комісія з циклу цивільного
та сімейного права
Курсова робота
з цивільного та сімейного права
на тему:
“Правове регулювання
спільної власності в цивільному праві ”
Виконав:
студент II курсу група №2 Долинка Ігор Богданович
Науковий керівник:
ст. викладач
Філоненко Майя Вікторівна
2003
Список використаної літератури та законодавства.
Існування людини забезпечується головним чином завдяки суспільному виробництву, в процесі якого створюються необхідні для неї матеріальні блага.
Суспільне виробництво формує відповідну спрямованість взаємовідносин, сутність якої полягає у привласненні людиною (колективом людей) предметів природи і продуктів суспільного виробництва, що дає можливість індивіду ставитися до них як “до своїх, до власних”. Однак привласнення, як правило, не може бути без відчуження. Тому варто погодитись з авторами, які вважають, що “власність одних людей чи їх колективів на майно невіддільно пов’язана з відчуженням майна від інших людей”.[1]
У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, належності їх конкретній особі.
Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого утверджується панування власника над належними йому речами та його повноваженнями з володіння, користування, розпорядження ними.
Законодавство України розрізняє декілька форм власності.
Згідно Конституції України в країні існує державна, приватна і комунальна власність. А в Законі Україні “Про власність” зазначається, що в Україні діє колективна власність поряд з іншими.
Спільну ж власність можна розглядати як своєрідний спосіб реалізації суб’єктами права приватної, колективної, державної власності.
Отже, право спільної власності – це право двох або більше осіб на один об’єкт.
I. Поняття права спільної власності
Майно може належати на праві власності не лише одній, а й кільком особам (суб’єктам права власності). У тих випадках, коли право власності на майно належить якісь одній особі, будь то громадянин, юридична особа, держава, адміністративно-територіальне утворення, власність є односуб’єктною. У тих випадках власнику протистоять усі треті особи, які зобов’язуються утримуватись від здійснення будь-яких дій, що перешкоджають йому за своїм розсудом здійснювати своє право. Якщо ж право власності на майно належить не одному, а двом чи більше особам, на майно виникає спільна власність, при якій, крім зовнішніх відносин учасників спільної власності з усіма третіми особами, існують також відносини між самими учасниками цієї власності.
Необхідність врегулювання внутрішніх відносин між такими особами, що називаються співвласниками, оскільки ці відносини виникають на одне і те саме майно, і викликало в першу чергу появу інституту права спільної власності, тобто правових норм, розрахованих на узгодження волі власників при здійснення приналежних їм правомочностей по володінню, користуванню і розпорядженню спільним майном. Оскільки спільна власність за юридичною природою є своєрідним способом реалізації суб’єктами права приватної, колективної, державної власності, то тут не утворюється якась нова самостійна форма власності.[2]Отже, право спільної власності – це право двох чи більше осіб на один об’єкт.[3]
Спільна власність може виникнути в силу різних підстав спадкування, перебування в шлюбі, утворення селянського (фермерського) господарства, приватизації, спільної покупки речі, спільної будівлі житлового приміщення, з’єднання чи змішування речей і т.д.
Об’єктом права спільної власності є індивідуально-визначені речі (житловий будинок) чи сукупність таких речей (сукупність речей, що входять до складу спадщини). Об’єктом спільної власності може бути також і підприємство як майновий комплекс, який використовується для здійснення підприємницької діяльності.
Для спільної власності характерна множинність суб’єктів права власності, які називаються учасниками спільної
власності – співвласниками. Множинністю суб’єктів права власності на той самий об’єкт і викликана необхідність спеціального правового врегулювання відносин спільної власності. Це необхідно, щоб узгодити волі учасників спільної власності, забезпечити рахування кожного з їх законними інтересами не тільки оточуючих їх третіх осіб, але й інших співвласників, належний стан спільного майна і т.д. Спільна власність характеризується переплетенням відносин співвласників до всіх третіх осіб, з одного боку, і відносин між самими співвласниками з іншого. Перші по своїй юридичній природі є абсолютними, інші – відносними.
Тривалий час радянське цивільне законодавство обмежувало можливість створення права спільної власності. У ст.26 Основ цивільного законодавства 1961р., ст.112 Цивільного Кодексу України[4] було передбачено, що майно може належати на праві спільної власності двом або більше колгоспам чи іншим кооперативним та громадським організаціям або двом чи кільком громадянам. Отже, наведена норма не передбачала існування спільної власності між громадянами і організаціями. Крім того, у разі виникнення у певних випадках права спільної власності держави і громадянина, організацій і громадян закон вимагав обов’язкового її припинення протягом одного року (ст..117 Цивільного Кодексу України виключена з кодексу за Законом від 16 грудня 1993р.)[5]
Закон України “Про власність” зняв обмеження щодо виникнення спільної власності. Так, відповідно до ст..3 закону допускається об’єднання майна, яке перебуває у власності громадян, юридичних осіб і держави, та утворення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності спільних підприємств з участю іноземних юридичних осіб та громадян.[6]Об’єднане майно може належати на праві спільної часткової або спільної сумісної власності одночасно кільком особам, незалежно від форми власності.
Закону (ч.2 ст.112 Цивільного Кодексу України) розрізняє два види спільної власності: часткову і сумісну. До часткової відноситься власність, при якій визначена частка кожного з її учасників, до сумісної – власність без визначення часток. У сумісній власності спільність майна виражена в більшій мірі, ніж у частковій. Оскільки відносини між учасниками сумісної власності (між подружжям, членами фермерського господарства і т.д.) носять куди більш довірчий і стійкий характер, ніж відносини між учасниками часткової власності, що можуть бути досить далекі один одному. З правової точки зору між двома різновидами спільної власності існують певні відмінності. Так, кожен учасник спільної часткової власності має чітко визначену наперед частку у праві власності на спільне майно (наприклад, одному співвласнику належить ½, двом іншим – по ¼ частки у праві власності на жилий будинок , автомобіль). Деякі автори, що кожному з учасників спільної часткової власності належить не частка у праві власності на річ, а право власності на конкретну частку спільного майна, тобто при припиненні відносин сумісної власності або для всіх, або для частини її учасників. Проте визнання за учасником часткової власності права власності на реальну частину спільного майна фактично свідчило б про належність його лише одному суб’єкту, а тим самим і про можливість самостійного розпорядження цією частиною майна. Між тим, як зазначається у законі, співвласники здійснюють свою правомочність за загальною згодою (ст..43 Цивільного Кодексу України).Частки можуть бути рівними або нерівними, що не впливає на обсяг повноважень співвласників. У разі загибелі, пошкодження частини майна, якою користувався один із співвласників, він не втрачає права спільної власності, оскільки відбувається відповідне зменшення часток інших співвласників.
Встановивши, що частки є в учасників не тільки часткової, але, у кінцевому рахунку, і сумісної власності, необхідно відповісти на питання у чому виражається частка і яка її юридична природа.
Частка, якщо вона визначена, одержує кількісне вираження у виді 50%, 75% і т.д. Число кількісне вираження частки ще не розкриває її юридичної природи, - чи належить учаснику спільної власності частка в майні, у вартості майна чи в праві на майно. В цивільному законодавстві передбачено, що учаснику спільної власності належить частка в праві на спільне майно. Ця конструкція володіє як практичним, так і теоретичними перевагами. По-перше, підкреслюється, що право кожного співвласника не обмежується якоюсь конкретною часткою речі, а поширюється на всю річ, тому числі на доходи, що річ приносить, і зобов’язання, які з неї випливають.
По-друге, зберігається вказівка на те, що об’єктом цього права як права власності є річ.
По-третє, оскільки права інших співвласників також поширюються на все майно в цілому не ставиться під сумнів характеристика спільної власності як багатосуб’єктної.
Виділяють також реальну та ідеальну частку. Під реальною часткою розуміють конкретну, фізично відособлену частину майна, що нібито належить кожному із співвласників. Конструкція ідеальної частки зводить право на частку лише до його вартісного вираження.
Спільна власність на майно може виникнути незалежно від того, чи відноситься воно до неподільного майна, до майна, яке не підлягає розділу в силу закону, чи до подільного. Якщо майно відноситься до такого, яке не можна розділити, не змінивши його призначення, тобто до неподільного, або не підлягає розділу в силу закону, то спільна власність виникає внаслідок властивих майну функціональних якостей чи його правовому режиму. Якщо ж майно відноситься до подільного, то спільна власність виникає лише у випадках, передбачених законом чи договором.