4) документ, що свідчить про внесення заявником плати за реєстрацію. Розмір плати становить двадцять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян на день здійснення реєстрації іноземної інвестиції. Кошти, одержані за реєстрацію іноземної інвестиції, перераховуються у такому порядку: 50 % — відповідно до республіканського (Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських бюджетів, 50 % — до Державного бюджету України).
Перший примірник інформаційного повідомлення повертається заявникові як підтвердження факту державної реєстрації іноземної інвестиції, другий надсилається поштовим відправленням Мінфіну в день реєстрації іноземної інвестиції, третій залишається в органі, що здійснив її реєстрацію.
Реєстраційний номер інформаційного повідомлення про внесення іноземної інвестиції складається з таких елементів:
• коду системи позначень адміністративно_територіальних одиниць (СПАТО), до яких належить район, де розташований орган державної реєстрації, що зареєстрував іноземну інвестицію;
• порядкового номера за видом іноземної інвестиції;
• порядкового номера за формою внесення іноземної інвестиції;
• порядкового номера реєстрації іноземної інвестиції в журналі обліку державної реєстрації іноземних інвестицій.
Форма ведення журналу обліку державної реєстрації іноземних інвестицій визначається Міністерством зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі України.
У разі втрати або знищення інформаційного повідомлення про внесення іноземної інвестиції заявникові на його вимогу видається дублікат зазначеного документа. Для отримання його заявник подає до органу державної реєстрації опубліковане в офіційній пресі оголошення про визнання недійсним втраченого інформаційного повідомлення про внесення плати за надання дубліката інформаційного повідомлення. Орган державної реєстрації протягом п’яти днів повинен видати дублікат інформаційного повідомлення про внесення іноземної інвестиції. Відмова у державній реєстрації іноземних інвестицій можлива лише у разі, коли здійснення цієї інвестиції суперечить законодавству України або подані документи не відповідають вимогам положення “Про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій”. Відмова у державній реєстрації повинна бути оформлена письмово із зазначенням мотивів і може бути оскаржена в судовому порядку. Відмова з мотивів недоцільності здійснення іноземної інвестиції не допускається.
Також держава надає іноземним інвесторам низку гарантій при здійсненні ними інвестиційної діяльності. Ці гарантії включають в себе гарантії у разі зміни законодавства щодо захисту іноземних інвестицій, обмеження примусових вилучень, право на відшкодування збитків іноземним інвесторам, завданих їм внаслідок дій, бездіяльності або неналежного виконання державними органами України чи їх посадовими особами передбачених законодавством обов'язків щодо іноземного інвестора або підприємства з іноземними інвестиціями.
Особливу увагу іноземних інвесторів привертають норми, що встановлюють гарантії у разі припинення інвестиційної діяльності та у випадку переказу доходів, одержаних внаслідок здійснення іноземних інвестицій. Відповідно до ст. 11 Закону України «Про режим іноземного інвестування» у разі припинення інвестиційної діяльності іноземний інвестор має право на повернення своїх інвестицій у натуральній формі або у валюті інвестування в сумі фактичного внеску без сплати мита. Іноземним інвесторам також гарантується безперешкодний і негайний переказ за кордон їх прибутків, доходів та інших коштів в іноземній валюті, одержаних на законних підставах внаслідок здійснення іноземних інвестицій (ст. 12 згаданого Закону).
Однак слід пам’ятати, що у Законі України «Про режим іноземного інвестування» міститься норма, відповідно до якої незареєстровані іноземні інвестиції не дають права на одержання пільг та гарантій, передбачених цим законом.
Таким чином, усім комплексом пільг і гарантій, включаючи право на безперешкодну репатріацію прибутків від здійснення інвестиційної діяльності на території України та право на безперешкодне повернення своєї інвестиції, іноземний інвестор зможе скористатися лише у тому випадку, коли буде дотримано низку вимог чинного законодавства, зокрема, щодо видів та форми здійснення іноземних інвестицій, державної реєстрації такої інвестиції.
Відповідно до Закону України «Про режим іноземного інвестування» іноземною інвестицією слід вважати цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об`єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту. Про те, які саме цінності можуть вкладатися в об’єкти інвестування іноземними інвесторами, ми уже наголошували. Тут хочеться звернути окрему увагу на інше. Йдеться про те, що іноземною інвестицією може бути визнане не будь-яке майно, а лише те, яке вкладається іноземним інвестором з конкретною метою: з метою отримання прибутку від здійснення інвестування або з метою досягнення соціального ефекту. Таким чином, не будь-яке вкладення капіталу іноземцями на території України вважатиметься іноземною інвестицією.
Юристи-практики зазначають, що державні органи норми законодавства України трактують таким чином, що інвестиція має бути прибутковою, насамперед, для держави та її резидентів. Намою думку, з такою позицією погодитися не можна. Наслідком залучення інвестицій в економіку будь-якої держави є створення нових виробничих потужностей, зростання кількості робочих місць, інтенсифікація виробництва, що, врешті-решт, зазвичай збільшує надходження до бюджету держави у вигляді податків. З погляду юридичної техніки відстежити пряму залежність між прибутком (доходом) держави і здійсненням інвестиції не виявляється можливим. Тому не можна стверджувати, що іноземний інвестор має надати докази того, що його інвестиція обов’язково має принести прибуток резидентам України чи державі загалом.[50]
З іншого боку, держава стимулює інвестора здійснювати довгострокові капіталовкладення саме в ті об`єкти промисловості, сільського господарства, транспорту тощо, функціонування яких приноситиме прибуток або матиме соціальне значення. Тому, скажімо, вкладення нерезидентом коштів у придбання квартири або автомобіля для власних потреб не може бути визнане іноземною інвестицією. Натомість розміщення депозиту в українському банку слід вважати іноземною інвестицією навіть у тому випадку, якщо банк не отримає прибутку від розміщення вкладених коштів.
Суперечки між іноземними інвесторами і державою з питань державного регулювання іноземних інвестицій підлягають розгляду у судах України, якщо інше не передбачене міжнародними договорами про захист іноземних інвестицій. Всі інші суперечки підлягають розгляду в судах та господарських судах України, а за угодою сторін – третейських судах, у тому разі і закордоном.
2.2 Договірне регулювання правовідносин в сфері іноземного інвестування
Відповідно до ст. 3 Закону України “Про режим іноземного інвестування” від 19 березня 1996 року № 93/96-ВР іноземні інвестиції можуть здійснюватися у різних формах, і майже в усіх випадках форма інвестицій носить договірний характер. Виключення складають створення підприємств одним засновником, а також створення структурних підрозділів іноземними юридичними особами, оскільки з точки зору приймаючої держави це означає появу на її території нового об’єкту власності. Договірні форми інвестування класифікуються на:
а). угода про створення юридичної особи чи про дольову участь в підприємстві, неприбутковій організації;
б). угода без створення юридичної особи.
В останньому випадку вони поділяються на договори про спільну інвестиційну діяльність та інвестиційні договори, котрі не пов’язані зі спільною діяльністю. Крім того, розрізняється набуваюча форма інвестицій, яка знаходить своє відображення у договорах купівлі-продажу (наприклад, нерухомості) та інших договорах про відчуження майна. Хоча здійснення іноземних інвестицій у формі підприємств з іноземними інвестиціями є чи не найрозповсюдженішою формою, розглянемо передусім форму інвестування у вигляді угоди без створення юридичної особи. Тобто відносини щодо вкладення іноземних інвестицій які опосередковуються за допомогою інвестиційного договору (у вузькому розумінні).
Вищезазначена тематика як окремий об’єкт дослідження майже не розглядалася в працях вітчизняних та іноземних вчених. Але такі фахівці як Богуславський М.М., Богатирьов А.Г., Вознесенська Н.Н., Я. Броунлі, Ф. Джесеп, Г. Делум, П. Масе, Бершеда Є.Р., Купагин М., Сухоруков А.І., Острий О.Г., створили теоретичну базу міжнародно-правового регулювання договірних інвестиційних відносин, термінологічний апарат, який використовується у змісті інвестиційного договору, визначили інвестиційний договір як одну з форм вкладення інвестицій та інше.
Інвестиційний договір, виходячи з його правової специфіки та господарської орієнтації, можна визначити як угоду (правочин) двох або більше учасників спільної інвестиційної діяльності з обов’язковою участю нерезидента України, яка встановлює взаємні права та обов'язки сторін щодо внесення і використання іноземних інвестицій з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.
Першочергову роль у регулюванні інвестиційних відносин відіграє міжнародне право, зокрема ряд міжнародно-правових документів. До них відносяться:
1. Вашингтонська конвенція “Про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами” від 18 травня 1965 року.
2. Сеульська конвенція “Про заснування багатостороннього агентства по гарантіям інвестицій”, що була схвалена 11 жовтня 1985 року на щорічній зустрічі Ради керуючих Всесвітнього банку в Сеулі.