Науково-методичні засади соціально-економічної географії (стр. 1 из 4)
Науково-методичні засади соціально-економічної географії
Кожна з розвинених галузей наукового знання складається з теорії і методології, методики і техніки досліджень та практики (тобто реалізації наукових результатів).
Наукова теорія є головною і найскладнішою формою знань, яка відтворює сутність об’єктивної дійсності за допомогою власних логічних конструкцій. Без ґрунтовно розробленої теорії неможливе проведення наукових досліджень й одержання практичних результатів. «Немає нічого практичнішого, ніж добра теорія», – казав академік В.С. Немчинов.
Теорія – це достовірне знання, система логічних понять та уявлень про загальні, сутнісні і необхідні внутрішні зв’язки певної предметної галузі знань.
Основні чинники розвитку теоретичного знання такі:
1) Соціальне замовлення на використання результатів наукових досліджень. Таким замовленням для суспільної географії є необхідність обґрунтування комплексного соціально-економічного розвитку окремих територій, складання схем і проектів районних планувань, генеральних планів міст, аналіз і впорядкування процесів урбанізації, руралізації та ін.
2) Внутрішня логіка розвитку науки, рівень її теоретичного розвитку та взаємозв’язок із суміжними науками, що зумовлює постановку і розв’язання низки теоретико-методологічних питань, які значно випереджають їх практичну реалізацію.
Теорія кожної науки базується насамперед на уніфікованому розумінні таких категорій, як об’єкт і предмет вивчення (див. лекцію №1).
Методологія – це вчення про принципи побудови, форми і способи науково-пізнавальної діяльності («інструментарій» дослідження). Якщо теорія узагальнює конкретне наукове знання про об’єктивну реальність, то методологія характеризує процес отримання цього знання. У широкому філософському розумінні термін «методологія» означає світогляд вченого, наукову орієнтацію суб’єкта дослідження, відповідно до яких розв’язуються головні теоретичні і практичні питання.
Метод – це визначена послідовність дій, прийомів, операцій (тобто алгоритм дослідження, його технічна сторона). Сукупність методів вивчення, порядок їх застосування – це методика (не слід ототожнювати методику викладання і методику наукового дослідження).
Володіння культурою наукових досліджень передбачає ґрунтовне знайомство з методами науки. Методи СЕГ досить різноманітні, тому потребують деякого впорядкування і групування.
Провідні методи дослідження СЕГ.
Описовий метод – найдавніший з усіх географічних методів, до того ж він найповніше відповідає назві самої науки. Зрозуміло, що протягом більше двох тисячоліть він не залишався незмінним. У класичному періоді та навіть на початку нового в географії переважав емпіричний опис, що відповідав принципу «Що бачу, про те й пишу». Прикладами такого роду можуть слугувати описи Геродота, Страбона, Марко Поло та багатьох мандрівників тих часів. Ситуація мало змінилася і після початку епохи Великих географічних відкриттів, описи яких самими першовідкривачами були переважно фактологічними та досить суб’єктивними.
Перехід від емпіричного до наукового опису почався тільки у ХVІІІ столітті, коли у навколосвітніх та інших експедиціях стали приймати участь професійні науковці. Вже у ХІХ століття науковий опис отримав значне поширення: можна послатися на праці Олександра Гумбольдта, Карла Ріттера, Елізе Реклю, П.П. Семенова-Тян-Шанського, М.М. Міклухо-Маклая, В.В. Докучаєва та ін.
У ХХ столітті по мірі наростання «кількісної революції» сторінки географічних видань все більше стали заповнюватися формулами та цифрами на шкоду географічним описам, мистецтво яких поступово втрачалося.
Останнім часом, здається, почалося відродження культури географічного опису, дуже важливої зокрема для навчальної географії. Такий ренесанс пояснюється збільшенням інтересу до країнознавства, розвитком міжнародного і внутрішнього туризму, загальним зростанням «бажання до переміни місць». Отже, старий добрий описовий метод зберігає свою важливість для всієї системи географічних наук. Що ж стосується спроб протиставляти доступність та науковість, то слід відповісти: «Не одне замість іншого, а одне разом з іншим».
Картографічні методи відносяться до найважливіших, оскільки без них закономірності просторового розміщення об’єктів важко встановити, а тим більше зрозуміти. М.М. Баранський казав: «З карти повинно починатися будь-яке географічне дослідження і картою закінчуватися». Ще радикальніше висловився Е.Б. Алаєв: «Географічно те, що картографується».
Професійні географи люблять повторювати, що мова карти є другою мовою географії. Ця мова настільки багата і гнучка, що, незважаючи на багатовікову історію її використання, ще й сьогодні з’являються нові різновиди графічного відображення явищ на картах (зокрема, карти-анаморфози[1] з навмисне спотвореним масштабом, ментальні карти[2] тощо). Цей процес беззаперечно буде продовжуватися і в майбутньому.
В одних випадках карта слугує лише для демонстрації результатів, отриманих іншими методами – це картдемонстраційні методи. В інших – карта сама слугує джерелом вихідної інформації та для виводу кінцевих результатів – це картометричні методи. Зокрема, Вальтер Кристаллер висунув свою теорію центральних місць саме на основі використання картометрії.
Статистичні методи. Їх широке використання у СЕГ пов’язано з потребою збору надійних даних, їх обробки і впорядкування у вигляді матриць, таблиць, графіків, діаграм, гістограм та ін. Проводяться й більш складні операції з цифровими матеріалами.
Геостатистика – це розділ статистики, що вивчає закономірності територіального розподілу явищ, виконуючи змістовні операції над координатами з урахуванням кількісних значень обраних ознак. Предметом геостатистики є кількісні закономірності геопросторового розміщення масових явищ.
Перспективним є поєднання геостатистичного та геоінформаційного підходів (перший забезпечує високу наукову та інформаційну місткість результатів, другий – їх високу мобільність та наочність).
Найбільш розробленим розділом геостатистики, який вивчає центральні тенденції геопросторових соціально-економічних явищ та їх картографічне відображення, на сьогоднішній день є центрографія. Цікавими є думки українського вченого Євгена Євгеновича Святловського[3] про використання центрографічного методу в суспільній географії: «Центрографія географізує методи статистичного спостереження». Ключовим терміном для розуміння цього методу виступає «центр ваги» – географічна точка із середніми координатами відносно координат всіх досліджуваних центрів, зважених за якимсь показником.
Оскільки географічні координати на великомасштабних картах не вказуються, а на картах дрібного масштабу визначення координат є дуже приблизним, то можна вводити умовну система координат. Сітка умовних координат після завершення обчислень може «зніматися» для полегшення сприйняття основних явищ. Підрахунки координат центрів ваги (населення, основних виробничих фондів, чисельності виробничого персоналу, вартості виробленої продукції та ін.) відбувається за формулами:
x0 =
(формула 4.1)y0 =
(формула 4.2)де: х0; y0 – координати центра ваги;
xi ; yi– координати всіх п досліджуваних пунктів по умовній (чи іншій) системі координат;
Рі – вага кожного з п досліджуваних пунктів;
п – кількість об’єктів (точок або пунктів досліджень).
Питання переходу до просторових оцінок статистичних даних в СЕГ завжди є ключовим. Микола Данилович Пістун, Олександр Григорович Топчієв та інші автори пропонують як засіб пошуку просторових закономірностей метод потенціалів полів (геополів) взаємодії (інколи говорять про моделі тяжіння або так звані «гравітаційні» моделі – зустрічаються й інші назви), суть якого зводиться до того, що промислове підприємство (вузол, комплекс, населений пункт тощо) розглядається подібно масі. Тоді зв’язки між об’єктами можна розглядати як взаємодію мас. Це дуже важливий момент, оскільки для зростання обсягів виробництва та послуг в арифметичній прогресії потрібне зростання зв’язків в геометричній. Цей метод передбачає картографічне представлення результатів способом ізоліній (еквіпотенціалів).
Дійсно, в сучасній географії геополе все частіше розглядається як інтелектуальний продукт узагальнення дійсності в термінах теорії поля. В цьому розумінні пізнати характер взаємодії досліджуваного явища з іншими можна за допомогою вимірювання коливань напруженості поля в просторі і часі. Переваги такого підходу полягають ще й в тому, що при ньому без врахування просторового положення об’єктів (явищ) просто неможливо реалізувати математичні розрахунки. З даних позицій слід розрізняти фізичне поле і географічне (тобто геополе). Перше відбиває різні форми взаємодії речовини та енергії, які викликають зміни у функціонуванні геосистем. Друге – це сукупність географічних місць точок, що піддані впливу з боку визначених об’єктів.
Потенціал геополя визначається в межах досліджуваної території для кожного пункту як сума відношень добутків абсолютних значень явища в даному пункті та всіх інших до середньої відстані по автошляхам і залізницям між ними ж. Формула має такий вигляд:
Vі =
(формула 4.3)де: Vі – потенціал геополя в і-му пункті;