Проблема історії української СЕГ з наукового погляду складна і багатогранна. Вона залишається слабко розглянутою у методологічному, теоретичному та методичному аспектах. Перша наукова конференція з історії української географії відбулася в Тернополі у 1995 р. Вона стала лише своєрідним вступом, початковою стадією інвентаризації вихідних матеріалів, а також пошуком підходів до об’єктивного висвітлення процесу формування географічної науки з українським обличчям. У 1997 р. вийшов посібник "Історія географії в Україні" проф. Я.І. Жупанського, друге видання якого побачило світ у 2006 р.
Для того, щоб краще осмислити такий феномен, як історія української СЕГ, треба спочатку згадати специфічні риси історії самої України:
· наявність довготривалих періодів існування українства як бездержавного народу, що призводило до значних часових розривів у розвитку української географії;
· поділ території України між різними державами, що дезорієнтувало власне українських вчених та сприяло розвитку досліджень переважно регіональних, а не загальноукраїнських проблем;
· різноспрямований розвиток географії у різних частинах України (якщо у СЕГ заходу України у першій половині ХХ століття панував антропогеографічний напрямок, то на сході – економічний, галузево-статистичний);
· колоніальне становище України протягом багатьох століть, її периферійність у відповідних країнах призводили до часового запізнення у розвитку науки – до виникнення "ефекту лагу" (навіть така організаційна форма розвитку географії як географічне товариство, з’явилася тут значно пізніше, ніж у Російській імперії, Австро-Угорщині чи Польщі).
Таким чином, визначити предмет історії української СЕГ досить складно. У першому наближенні його можна дефінувати так: це процеси суспільно-географічного відображення українським соціумом і, особливо, дослідниками України як її самої, так і світу поза нею у минулі епохи, включаючи методологічні, теоретичні та методичні проблеми географії в цілому.
На зламних рубежах існування українського народу і творення його державності суттєво зростало значення українознавчих дисциплін, до яких, безумовно, належить і географія, насамперед суспільна її складова. Впродовж ХХ століття українство пережило щонайменше два таких рубежі, які супроводжувалися вибухом українознавчих досліджень – на початку століття, коли український етнос, усвідомивши себе як націю, спробував реалізувати свою політичну самостійність, і наприкінці цього ж століття, коли державна незалежність стала реальністю.
Територіальне обґрунтування етнічного масиву українського народу і меж його майбутньої держави як завдання початку минулого століття співпало із становленням української географії як власне наукової дисципліни. За це взялося тодішнє молоде покоління науковців, насамперед в особі Степана Львовича Рудницького (1877-1937). Народився він у Перемишлі, навчався у Львівському, Віденському та Берлінському університетах, викладав загальну географію та географію України у Львівському університеті. Приймав активну участь у національно-визвольних змаганнях українського народу, був радником президента ЗУНР Є. Петрушевича з економічних та економіко-географічних питань. У 1919 році емігрує до Австрії, у 1921 році переїжджає до Чехії (працює в Українському Вільному Університеті деканом та в Карловому університеті професором). 1926 року повертається в Україну до Харкова.
С.Л. Рудницький створив теоретичні основи української географічної науки. Він вважав об’єктом дослідження усієї географії земну поверхню і трактував нашу науку як просторову, тобто таку, що вивчає реальні об’єкти і процеси та визначає закони їх просторової взаємодії. Його перу належить спроба класифікації географічних дисциплін. Зокрема в структурі загальної географії С.Л. Рудницький виділяв антропогеографію, а в її складі – географію населення, культури, економічну та політичну. До його найважливіших антропогеографічних праць належать "Коротка географія України. Антропогеографія" (1914) та "Основи землезнання України. Антропогеографія" (1926). С.Л. Рудницький заклав наукові основи української політичної та військової географії низкою праць 1914-1923 рр. У 1927-1933 рр. академік Степан Рудницький керував Українським НДІ географії і картографії в Харкові. Репресований 1933 р., розстріляний 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандормох поблизу Медвеж’єгорська у Карелії згідно рішення "трійки" ГПУ. Реабілітований у 1966 р.
Група українських економіко-географів та економістів наприкінці 20-х років минулого століття спробувала поставити питання про стосунки України з рештою СРСР. В. Доброгаєв (1928) довів, що Україна віддає за свої межі в рамках державного бюджету більше засобів, ніж отримує для своїх потреб. М. Волобуєв ("До проблеми української економіки", 1928) відверто заявив про колоніальний визиск України. Він стверджував, що економіка СРСР становить не однорідне ціле, а комплекс економічних компонентів, одним з яких є Україна. І кожен з цих компонентів може не тільки самостійно функціонувати, а й бути безпосередньою частиною світового господарства, спираючись на власний потенціал. Цей напрям суспільно-географічної думки був гостро засуджений партійно-урядовими колами як економічний націоналізм – "волобуєвщина". Доля всіх цих вчених склалася трагічно.
Масові репресії в Україні у 30-ті роки особливо позначились на стані суспільно-географічних досліджень. Відчутно не вистачало повноцінної статистичної інформації після закриття у 1930 р. Центрального статистичного управління (ЦСУ) України. Його керівник М. Авдієнко був розстріляний. У 1937 р. розстріляли першого директора Інституту економіки АН України О. Асаткіна після спроби надрукувати матеріали перепису населення, які наочно демонстрували демографічну катастрофу внаслідок голодомору 1932-1933 рр.
Отже, СЕГ в Україні в часи СРСР лише спорадично розвивалася як українська за формою і змістом, а у післявоєнний період остаточно втратила національний характер. Суто зовнішньою ознакою її денаціоналізації стало тотальне запровадження у середині 70-х років ХХ століття російської мови як офіційної і робочої на всіх рівнях наукового спілкування (у т.ч. й переведення на російську мову видання всеукраїнського наукового збірника "Економічна географія"). Внутрішньоукраїнська СЕГ почала втрачати українську сутність ще у довоєнний період, коли був розігнаний Український НДІ географії і картографії в Харкові та ліквідовані традиційні напрямки досліджень (зокрема політико-географічний), а також репресовані або витіснені за межі країни провідні представники наукової еліти. У післявоєнні роки завершилося повне переведення вітчизняної СЕГ на рейки радянської "марксистсько-ленінської" теорії та методології, постулати яких здебільшого розроблялися в центрі.
Деякі зразки суспільно-географічних студій створювалися в українській діаспорі. Однак обмежене коло дослідників та їх відірваність від України не сприяли органічному розвитку даної галузі знань. І навіть тривала багатогранна діяльність у діаспорі такої потужної постаті як Володимир Михайлович Кубійович (1900-1985) могла лише частково компенсувати втрачене.
В. Кубійович – прямий спадкоємець наукової спадщини С.Л. Рудницького і продовжувач його українознавчих ідей. Тема дисертації В. Кубійовича "Пастуше життя у Східних Карпатах" (Краків, 1928). Він був співавтором і редактором "Атласу України й сумежних країв" (1937), а також головним редактором 21-томного видання "Енциклопедія Українознавства" (1952-1985). Значним є внесок В. Кубійовича у дослідження проблем географії міст (геоурбаністики), а також в українську регіоналістику (головним об’єктом його наукових пошуків були Східні Карпати).
Видатним економістом українського походження є лауреат Нобелівської премії Саймон Кузнець (Сміт) (1901-1985), визначний авторитет у методиці обчислення національного доходу, першовідкривач деяких загальноекономічних закономірностей ("закон Кузнеця", "цикли Кузнеця"). Він народився у Харкові, тут закінчив університет. 1922 року переїхав до США, де у 1926 р. захистив докторську дисертацію "Циклічні коливання в економіці". 1971 року отримав Нобелівську премію "за емпіричне обґрунтування тлумачення економічного зростання".
Незважаючи на вищенаведені факти, слід відзначити, що потреби суспільства вимагали розвитку власної СЕГ в Україні. З плином часу виростали нові покоління професійних географів, не дивлячись на брак достовірної статистичної інформації та сувору партійно-державну регламентацію досліджень в галузі суспільних наук. Поруч з розвитком традиційних напрямків СЕГ поступово з’явилися і нові. Зокрема постійне ускладнення досліджуваних об’єктів викликало потребу широкого застосування системного підходу в суспільно-географічних дослідженнях. Методологічні і теоретичні питання даної проблеми опрацьовані такими вченими як О.Т. Ващенко, С.С. Мохначук, І.Т. Твердохлєбов, О.І. Шаблій, М.Д. Пістун, О.Г. Топчієв, А.П. Голіков та ін.
Вперше в СРСР спеціальний математичний курс для географів почав викладатися в Одеському університеті. Його автор Борис Лазарович Гуревич ніколи не протиставляв описову (емпіричну) СЕГ математичній географії. Він розглядав останню як необхідний елемент в системі географічної науки. Для нього математизація географії була механізмом переходу на новий рівень досліджень – теоретичний, а це означає, що географія – фундаментальна наука. "Кількісна революція" внаслідок активного запровадження математичних методів у різних галузях СЕГ відображена публікаціями С.С. Мохначука (1972), А.П. Голікова (1974), О.Г. Топчієва (1975), О.І. Шаблія (1975, 1984).
У 1974 р. першими в СРСР курс рекреаційної географії розробили кримські економіко-географи. Професор Сімферопольського (тепер – Таврійського) університету Іван Трохимович Твердохлєбов у співавторстві з професором МДУ М.С. Мироненко написали перший підручник з цієї дисципліни (1981), в якому були викладені наукові основи дослідження цієї нової галузі господарства та специфіка її територіальної організації.