнуто в машинобудуванні, електротехнічній та автомобільній промисловості (в останній домінував концерн "Фіат" у Туріні). Модернізація хімічної промисловості вплинула на розширення асортименту її продукції - від нафтопродуктів до барвників, синтетичних волокон і пластмас.
Бавовняна і вовняна промисловість відігравали провідну роль на початку ХХ ст., але після 1950 року розвивалася повільніше порівняно з основними галузями промисловості. З початку 1950-х років швидко розширювалося виробництво одягу.
Обробна промисловість - найважливіший сектор економіки Італії. На її частку припадає майже 25% національного доходу та основна частина надходжень від експорту. У цьому секторі зосереджена п'ята частина всіх робочих місць у країні.
Головною галуззю обробної промисловості є машинобудування. В Італії виробляються офісне устаткування (калькулятори, друкарські машинки тощо), сільськогосподарські машини (трактори), ткацькі верстати, швейні машини, електронагрівне устаткування. Електромашинобудування включає виробництво телекомунікаційної апаратури, холодильників, пральних машин, іншої побутової електротехніки. Продукція машинобудування виробляється в основному на півночі, в районі Мілана, Туріна, Генуї, Бергамо, Брешиї та Флоренції. Після Другої світової війни ряд машинобудівних заводів було збудовано в околицях Неаполя і Барі.