Сьогодні було б, мабуть, передчасним виносити чіткі уроки з досвіду інших країн. І причини тут не стільки у тому, що в нових незалежних державах вільні економічні зони, скоріш за все, будуть дуже відрізнятися від експортних промислових зон у інших місцях, скільки у тому, що ще не робилися систематичні спроби створити експертну систему, яка зосереджувалася б на розвитку таких зон [4].
Вільні економічні зони України: напрямки і стратегії розвитку.
Як зазначено у ст.3 Закону України “Про спеціальні (вільні) економічні зони” на території України можуть створюватись спеціальні (вільні) економічні зони різних функціональних типів:
-Вільні митні зони і порти.
-Експортні зони.
-Транзитні зони.
-Митні склади.
-Технологічні парки та технополіси.
-Комлексні виробничі зони.
-Туристсько-рекреаційні зони
-Страхові зони.
-Банківські зони.
На кінець 2002 року в Україні, згідно з ухваленими законами, функціонують 11 спеціальних економічних зон (СЕЗ) у дев'яти регіонах, в яких діє спеціальний режим інвестиційної діяльності: в Автономній Республіці Крим (7 районів); у Донецькій області (22 міста і 5 районів); Волинській (3 міста і 9 районів); Закарпатській; Луганській (6 міст і 3 райони); Чернігівській області (7 районів), у містах Шостка і Харків. Найвідоміші серед них - "Донецьк" у Донецькій області, "Славутич" у Київській, "Курортополіс Трускавець", "Яворів" у Львівській, "Миколаїв" у Миколаївській області. Діють спеціальні економічні зони зовнішньоторговельної спрямованості - "Азов", "Закарпаття", "Інтерпорт Ковель", "Рені", "Порто-Франко" Одеського морського торговельного порту, "Порт Крим", а також Південнокримська експериментальна зона "Сиваш".
Процесс формування в Україні законодавства про вільні економічні зони (ВЕЗ) та запровадження територій пріоритетного розвитку із спеціальним режимом інвестиційної діяльності (ТПР) найбільш інтенсивно відбувався протягом останніх двох років. Виключенням є Північнокримська експериментальна економічна зона (ПЕЕЗ) “Сиваш”, яка була заснована 1995 року. Початковий досвід, накопичений за час імплементації правового поля функціонування українських ВЕЗ і ТПР, дозволяє сьогодні говорити про перші результати та проблеми їх діяльності.
Поява великої кількості ВЕЗ і ТПР в Україні - станом на кінець 2000 року в Україні створено одинадцять вільних економічних зон, дев’ять областей та АР Крим мають території пріоритетного розвитку – стала наслідком відсутності ефективної регіональної політики, що сприяла б економічному розвитку невеликих міст. Натомість відбулося лише руйнування колишньої централізованої системи формування місцевих бюджетів. Як наслідок, регіони вимушені були шукати ефективних способів регулювання оподаткування, на територіальному рівні.
Україна наслідує приклад Росії, де було продекларовано створення одразу 23 вільних економічних зон та регіонів із спеціальним режимом інвестиційної діяльності, територія яких становила майже третину території країни. Однак нездоланні суперечності між формуванням прибуткової частини бюджету та наданням пільгових умов підприємствам призвели до того, що зараз з 18 проголошених зон реально працюють лише дві – “Находка” та “Янтарь” (Калінінградська область) [5].
Чинним законодавством передбачено формування принаймні двох категорій вільних економічних зон. Перші мають чітко визначену спеціалізацію, започатковуються на базі портів та в прикордонних районах (“Азов” у Мариуполі, “Порт Крим” у Керчі, “Порто-франко” в Одесі, ВЕЗ у м.Рені, “Закарпаття” та “Інтерпорт Ковель”). Діяльність підприємств у цих зонах зводиться здебільшого до невеликої обробки вантажів, фасування та пакування товарів. Позитивним наслідком функціонування таких ВЕЗ є пожвавлення економічної діяльності, збільшення обсягу легально ввезених вантажів, за рахунок спрощення митних процедур у межах чітко відокремленої території, та їх здешевлення для покупців. До цієї групи можна віднести також ВЕЗ рекреаційного типу “Курортополіс Трускавець”.
Друга категорія – зони, що створюються у депресивних регіонах з високим рівнем безробіття (наприклад, “Славутич”, “Яворів”, “Миколаїв”). На відміну від вільних економічних зон, території пріоритетного розвитку із спеціальним режимом інвестиційної діяльності відрізняються територіальною розмитістю і непрозорістю управління.
Стандартний набір пільг містить часткове звільнення суб’єктів ВЕЗ (ТПР) від сплати податку на прибуток, мита та ПДВ, в ряді випадків - пільговий режим сплати податку на землю або державні гарантії захисту інвестицій. Крім того, уряд встановлює перелік імпортованих сировини, матеріалів, устаткування чи обладнання, що можуть ввозитися для реалізації інвестиційних проектів на пільгових умовах. Підприємство періодично звітує перед податковою, митною службами та адміністрацією ВЕЗ про цільове використання імпорту. Уряд визначає також перелік пріоритетних видів діяльності, що передбачає надання пріоритетного статусу певним базовим галузям економіки. Таке штучне підвищення зацікавленості потенційних інвесторів вкладати гроші в окремо взяті підприємства поглиблює і без того існуючі структурні диспропорції вітчизняної економіки.
Управління ВЕЗ належить одразу двом (а в окремих випадках – трьом) державним органам – адміністрації ВЕЗ, місцевому органу самоврядування, а в ряді випадків ще й спеціальній Раді з питань ВЕЗ і ТПР.При цьому створення останньої не передбачено базовим законом про загальні засади створення та функціонування вільних економічних зон.
Законом України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” (1992) встановлено досить просту процедуру реєстрації суб’єктів ВЕЗ: підприємству необхідно подати інвестиційний проект до адміністрації вільної економічної зони та укласти відповідний договір.
Однак, пільги не завжди є адекватними зусиллям, яких доводиться докласти підприємству, щоб отримати право, а потім працювати у пільговому режимі. Наприклад, інвестування на пільгових умовах у Донецькій області регламентують понад 20 документів, серед яких порядок контролю за інвестиційної діяльністю. Процедура отримання свідоцтва охоплює узгодження основних параметрів інвестпроекту в органах місцевого самоврядування та конкретизацію проекту в секретаріаті Ради з питань ВЕЗ. При цьому прибутковість проекту і перспективність підприємства перестають бути суто приватною справою засновників, теж саме стосується створення нових робочих місць, розмірів фондів заробітної плати, маркетингової політики, ризиків, прогнозованих обсягів податкових надходжень тощо [6].
Спільною рисою більшості українських ВЕЗ (ТПР) є вимога значних за обсягом інвестицій для отримання пільг з оподаткування (в ряді випадків - від 1 до 3 млн. дол. США). Гранична межа мінімального вкладення інвестицій свідчить, що запроваджувані інвестпроекти призначені, перш за все, для великого бізнесу. Зробивши таким чином ставку на великих (принаймні за українськими масштабами) інвесторів, законодавці пройшли повз 99% вітчизняних підприємців [7], тоді як підтримка промислових гігантів водночас з посиленням податкового навантаження на дрібний бізнес може дуже швидко призвести до занепаду внутрішнього ринку споживчих товарів. Тому доцільним є перегляд подібної норми в бік зменшення з метою створення більш суттєвих стимулів для інвестування. В той же час, існує цікавий досвід ВЕЗ “Яворів”, де обмеження з мінімального розміру інвестицій можна обминути, пройшовши в зону через науково-технологічний парк. Гранична вартість проектів, у які інвестор може вкласти гроші при цьому становить 50 тис. грн. на відміну від стандартних умов (500 тис. дол. США) [10].
Головні застереження щодо економічної доцільності запровадження ВЕЗ (ТПР) в Україні сьогодні полягають у наступному:
1. Запровадження великої кількості ВЕЗ створює можливості для безмитного імпорту товарів.
2. Надання пільг окремим підприємствам обертається додатковим податковим тягарем для всіх інших.
3. Суб’єкти ВЕЗ не сплачують податків [5].
Необхідно зауважити, що згідно з чинною нормативно-правовою базою, всі товари, що ввозяться на територію ВЕЗ, повинні використовуватися виключно у виробництві, про що підприємство звітує у відповідних деклараціях. Якщо підприємство продає завезене обладнання чи сировину, воно сплачує всі податки в повному обсязі. Під час ввезення підакцизних товарів усі обов’язкові платежі здійснюються повністю у будь-якому випадку.
Певні проблеми виникають з підприємствами, що залучають інвестиції для реконструкції діючих виробництв, особливо якщо вона відбувається всередині “технологічного ланцюжка” (наприклад, проект модернізації блока кисневого нагнітання на комбінаті “Азовсталь”). Тоді ведуть окремий бухгалтерський та податковий облік, аби виявити розмір отриманого прибутку саме на внесену інвестицію.