Ці положення доповнюються правами й обов'язками, що безпосередньо стосуються іноземців і викладені в ст. 26. Згідно із нею, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть ті самі обов'язки, як і громадяни України (за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України), їм може бути надано притулок у порядку, встановленому законом[] .
Таким чином, визначивши головні правові засади міграційної політики, Конституція України забезпечила подальшій розвиток правової бази щодо регулювання різноманітних внутрішніх та зовнішніх міграційних процесів, відкрила широке правове поле безпосередньо для мігрантів.
Важливим законодавчим актом, що безпосередньо впливає на розвиток міграційних процесів, став Закон України «Про громадянство»[]. Цей закон, по-перше, забезпечує право на українське громадянство всім без винятку жителям країни; по-друге, є гарантією захисту некорінного населення від дискримінації та вимушеної еміграції. По-трете, надав право на українське громадянство вихідцям з України, які з різних причин виїхали з її території, якщо вони не є громадянами інших держав і постійно проживають в Україні.
Певний вплив на міграційні процеси має українське законодавство стосовно національних меншин. Так, Закон України «Про національні меншини в Україні»[], забезпечує права національних меншин як невід'ємну частину прав людини, сприяє міжнаціональному світу та злагоді, запобігає еміграції за етнічними міжусобицям. Нормативно-правова база, що безпосередньо стосується сфери міграції, складається з низькі законів, постанов уряду, відомчих документів. Насамперед це Закон України «Про біженців»[]. Статус біженця в Україні може отримати особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства(підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Ще одним важливим законодавчим актом, що стосується врегулювання міграції, є Закон України «Про правовий статус іноземців»[]. Відповідно до цього Закону іноземці, які легально перебувають в Україні, користуються тими ж правами і несуть ті самі обов'язки, що і громадяни України. Закон передбачає право іноземців на притулок, отримання статусу біженця, натуралізацію в порядку, передбаченому законодавством. Він уможливлює імміграцію іноземців в Україну або тимчасове перебування в ній. Закон України «Про імміграцію»[] вперше надає дефініцію «іммігрант» - це іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.
Особі, яка постійно проживає за межами України і отримала дозвіл на імміграцію, дипломатичне представництво чи консульська установа України за її зверненням оформляють імміграційну візу, що є чинною протягом року з дня її оформлення. Зазначена особа в'їжджає на територію України в порядку, встановленому законодавством України. Після прибуття іммігранта в Україну він повинен звернутися протягом п'яти робочих днів до органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем проживання із заявою про видачу йому посвідки на постій непроживання. До заяви мають додаватися копія паспортного документа заявника із проставленою в ньому імміграційною візою та копія рішення про надання дозволу на імміграцію. Орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції протягом тижня з дня прийняття заяви видає іммігранту посвідку на постійне проживання. Особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.
Серед законів, які безпосередньо забезпечують врегулювання міграційних процесів, слід також назвати Закон України «Про порядок виїзду і в'їзду в Україну громадян України»[]. Цей Закон надає право вільного виїзду за кордон та повернення на батьківщину всім громадянам України, виключає будь-які обмеження прав громадян, які виїжджають за кордон на тимчасове або постійне проживання.
Значна питома вага в системі мір правового регулювання належить адміністративно-правовим засобам. Їхній вплив здійснюється одночасно з формуванням законодавчої бази врегулювання міграційних процесів та виявляється, по-перше, у реалізації вимог Конституції і Законів України, по-друге, у створенні та в вдосконалені діяльності структур, покликаних організовувати виконання та контроль за додержанням законів.
Так, у Законі «Про біженців» визначено, що центральним органом державної виконавчої влади, який координує діяльність з вирішення проблем біженців, є спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції, яким на сьогодні є Департамент в справах національностей та міграції, та відділи міграції в областях, містах Києва та Севастополя [].
Раніше питання про надання і позбавлення статусу біженця вирішували в межах своєї компетенції органи міграційної служби Міністерства України у справах національностей та міграції в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. З метою вдосконалення системи державного управління, підвищення ефективності функціонування органів виконавчої влади відповідно до Указу Президента України від 13 березня 1999 р. № 250 «Про зміни в системі центральних органів виконавчої влади України» [] діяльність Державного комітету в справах національностей та міграції мала спрямовуватись і координуватись через Міністерство Юстиції України. Відповідно до Указу Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1573 «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади України» [] Державний комітет України в справах національностей та міграції було розформовано, а його повноваження покладено відповідно на Міністерство Юстиції України, МВС України, Міністерство культури і мистецтв України.
До цього типу регулюючих засобів відносяться відомчі нормативні акти органів виконавчої влади. Це, наприклад, «Правила в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію»[], акти Департаменту у справах національностей та міграції, у тому рахунку, стосовно порядку розгляду заяв і надання статусу біженця, порядку апеляцій, розміщення біженців у пунктах тимчасового перебування тощо є важливою, складовою нормативно-правової бази України в сфері міграції.
Таким чином, у результаті спеціально-юридичного підходу визначаються параметри державного впливу на міграційні процеси, правовий статус мігрантів їхня взаємодія зі структурами, що здійснюють державне керування.
Соціологічний підхід:
Численні взаємозв'язки юридичної науки з практикою обпираються на область знань, що досліджує повсякденну діяльність правових заснувань, функціонування правових інститутів, правове поводження посадових осіб і громадян. Такою практично орієнтованою областю знань є соціологія права.
Соціологічний підхід перебуває у вивченні й осмисленні емпіричних даних соціологічних досліджень міграційних процесів. У результаті установлюється впливу соціальних, економічних і правових чинників на зміну в міграційному просторі, а також на ціннісні орієнтації, установки і мотиви поводження мігрантів. За допомогою соціологічних даних вирішується проблема інформаційного забезпечення досліджень міграційних процесів. Тому аналіз сучасного стану збору інформації про міграцію, пошук шляхів оптимізації та розробка конкретних рекомендацій щодо реформування системи інформаційного забезпечення цих процесів є дуже актуальним.
Важливим й актуальним є налагодження статистики мігрантів, визначення міграційних процесів, виявлення нелегальних мігрантів. Статистичні листки їх обліку повинні заповнюватися органами внутрішніх справ на підставі звертань мігрантів за реєстрацією та свідчень затриманих нелегалів, з подальшою передачею до державних органів статистики для розробки. При цьому вони мають включати такі графи: «прізвище та ім'я», «дата народження»,«статті», «національність»,«країна походження»,«громадянство», «країна з якої прибув до України», «дата затримання», «місце затримання» (при способі нелегального в'їзду до України чи при намаганні виїхати за межі нашої держави).
Таким чином, соціологічний підхід до дослідження міграційних процесів заснований на вивченні їх як правового явища на базі емпіричних матеріалів соціологічних досліджень.
Органічним доповненням до універсальних зрозумінь про міграцію, скажімо, таких, як «міграційне буття», «міграційний простір» і «міграційні процеси» є конкретні поняття. Саме вони відображають властивості, ознаки, риси і якості носіїв міграційної самосвідомості, міграційних відносин, процесів, подій, ситуацій. Вони є детермінантами, за допомогою яких у міграції як загальному явищі відокремлюються однопорядкові види та групи, тобто здійснюється її структуризація.
Узагальнюючи погляди дослідників проблем міграції, - Римаренка Ю., Малиновської О., Бузницького Ю., Білухи Ю., Піскуна О., Прибиткової І. - щодо її критеріїв та видів, вважаємо за доцільне у даному досліджені використати таку структуру міграційних процесів: