Протягом осені 2001 року важливість ролі Росії у створеній ad hoc антитерористичній коаліції всіляко наголошувалася на Заході. Співробітництво Росії із США мало позитивний вплив на інші держави, такі як Китай та Іран, які до цього мали деякі сумніви, але врешті-решт зробили вибір послідувати за Росією та забезпечили політичну підтримку без прямого військового втручання. Без "зеленого світла" з боку Москви розміщення американських військових сил у Центральній Азії, отримання дозволу від місцевих урядів, включаючи ташкентський, проходило б набагато важче. Росія також надала зібрану російською розвідкою детальну інформацію про ситуацію в Афганістані.
Взявши спільну з іншими державами на чолі з США участь у боротьбі з міжнародним тероризмом, Росія виграла принаймні двічі. По-перше, цим вона поклала кінець численним розмовам у США про порушення прав людини у себе вдома. Визнану до цього "несправедливою" війну, яку Росія веде у Чечні, було легітимізовано проголошенням її "війною проти тероризму". По-друге, цим вона заклала грунтовну основу для зближення та подальшого співробітництва із своїм давнім суперником - США. Починаючи з 11 вересня, відносини між Росією та Заходом значно просунулися. Вперше представникам Росії була надана змога брати участь у засіданні комітету озброєнь НАТО у майбутньому. Більше того, Брюссель вирішив, що стосунки НАТО з Росією вимагають більш детального планування та прийняття рішень, ніж це було можливим через Постійну спільну комісію Росія-НАТО. 16 листопада 2001 року британський прем'єр-міністр Тоні Блер зробив історичне послання іншим 18 лідерам НАТО та Росії, запропонувавши створити замість Постійної комісії механізм спільного прийняття рішень у трьох головних сферах - боротьбі проти міжнародного тероризму, розповсюдженні зброї масового знищення та плануванні миротворчих операцій. Після оприлюднення цієї пропозиції Генеральний секретар НАТО генерал лорд Робертсон стверджував протягом свого візиту в Москву, що з боку Росії цілком реалістичним є очікування право вето на рішення альянсу у деяких сферах.
Таке масштабне порозуміння Росії із Заходом викликало суперечливу реакцію в Україні. Думки про його можливі наслідки для України суттєво розділилися. Оптимісти розглядали його як шанс нарешті реалізувати "багатовекторність" української зовнішньої політики, адже тепер її раніше конфліктуючі між собою вектори почали зближуватися. Після очевидного потепління у відносинах між Заходом та Росією в Україні на вищому державному рівні знову "євроатлантичне співробітництво" було замінене "євроатлантичною інтеграцією".
"Аргументи тих, хто вважав, що в України не може бути більш тісних відносин із Заходом, тому що це б ускладнило відносини з Росією, просто зникли. Це більше не фактор, тому що і Росія розвиває тісні взаємовідносини із Заходом", - заявляв посол США в Україні Карлос Паскуаль. Та проте настрої в Україні з цього приводу були менш оптимістичними. Було помітно стурбованість з приводу зближення векторів. Досить довго метою української дипломатії було створення на Заході образу України, який би розглядався окремо від Росії. Тепер виявилося, що Україна стала заручницею власної політики. Після примирення Росії з Заходом Україна втрачала свій головний козир, адже здійснення впливу на Росію до цього часто відбувалося саме через Україну. Тривалий час розігруючи карту небажання перетворитися на "буферну зону" між Заходом та Росією, Україна чи не вперше реально опинилася перед такою загрозою. Поступово складалося враження, що Захід забуває про її "вдале геостратегічне розташування", адже Київ був занадто довго неспроможний знайти механізмів його реалізації.
Небажання повторити помилки осені-зими 2000-2001, коли США своєю справедливою, але часом занадто різкою критикою сприяли поверненню України в бік Росії, знову призвело до маніпулювання географічними термінами. Офіційна риторика визначала Україну як "центральноєвропейську" або принаймні "східноєвропейську" державу якщо не зараз, то у майбутньому (віднесення України до Європи у США зазвичай є виміром її демократичності, до Центральної-більшої, до Східної-дещо меншої міри). Українську владу наполегливо запевняли, що Україна не стане "футбольним полем" для геополітичної гри між США та Росією.
І все ж після антитерористичної кампанії стосунки України з США вже не були занадто теплими. Адміністрація Дж.Буша реалізовувала досить жорсткий підхід стосовно України. Якщо раніше у США популярно було говорити про демократичну Україну, що стане поштовхом до демократизації Росії з її імперськими амбіціями (той же Зб.Бжезінський проповідував дану тезу), відтепер ситуація змінилася. "Якщо Росія буде продовжувати розбудовувати сильні інституції, а це саме те, чим вони займаються, це стане великою допомогою Україні. Вони [росіяни], мабуть, взмозі зробити це краще, ніж ми", - заявив Джек Метлок, колишній посол США у Росії. "Саме з Москви може здійснюватися тиск на Україну для того, щоб реформи проходили більш визначено", - говорив Аріель Коен у своєму інтерв'ю "Дзеркалу тижня". Американський аналітик, який іще в період "касетного скандалу" голосно говорив про імперську стосовно України політику Росії, після зближення Росії з США несподівано помітив нову тенденцію: "...сьогодні... в Росії...почали відмовлятися від попередніх стереотипів, від імперського мислення".
3. Окремі питання відносин на сучасному етапі
Великого тиску з боку Заходу та передусім США продовжує зазнавати і сам Президент України. Ще у 1996 році під час його поїздки до США перебування у влади Л.Кучми називалося запорукою того, що швидше за все Україна в силу свого геостратегічного положення буде відігравати головну позитивну роль в регіоні. Після його дискредитації в ході "касетного скандалу" та налагодження Заходом стосунків із Росією український президент почав піддаватися серйозній критиці у Європі та США, особливо у їх ЗМІ.
Суттєво погіршився імідж президента України у зв'язку із виборами до Верховної Ради України 31 березня 2002 року. Висловлені в українській пресі побоювання про те, що залучення уваги США до війни проти тероризму в Афганістані відверне її від парламентских виборів в Україні, не справдилися. Увага, що її отримали українські вибори-2002 з боку Сполучених Штатів, перевищила усі сподівання.
У США протягом усього передвиборчого процесу та ще задовго до нього стало нормою робити заяви про те, що "вільний та справедливий електоральний процес, який завершиться вільними та справедливими виборами ... стане сильним сигналом міжнародній спільноті, що Україна політично дозріла та повернулася на шлях демократичних реформ". Таким чином, через належне та прозоре проведення парламентських виборів, як того вимагала американська сторона, Україні надавався шанс примиритися із Заходом.
Починаючи із осені 2001 року, візити високоповажних осіб із США стали помітно частішими. Серед них приїзд Поли Добрянськи, заступника державного секретаря США з глобальних питань, в ході якої нею було зроблено заяву про те, що в України та США "спільні інтереси на ... виборах". Далі в Україну послідувала делегація від Національного демократичного інституту США (НДІ) на чолі з Мадлен Олбрайт, державним секретарем США у адміністрації Б.Клінтона. В ході її візиту М.Олбрайт дала зрозуміти чітко, що стан відносин між США та Україною буде залежати від того, яким чином влада зарекомендує себе на виборах-2002. У США таку велику і часто критичну увагу, яка приділялася Україні, намагалися представити як "конструктивну критику з боку друзів". Незважаючи на всю ту критику, якій піддавалася Україна через численні порушення власного ж виборчого законодавства, все ж таки така увага з боку США, хоч переважно і негативна, означала, що стратегічний партнер все ще цікавить їх.
Окрім візитів, від американського Конгресу на адресу України надійшла Резолюція із закликом провести демократичні вибори до парламенту, прийнята 19 березня Палатою представників майже одностайно (480 депутатів проти одного) та у відносно короткі терміни (7 тижнів). Характерним було те, що резолюція була прийнята ще до того, як вибори в Україні відбулися. Тому деякі українські посадові особи розглядали її як ультиматум, поставлений перед Україною. У відповідь на резолюцію Л.Кучма висловив своє обурення з приводу її прийняття та назвав її "безпрецедентною".
Перше місце за пропорційними списками блоку В.Ющенка, здобуте у ході парламентських виборів, справило на США в цілому позитивне враження. Ще в листопаді 2001 року, до офіційного початку передвиборчої кампанії, В.Ющенко здійснив поїздку до Вашингтона, де зустрівся із заступником держсекретаря Армітаджем, спеціальним радником президента Д.Фрідом, рядом конгресменів та сенаторів. Цікаво, що в тому ж листопаді відбувся також візит до США діючого прем'єр-міністра А.Кінаха, одного з лідерів пропрезидентського блоку "За Єдину Україну". Після оголошення результатів виборів екс-прем'єра у американських ЗМІ було названо "новою людиною України" (The Wall Street Journal), а його перемогу розцінено як "крок України у напрямку Заходу" (The Washington Times) та успішне ствердження самого лідера як реального претендента на президентське крісло у 2004 році. Там же заявлялося, що "хоча Сполучені Штати не дійшли до того, щоб оскаржувати законність виборів, вони висловили свою стурбованість".