Якщо виділ частки будинку в натурі неможливий, суд вправі за заявленим про це позовом встановити порядок користування відособленими приміщеннями такого будинку. У цьому разі окремі підсобні приміщення (кухня, коридор тощо) можуть бути залишені в загальному користування учасників спільної часткової власності. Порядок користування жилим будинком може бути встановлено також і між учасниками спільної сумісної власності. При неможливості виділу частини будинку в натурі або встановлення порядку користування ним, власнику, що виділяється, за його згодою присуджується грошова компенсація. Розмір грошової компенсації визначається за угодою сторін, а при відсутності такої угоди – судом на дійсній вартості будинку на час розгляду справи.
Під дійсною вартістю будинку розуміється грошова сума, за яку він може бути проданий в даному населеному пункті чи місцевості. Для її визначення при необхідності призначається експертиза.
В окремих випадках суд може, враховуючи конкретні обставини справи, і при відсутності згоди власника, що виділяються, зобов’язати решту учасників спільної власності сплатити йому грошову компенсацію за належну частку з обов’язковим наведення відповідних коштів. Зокрема, це може мати місце, якщо частка у спільній власності на будинок є незначною і не може бути виділена в натурі чи за особливими обставинами сумісне користування ним неможливе, а власник в будинку не проживає і забезпечений іншою жилою площею.
В спорах про поділ будинку в натурі учасникам спільної часткової власності на будинок може бути виділено відокремлені частини будинку, яка відповідає розмірам їх часток у праві власності.
Якщо виділ технічно можливий, але з відхилення від розміру часток кожного власника, суд з врахування конкретних обставин може провести його зі зміною у зв’язку з цим стосовно до ст.119 Цивільного Кодексу України ідеальних часток і присудження грошової компенсації учаснику спільної власності, частка якого зменшилась.
В тих випадках, коли для поділу необхідне переобладнання та перепланування будинку, він проводиться при наявності дозволу на це виконкомом місцевої Ради народних депутатів (ст.152 Житлового Кодексу України). Якщо сторона оспорює рішення виконкому щодо дозволу на переобладнання та перепланування і воно є необґрунтованим, суд може не погодитись з ним, мотивуючи це в рішенні.
При поділі жилого будинку суд зобов’язаний зазначити в рішенні, яка відокремлена (ізольована після переобладнання) частина будинку конкретно виділяється і яку частину в будинку вона складає, а також, які підсобні будівлі передаються власнику.[9]
У разі порушення питання про виділення усіма співвласниками фактично відбувається ліквідація права спільної часткової власності. Якщо неможливо виділити кожному з них частку в натурі та за відсутності з цього приводу згоди між ними, суд має право присудити все майно одному із співвласників, а решті – відповідну грошову компенсацію.
Питання про виділення може поставити також кредитор співвласника з метою звернути стягнення на його частку у спільному майні.
III. Правове регулювання права спільної сумісної власності.
Іншим і також дуже важливим видом права спільної власності є право спільної сумісної власності. Правове регулювання цього права здійснюється різними нормативно-правовими актами, серед яких можна виділити Цивільний Кодекс України, Закон України “Про власність”, Кодекс про шлюб і сім’ю України та інші. Так, наприклад, в діючому Цивільному Кодексі України в ст. 112 зазначено, що розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) і без визначення часток (сумісна власність).
Згідно закону України “Про власність” на праві спільної сумісної власності належить майно нажите подружжям за час шлюбу. Це право регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім’ю України.
Отже, спільна власність двох чи більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.
Суб’єктами права спільної сумісної власності (згідно нового Цивільного Кодексу України, який набирає чинності з 1 січня 2004 року) можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.
Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
До об’єктів права спільної сумісної власності також відноситься, як уже було зазначено, майно, набуте подружжям за час шлюбу. Це майно належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено договором чи законом.
Майном, яке є спільній сумісній власності, його співвласники володіють і користуються спільно. Але вони можуть укладати угоду між собою, яка буде регулювати володіння і користування спільним майном.
Розпорядження майном здійснюється за згодою всіх співвласників. Якщо один із співвласників майна, яке перебуває у спільній сумісній власності, здійснив право чин щодо розпорядження ним, то вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.
Згода співвласників на вчинення певних дій щодо розпорядження спільним майном, які підлягають нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.
Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визначений судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника. Який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Законодавство України передбачає, що із спільного майна можливий виділ частки. Співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності.
У разі виділу частки із майна вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.
Виділ частки може проводитись у разі, коли кредитор співвласника майна, що є у спільній сумісній власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, пред’явить позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї.
Співвласники за своєю попередньою домовленістю можуть поділити майно.
У разі поділу майна, що є спільною сумісною власністю, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, що мають істотне значення.
У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Центральне місце у системі майнових відносин займає право власності між подружжям. Визначальним тут є принцип спільності нажитого у період шлюбу майна.
Згідно Кодексу про шлюб і сім’ю України (ст.22) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя має рівні права на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Виходячи з цієї статті Кодексу про шлюб та сім’ю України право спільної сумісної власності подружжя не поширюється на майно, яке було придбане до шлюбу або після його припинення. Але слід, мати на увазі шлюб, який укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану (згідно нового законодавства в органах реєстрації актів цивільного стану). Нерідко чоловік і жінка з певних причин не реєструють шлюб, перебуваючи у так званих фактичних шлюбних відносинах. На майнові відносини такого типу відповідні норми шлюбно-сімейного законодавства не поширюється. Спори щодо майна, набутого чоловіком і жінкою в період фактичних шлюбних відносин, мають вирішуватись відповідно до норм цивільного законодавства про спільну власність.
Сімейне законодавство не дає спеціального переліку майна, яке може бути спільною сімейною власністю подружжя. У цьому, на перший погляд, начебто немає потреби, оскільки подружжя як і всі інші громадяни є суб’єктами цивільних правовідносин, а відтак вони мають право мати у спільній власності все те майно, яке взагалі може становити об’єкти права власності окремих громадян. Щоб усунути можливі сумніви щодо об’єктного складу спільної сумісної власності подружжя, Пленум Верховного Суду України у Постанові “Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України” від 12 червня 1998 р. роз’яснив, що такою власністю є майно, нажите подружжям під час шлюбу і яке може бути об’єктом права приватної власності, а також належні подружжю грошові суми та майно за зобов’язальними правовідносинами.[10]
Спільною сумісною власністю подружжя можуть бути акції, облігації, інші цінні папери, придбані за спільні кошти, їх влади у статутних фондах господарських товариств, дивіденди та інші доходи, одержувані від такого майна, а також виграші від придбаних на спільні кошти лотерейних квитків. Режим спільності має поширюватися і на авторську винагороду, авторський гонорар, право одержання яких виникло під час шлюбу.
У разі випадків певне майно підлягає спеціальному оформленню або реєстрації (вклади, нерухомість, автомобілі тощо), що здійснюється на імя одного з подружжя. Незважаючи на це, обсяг прав на таке майно у другого з них не зменшується.