Соціально-економічна географія в Україні (стр. 5 из 5)

Вінницький центр суспільно-географічних досліджень формується з 1974 року, після відкриття природничо-географічного факультету у місцевому педінституті (зараз це Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського). Кафедра економічної та соціальної географії створена у 1992 р. (завідувач – канд. геогр. наук, доцент Л.Ц. Масловська). Основні напрямки досліджень: розробка методики оцінки компонентів природно-ресурсного потенціалу, зокрема, водних і земельних ресурсів (Л. Масловська, Л. Жовнір); вивчення демогеографічної ситуації та специфіки використання трудових ресурсів в нових економічних умовах (Т. Панасенко, К. Буткалюк); дослідження структури галузевих і міжгалузевих господарських комплексів (В. Захарченко).

Луцький центр СЕГ представлений кафедрою країнознавства і міжнародних відносин Волинського державного університету ім. Лесі Українки (завідувач – проф. П.В. Луцишин). Спеціалізація цього центру суспільно-географічних досліджень – це транскордонне співробітництво, митна діяльність держави, розвиток єврорегіону "Буг", ВЕЗ "Інтерпорт-Ковель" (П.В. Луцишин, Н.Н. Коцан та ін.). Слід відзначити також опрацювання методики кількісної оцінки економіко-географічного положення на мікрорівні (В.Й. Лажнік). При Волинському університеті діє лабораторія шкільних краєзнавчих атласів. Випускники отримують кваліфікацію "Референт-країнознавець. Перекладач". У становлення Мелітопольського центру СЕГ значний внесок зробили професори Ніна Абелівна Войлошникова (економічна та соціальна географія зарубіжних країн) та Микола Федорович Голіков (географія інфраструктури). М.Ф. Голіков захистом докторської дисертації у 1986 р. започаткував новий теоретичний напрям СЕГ. Найвизначнішою його науковою працею стала монографія "Інфраструктурно-територіальний комплекс" (1992). Певний час у Мелітопольському педуніверситеті працював проф. М.Г. Ігнатенко (агропромислове комплексування). Саме тоді були створені дві суспільно-географічні кафедри: економічної географії і методики викладання географії та економічної географії зарубіжних країн. Зараз інтенсивність діяльності цього центру дещо зменшилась через зміну поколінь дослідників. Але слід відзначити значні напрацювання у галузі методики викладання географії (М.В. Елькін, П.О. Барабоха). Авторська система проблемно-графічних сигналів (ПГС) проходить апробацію на різних наукових і навчально-методичних рівнях. Кінцевою метою її реалізації є розробка систем алгоритмів, що дозволять втілити ідею безперервності розвитку інтелектуально-професійних здібностей на всіх рівнях освіти. Суспільно-географічні дослідження в Ніжинському державному педагогічному університеті ім. М.В. Гоголя розгорнулися після створення у 1987 р. кафедри географії. У 1993 р. на базі кафедри почала функціонувати лабораторія еколого-географічних досліджень (керівник – доцент І.Д. Якушик). 1998 року підготована до друку колективна монографія "Еколого-економічне районування України". На регіональному рівні основна увага приділяється вивченню Чернігівської області, зокрема дослідженням особливостей природокористування у сільському господарстві (О.Г. Мордвінов), територіальної організації пересувних форм обслуговування сільського населення (М.О. Барановський) та ін. В регіонах, де відсутні географічні факультети, роль лідерів у розвитку СЕГ часто беруть на себе осередки УГТ. У цьому відношенні позитивним прикладом може слугувати діяльність Житомирського відділу УГТ, очолюваного неординарною особистістю. Це – Костриця Микола Юхимович – завідувач кафедри методики викладання природничо-математичних дисциплін Житомирського обласного інституту післядипломної освіти та голова краєзнавчої комісії УГТ. Відзначимо його навчальний посібник "Шкільна краєзнавчо-туристична робота" (у співавторстві з В.В. Обозним, 1995). М.Ю. Кострицею розгорнута робота по написанню і виданню географічних нарисів про кожний адміністративний район Житомирщини. Таким чином в області створюються навчально-методичні передумови для успішного опанування учнями важливого пропедевтичного курсу "Географія рідного краю". Цей досвід, безумовно, заслуговує наслідування. Зрілість української СЕГ засвідчує формування наукових шкіл. Під останніми зазвичай розуміють неформальне творче співробітництво висококваліфікованих дослідників, об’єднаних спільністю підходів у вирішенні наукових задач. Рис. 3.2. репрезентує генетичне дерево української СЕГ. На ньому легко простежуються як тематичні (вертикальні зв’язки), так і персональні наукові школи (горизонтальні зв’язки типу "вчитель-учні-послідовники"). В українській СЕГ найбільш яскравими є персональні школи С. Рудницького, К. Воблого, О. Діброви, О. Ващенка, М. Паламарчука, М. Ігнатенка, М. Пістуна, С. Іщука. На завершення відзначимо, що соціально-економічні і політичні процеси, що відбуваються в сучасному світі та Україні, значно збільшили попит на дослідження, що використовують географічні методи. Настав час, коли без географічного каркасу неможливо ефективно впорядкувати колосальну інформацію, яка надходить до людської свідомості через наукову літературу, засоби масової інформації, особисте життя, спілкування з іншими людьми, нарешті Інтернет. Об’єктивно це сприяє підвищенню статусу СЕГ, тому важливо не втратити цей історичний шанс.

Рис. 3.2. Генетичне дерево української СЕГ