Районування – процес таксонування, при якому виділені таксони повинні відповідати щонайменше двом критеріям: критерію специфіки даного таксона (в економічному районуванні – це спеціалізація економічного району) та критерію цілісності районованих елементів (в економічному районуванні – це комплексність розвитку економічного району).
Метод районування – один із провідних географічних методів, який формує «образ географії» у широких верств громадськості. Його цілком справедливо вважають «вищим поверхом географії». Ще давньоримський географ Страбон писав, що розділяти територію на частини необхідно так само, як тіло людини поділяється на суглоби. А за оцінкою М.М. Баранського районування в географії є таким важливим, як періодизація в історії. Районування – один з основних методів виявлення і вивчення геоструктур, а район – дуже зручний результат генералізації і синтезу географічного матеріалу.
Поділ території на райони (або інші таксони) може відбуватися на основі одного класу об’єктів (в СЕГ це буде галузеве районування, наприклад, сільськогосподарське, промислове чи транспортне), або з врахуванням всіх об’єктів – це інтегральне районування (соціально-економічне або еколого-географічне).
Системно-структурний підхід – найбільш універсальний загальнонауковий метод дослідження. Роль загальної теорії систем Людвіга фон Берталанфі для сучасної науки аналогічна ролі, яку відіграла аристотелівська логіка в античній науці. Цей підхід вимагає вивчення географічних об’єктів як систем (геосистем), тобто встановлення взаємозв’язків і взаємозалежностей між елементами, які складають системи, нарешті розуміння того, що «все пов’язано із всім».
Системно-структурний підхід передбачає два рівні дослідження: 1) розгляд об’єкту як підсистеми, частини цілого; 2) структурний розгляд об’єкту як системи (єдиного цілого), як узгодженої діяльності всіх її підсистем. Фактично системно-структурний підхід – це спосіб переходу від хаосу до порядку шляхом представлення думок, об’єктів, процесів в якості систем. Обов’язковим є встановлення зв’язків елементів, що складають системи, та відокремлення провідних елементів.
Будь-яку систему характеризують через її складові елементи та структуру – тобто специфічні зв’язки елементів, які стійко зберігаються (відтворюються) протягом всього часу існування системи. Структурність є визнанням функціональної взаємозалежності елементів. Основою відокремлення структури є функціональна визначеність, підпорядкованість елементів цілому, саме тому не слід протиставляти структурний і системний підходи. Структура є результатом функціонального подрібнення цілого і спеціалізації його частин. Саме функція визначає ту чи іншу структуру. Власне структура і є формою існування функції. Отже структура вторинна і залежить від функції, а в кінцевому підсумку, від системи, оскільки функція – це така властивість, дякуючи якій формується ціле (система).
З позицій системного підходу об’єктивна реальність розглядається як система. Стосовно ж об’єктів земної природи слід говорити про географічні системи – геосистеми. Термін цей складається з двох частин – «географічна» і «система». В якості родового використовується поняття «система», що означає сукупність об’єктів, які знаходяться у відносинах та зв’язках між собою та утворюють певну цілісність, єдність. Видове поняття – «географічна» – вказує на приналежність до Землі, наявність територіальної впорядкованості.
Розрізняють геосистеми, що складаються лише з елементів природи – природні геосистеми; а також геосистеми, що складаються з елементів природи, суспільства, виробництва – інтегральні геосистеми.
Геосистема природна – це ділянка земної поверхні, де окремі компоненти природи знаходяться у тісному зв’язку; вона як цілісне утворення взаємодіє із сусідніми ділянками, космічною сферою та людським суспільством.
Геосистема інтегральна – це складне територіальне утворення, що включає в себе такі підсистеми як природа, населення (суспільство), господарство (виробництво).
Інтегральні геосистеми мають подвійну якість. З одного боку, вони зберігають природні властивості, розвиваються і живуть за природними законами; з іншого – мають якості соціальні, які визначаються законами розвитку людського суспільства.
Більшість геосистем різного ієрархічного рівня є надзвичайно складними, оскільки кожна геосистема – це взаємопов’язана структура ланцюгів прямого і зворотного зв’язку. Складним системам властиві специфічні (інколи неочікувані та незрозумілі) реакції – в цьому полягає основна причина частих невдач і навіть провалів різноманітних спроб поліпшити «поведінку» конкретної геосистеми. Ця обставина робить географічні прогнози дуже складним і невдячним завданням.
Історико-географічні методи займають важливе місце в суспільно-географічних дослідженнях, оскільки досліднику треба багато що знати про історичні стани розвитку об’єкту для пояснення його унікальності, неповторності та для прогнозу можливих станів у майбутньому. При цьому можна спиратися на документальні та інші відомості про те, як об’єкт реагував у минулому на природні або суспільні зміни і збурення.
Виділення етапів розвитку явища, що вивчається, реконструкція його минулого – не самоціль; історію розвитку потрібно знати для розуміння сучасної структури об’єкту. Генетичний підхід для цього далеко не завжди є достатнім, особливо коли мова йде про динамічні елементи та компоненти геосистем. В цих умовах основним інструментом стає діахронічний метод, який дозволяє правильно визначити й походження географічного об’єкту, й прослідкувати трансформацію його структури. Основні методичні принципи діахронічного методу:
· порівняльність результатів дослідження, для чого потрібен відбір суттєвих ознак;
· врахування інерційності еволюції та спадковості розвитку;
· територіальна цілісність та часова адекватність регіону, що вивчається.
Метод моделювання тривалий час залишається серед найпопулярніших методів дослідження СЕГ. Пояснюється це тим, що звичайна реакція людини на очевидну складність оточуючого світу полягає в тому, щоб скласти для себе спрощену і зрозумілу його картину. За допомогою моделей складне і невідоме зводиться до простого і відомого.
Модель – це спрощене відтворення реальності, що відбиває в найбільш узагальненій формі її найбільш суттєві риси та зв’язки. Але модель завжди відрізняється від реальної дійсності. Основним обмеженням у використанні моделей є той факт, що модель повинна бути водночас достатньо складною, щоб з бажаною точністю відображати реальність, а з іншого боку – модель повинна бути достатньо простою, щоб бути зрозумілою. Вирішується це об’єктивне протиріччя суб’єктивним шляхом, тому модель так і залишається лише наближенням до реального об’єкту.
При моделюванні об’єкт, явище або процес, що вивчаються, заміняються іншою допоміжною або штучною системою. Закономірності, виявлені у процесі моделювання, потім поширюються на реальну дійсність. Моделювання полегшує та спрощує дослідження, робить його більш наочним. Крім того, воно дає ключ до пізнання таких об’єктів, які не піддаються безпосередньому вимірюванню і вивченню (ядро Землі, наприклад).
Як відзначав Пітер Хаггет, в моделях «міститься не вся істина (...), але доступна для осмислення частина її». Не дивлячись на висловлені зауваження, моделі виконують цілу низку корисних функцій: спрощення, впорядкування, узагальнення, пояснення, конкретизації та ін., що робить використання модельної парадигми високоефективним. В географічних дослідженнях особливо цінним є картографічне моделювання (будь-яка карта вже є по суті вибірковою, частковою моделлю реального світу).
Методи польових досліджень використовуються від часів зародження географії і являють собою першоджерело всіх географічних знань. Вони традиційно сприймаються більше як природничо-географічні, але і в СЕГ застосовуються достатньо часто: візуальні спостереження за сівозмінами сільськогосподарських культур, прогнозування їх потенційної врожайності; підрахунки інтенсивності руху транспорту; встановлення відмінностей в архітектурі поселень у зв’язку з природно-кліматичними умовами; дослідження расових, мовних, етнічних, релігійних відмінностей населення, структури його трудових навичок, народних промислів; візуальна оцінка антропогенного навантаження на природні комплекси, встановлення ступеню їх перетвореності та ін. Навіть уважне фіксування топонімів певної місцевості дає масу цікавої інформації, адже географічні назви відбивають певні властивості (ті, що були колись, або існують й зараз) об’єктів – фізичні, господарські, побутові, етнічні та інші.
Польові дослідження можуть носити стаціонарний, напівстаціонарний або маршрутний характер. Суцільне польове вивчення території справа дорога і важкоздійснена, тому у багатьох випадках проводиться вибіркове вивчення, яке отримало назву «методу ключів». Цей метод дозволяє глибоко вивчити окремі об’єкти з наступною екстраполяцією висновків на більшу територію. Ю.Г. Саушкін якось порівняв його із надглибокими свердловинами в геології.
Методи дистанційних спостережень в навчальному процесі безпосередньо можуть і не використовуватися, але можна ознайомитися з їх результатами, опрацьованими авторами наукових статей і підручників. У народногосподарській практиці часто використовуються аерофотознімки і космічні знімки, наприклад, для оцінки запасів деревини та породного складу лісу у важкодоступних місцевостях, системи протипожежних заходів, встановлення точних дат обробітку ґрунту або початку збирання певних сільськогосподарських культур тощо.