Смекни!
smekni.com

Методологія платіжного балансу України (стр. 1 из 6)

9.1. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ ПЛАТІЖНОГО БАЛАНСУ

Платіжний баланс це структура макроекономічних по­казників, яка відображає результати зовнішньоекономічної діяльності держави за відповідний період та джерела її фі­нансування.

Термін «платіжний баланс» здебільшого асоціюється з потоками товарів та послуг, тобто з торговельним балансом. Однак зовніш­ньоекономічні зв'язки більш диференційовані. Вони відображають­ся цілою системою рахунків, що охоплюють усі надходження з-за кордону та платежі за кордон. Переказ заробітної плати працюючих за кордоном родичам на батьківщину, різного типу трансферти (безоплатні надходження та видатки), переливи та накопичення ка­піталів, зміни міждержавної взаємозаборгованості тощо — все це і є складовими платіжного балансу країни.

Стан платіжного балансу держави є одним із базових показни­ків для визначення напрямів політики валютного регулювання. Він значною мірою характеризує міжнародні економічні позиції держа­ви, дає уявлення про її фінансові можливості та потреби в кредитах зарубіжних фінансових організацій, зокрема в позиках МВФ.

Визначення правильних підходів до регулювання платіжного балансу, способів покриття його дефіциту, стратегії використан­ня резервів сприяє підвищенню валютної ліквідності України, що є одним із визначальних факторів збереження та розвитку її дер­жавності.

До 1993 р. в Україні платіжний баланс за формою, притаманною міжнародній практиці, не складався. Дані стосовно міжнародних вимог і зобов'язань країни давалися в розрізненому вигляді в тор­говельному балансі, балансі фінансових ресурсів та валютному пла­ні країни. Відповідно до спільної Постанови Кабінету Міністрів України та Національного банку України від 17 вересня 1993 року Національний банк України взяв на себе відповідальність за скла­дання узагальненого платіжного балансу України. При цьому вра­ховуються також вимоги Міжнародного валютного фонду.

Нагадаємо, що Міжнародний валютний фонд, статутом якого пе­редбачено формування багатосторонньої системи платежів за по­точними розрахунками, досягнення рівноваги в платіжних балансах країн-членів тощо, було створено у 1944 р. у Бреттон-Вудсі на між­народній фінансово-економічній конференції. Був розроблений ме­ханізм регулювання платіжних балансів країн — учасниць МВФ, а також визначена роль їхніх центральних банків у світовій та на­ціональних валютних системах. Україна стала членом МВФ з ве­ресня 1992 р.

Міжнародний валютний фонд здійснює нагляд за світовою ва­лютною системою. У «Принципах нагляду», затверджених Фондом у 1977 p., відзначено, що оцінка політики країн-членів у сфері об­мінних курсів має проводитися на основі комплексного аналізу за­гального економічного стану країни-члена. При цьому стабілізації платіжного балансу мають сприяти заходи як зовнішньої, так і внут­рішньої економічної політики. За вимогами розділу 5 Статті VIIIта розділу 3(6) Статті IVСтатей угоди Міжнародного валютного фон­ду країни-члени зобов'язані подавати МВФ дані з платіжного балан­су, необхідні для виконання його функцій.

Таким чином, з 1993 p., коли виникла потреба у формуванні бази даних, що відповідає міжнародній структурі та принципам скла­дання платіжного балансу, в Україні, як це має місце в більшості єв­ропейських держав, було засновано інтегровану систему збирання інформації, в основу якої покладено банківську звітність. Націо­нальний банк України фактично акумулює всю наявну інформацію із зовнішньоторговельної статистики за статтями платіжного балан­су стосовно окремих країн та валют.

У платіжному балансі фіксуються всі операції між резидентами та нерезидентами держави, за якими потоки товарів та капіталів перетинають кордони економічної територіїУкраїни.

Операції платіжного балансу це рух економічних цінностей, що відображає створення, зміну, обмін, безплатне передавання або втрату економічних цінностей.

Суть операцій платіжного балансу полягає в зміні права влас­ності на реальні ресурси. Це можуть бути операції, пов'язані з експортом товарів, послуг, рухом трудових ресурсів, капіталу, з фі­нансовими вимогами і зобов'язаннями.

В окремих випадках важко визначити, чи належать міждержавні потоки ресурсів до операцій платіжного балансу. Адже передавання реальних ресурсів інколи здійснюється в межах двох підрозділів однієї юридичної особи (економічні взаємовідносини між холдинго­вою компанією і дочірнім підприємством). Рух ресурсів може не передбачати участі двох сторін (переведення майна з однієї країни в іншу у разі міграції населення). Загальний підхід передбачає, що операцією платіжного балансу вважається такий потік економіч-

них цінностей, у результаті якого збільшується багатство однієї країни та зменшується багатство іншої.

Наголосимо, що в платіжний баланс включаються операції, пов'язані з процесами зміни стану, з потоками, а не з запасами ре­сурсів. Тобто відображаються економічні події, що відбулися протя­гом звітного періоду, а не загальний стан вимог і зобов'язань дер­жави на визначений момент часу.

Оскільки операції платіжного балансу відображають економічні відносини певної держави з іншими країнами, важливим є поняття економічної території країни, через кордони якої і здійснюється рух економічних цінностей.

Економічна територія країни є її географічною територією, управління якою здійснює уряд цієї країни і в якій вільно переміщу­ються люди, товари та капітал. Економічна територія охоплює: повітряний простір, територіальні води, континентальний шельф, виключне право володіння яким має дана країна, територіальні анк­лави (чітко означені земельні ділянки, що знаходяться в інших краї­нах і використовуються даною державою на орендній основі або че­рез придбання власності для дипломатичних, військових, наукових та інших цілей). Тобто до економічної території країни може нале­жати територія, на якій розташовані посольства, консульства, війсь­кові бази, а також вільні зони і підприємства, що керуються з берега і розташовані в прибережних водах.

Економічна територія країни не включає територіальні анклави, що використовуються зарубіжними урядами або міжнародними ор­ганізаціями, хоча фізично вони розташовані в географічних кордо­нах цієї країни. Наприклад, територія, на якій розташована штаб-квартира Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку, не належить до економічної території США.

Отже, економічна територія країни не обов'язково збігається з державними кордонами, вона складається з географічної території, що адмініструється національним урядом.

Поняття «резидент» — головне концептуальне поняття платі­жного балансу, оскільки останній грунтується на економічних від­носинах між резидентами і нерезидентами. Поняття резидентності є єдиним для системи національних рахунків, монетарної статис­тики та статистики платіжного балансу. Треба, однак, зауважити, що термін «резидент», який вживається під час складання платіж­ного балансу, зовсім не пов'язаний з терміном «національність», а точніше з громадянством. Так, фізичні особи, що постійно прожи­вають на території України, є її резидентами незалежно від їхньо­го громадянства. До резидентів, скажімо, Німеччини належать ро-бітники-мігранти, які працюють і проживають у цій країні не менше одного року.

Поняття резидентності застосовується до агентів зовнішньо­економічної діяльності, які діють на економічній території держави. Це — домашні господарства і фізичні особи, що ведуть домашнє господарство; юридичні особи і суспільні організації, такі як корпо­рації і квазікорпорації (наприклад, дочірні підприємства при прямих інвестиціях).

Виділимо кілька типів підприємств, установ та організацій, що є резидентськими в економіці даної країни.

1. Підприємства, що мають центр економічної заінтересованості в даній країні, тобто виробляють тут значний обсяг товарів (послуг) тощо. Це можуть бути різні види підприємств — приватні, держав­ні, ті, що контролюються державою, та ін. Вони повинні мати на да­ній економічній території хоча б одну виробничу структуру, якою управляють протягом певного періоду (рік або більше), повний та окремий комплекти звітів про місцеву діяльність (декларацію про доходи, балансовий звіт, звіт про операції з холдинговою компа­нією), сплачувати податки країні-господарю, мати поточний раху­нок, формувати фонди для своєї діяльності.

Прибережні підприємства, що беруть участь у процесі вироб­ництва, є резидентами тієї країни, в прибережних водах якої вони перебувають, незалежно від того, чи розташовані вони в спеціаль­них зонах і т. п.

Підприємства, що працюють з пересувним обладнанням (кораб­лі, повітряні судна, бурові вишки та платформи, залізничний рухо­мий склад) у міжнародних водах і повітряному просторі, є резиден­тами тієї країни, де розташовані їхні управлінські структури.

«Закордонні» підприємства, залучені до виробничого процесу в даній країні (включаючи складання компонентів виробу, виготовле­них за кордоном), є резидентами економіки тієї країни, де вони роз­ташовані.

Компанії, що повністю чи частково засновані за кошти іноземно­го капіталу, але розташовані в даній країні і здійснюють у ній еко­номічну діяльність, вважаються її резидентами. Це стосується, на­приклад, спільних підприємств, дочірніх фірм, банків, заснованих з участю іноземного капіталу.

Представництва іноземних компаній, які мають певний штат співробітників, використовують власне чи орендоване приміщення і перебувають у країні не менше року, є її резидентами. Так само і представництва українських компаній за кордоном є резидентами тієї країни, де розташовані і здійснюють свою діяльність.

2. Некомерційні установи і корпорації є резидентами тієї краї­ни, за законами і постановами якої вони були створені і в якій їхнє функціонування як юридичного чи соціального об'єкта офіційно ви­знане та задокументоване.