Основними способами встановлення рабства були такі, як захоплення мирних жителів чужих територій і військовополонених з метою перетворення їх на рабів, продаж вільних людей або громадян у рабство за борги, звернення до рабів за скоєння державних або інших тяжких злочинів, та ін
Рабовласники і раби становили основу рабовласницького суспільства, були основними, але аж ніяк не вичерпними елементами соціальної структури даного суспільства, класами. Поряд з ними на протязі всієї історії існування рабовласницького ладу зустрічалися різні, так звані неосновні класи та соціальні групи. Вільні і напіввільні верстви рабовласницького суспільства, зокрема, ремісники і дрібні землевласники постійно розорялися і поневолювали великими землевласниками і лихварями. Їх відносно дорога праця часто витіснявся набагато дешевшою і більш поширеною працею рабів. Будучи відірваними від землі і своїх традиційних засобів виробництва вони, як правило, поповнювали фактично безправні і дуже численні, особливо в рабовласницькому Римі й Афінах, ряди люмпен-пролетаріату. Незважаючи на те, що положення вільних і напіввільних шарів рабовласницького суспільства значною мірою відрізнялося від становища рабів, вони разом з рабами піддавалися жорстокій експлуатації з боку рабовласників і придушувалися рабовласницькою державою. Найбільш яскраво це виявлялося, наприклад, по відношенню до такої категорії вільних людей Римської імперії, як перегринів, до складу яких входили жителі провінцій Риму, які не отримали римського громадянства, і римські громадяни, які зазнали висилку за скоєння злочинів, а також по відношенню до колони, складався здебільшого з формально напіввільних, але фактично міцно прив'язаних до орендованих ними земельних ділянках, закабалення селян. Ні на першу, ні на другу соціальні групи повною мірою не поширювалося споконвічне римське право. Особливо важким було становище колонів, які були прикріплені до землі і могли бути продані разом зі своєю діялянкою. Вони не були рабами, але і не вважалися вільними [9, 185].
Рабовласницьке держава при цьому, будучи за своєю соціально-класової суті організацією класу рабовласників, однією з найважливіших ланок механізму влади даного класу використовувало всі наявні в його розпорядженні засоби для оформлення і зміцнення економічного базису рабовласницького суспільства, для забезпечення стійкості та захисту рабовласницького суспільно-політичного ладу , для утримання панування рабовласників над рабами, для приборкання і придушення вільної бідноти і рабів. Внутрішні і зовнішні функції здійснювалися за допомогою спеціально створених для цього органів, що становлять державний апарат або механізм рабовласницької держави. Складовими частинами цього механізму були: армія, поліція, судові органи, органи державної влади, адміністративний та управлінський апарат. Вся рабовласницька державна машина була покликана забезпечити безроздільне панування та експлуатацію однією частиною суспільства - класом рабовласників другий - вільних незаможних і рабів, закріпити та забезпечити охорону існуючого суспільно-політичного й економічного устрою, приватної власності на найважливіші засоби виробництва і рабів, служити засобом витіснення і відсторонення вільних і напіввільних верств населення від участі в політичному житті суспільства, у вирішенні державних та громадських справ. Головну роль у процесі вирішення найбільш важливих завдань, що стоять перед рабовласницькою державою, грали армія, поліція, флот та інші озброєні формування панівного класу. Вони складали основу рабовласницького державного механізму і виступали в якості найважливіших засобів захоплення і підкорення інших народів, захисту своєї території від нападу ззовні, а також як знаряддя придушення і гноблення вільних незаможних і рабів [10, 147].
Не менш важливою структурною одиницею механізму рабовласницької держави античності було право. Правове обґрунтування такого пригніченого положення рабів та обмежено правоздатних верств населення було необхідним для стабілізації існуючого устрою та усунення цих верств від будь-яких можливостей здобути повну правоздатність. Античні правотворці виробили аксіоматичне твердження, що раб не може бути суб’єктом правовідносин – він є лише річчю. І хоча з плином часу позиція правотворців щодо положення рабів та обмежено правоздатних верств населення змінювалася у кращий бік, все одно до останніх років існування античних держав влада не наважалися ліквідувати рабовласницький лад.
ГЛАВА 2. правове становище населення в стародавній греції
2.1 Правове становище громадян
Найповнішою правоздатністю володіли афінські громадяни (аналогічна категорія громадянства була і у всіх інших полісах Еллади). За законом 451 р. до н. е.. громадянином міг вважатися афінянин, народжений від перебували в законному шлюбі батьків, кожен з яких був афінським громадянином. За настанні повноліття (у 18 років для юнаків) проводився запис нового громадянина під фратрії і в філу. Після цього наставала можливість користуватися передбаченими законами правами. Юнаки протягом двох років (з 18 до 20) зобов'язані були пройти військову службу. Тільки після служби громадяни мали право бути присутніми в зборі. Цивільні списки велися органами самоврядування - демотами; загальний контроль здійснював буле. За кожним залишалося право оскаржити неправильний, з його точки зору, запис про громадянство. При Солон увійшло в практику надання громадянства шляхом натуралізації (обживання) вихідцям з інших грецьких полісів, але досить швидко це припинилося. Афінський поліс став замкнутим, громадянство в ньому - вродженої привілеєм [4, 381].
Права громадянства виявлялися передусім у політичній сфері, тобто в можливості брати участь у діяльності органів влади, управління і суду. У комерційному обороті, в угодах воно майже не давало переваг. Громадянин мав право на місце в громадському театрі, на релігійних церемоніях, право на видачі в особливих випадках з громадських фондів. Крім військової, афінські громадяни несли натуральні та грошові (податкові) зобов'язання перед полісом. Обов’язки афінських громадян полягали в тому, що кожен повинен був берегти своє майно і працювати на земельній ділянці, приходити на допомогу полісу всіма своїми засобами за надзвичайних обставин, захищати рідний поліс від ворогів зі зброєю в руках, підкорятися законам і виборним органам влади, брати активну участь у суспільному житті, поважати батьківських богів.
У рамках полісної організації афінські громадяни були практично рівними. Майновий ценз, встановлені Солоном для історичних категорій вільного населення, мали значення для запису в той чи інший рід військової служби і для доступу до числа магістратів. Найнижча майнова категорія - фети - перебувала разом з тим у політично приниженим становищі: вони не могли призначатися в посадові особи (хоча у V ст. Їх число складало від 2 / 3 до 1 / 2 всього населення полісу) [4, 395].Проте майнова нерівність вела і до політичної. Афіняни визнавали фізичну працю за винятком землеробської, негідною громадянина. Тому всі інші роботи виконували метки – іноземці, вільновідпущеники та раби.
Громадянська рівноправність включала сукупність певних прав і обов’язків. Найбільш суттєвими правами громадянина були право на свободу та особисту незалежність від будь-якої іншої людини; право на земельну ділянку на полісній території та економічну допомогу від держави у випадку матеріальних труднощів, право на носіння зброї і служби в ополченні, право на участь у справах держави (у народних зборах, раді, виборних органах); право на шанування і захист вітчизняних богів; право на захист і заступництво афінських законів. Навіть після демократичних реформ збереглося привілейоване становище родової аристократії: патріархальна влада щодо членів фратрій, тільки вони могли робити жертвопринесення.
Входження афінянин до числа громадян було обставлено особливої правової процедурою - покути. За скоєні проти поліса злочину, релігійні або сімейні проступки громадяни могли зазнати й довічної атіміі - позбавлення прав громадянства без вигнання. Найбільш часто атімія була наслідком проявленої в бою боягузтва, лжесвідчення, розтрати громадських коштів, підкупу відносно посадових осіб. Атімія виражалася у позбавленні прав доступу на ринок, у святилищі, звичайно ж, до органів влади. Крім повної, могла бути і часткова атімія - позбавлення частини прав (наприклад, права на судовий захист).
2.2 Правове становище вільних осіб, які не були громадянами
Метеки - в Стародавній Греції - клас неповноправних жителів Аттики. Метеки були іноземці, поселяється в Аттиці на тривалий час або назавжди. Кожен іноземець після закінчення розумного терміну зобов'язаний був вписатися у лави метеків. Крім того, в клас метеків надходили відпущені на волю раби [6, 218].
Метеки були особисто вільні, але не були громадянами і не користувалися їхніми правами. Вони не могли, наприклад, ні займати громадських посад, ні подавати голос на народних зборах, ні здійснювати публічних жертвоприношень. Вони не мали також права вступати в законний шлюб з громадянками і набувати нерухому власність, тобто вони не мали права володіти землею, а могли мати тільки рабами та рухомим майном. Метеки не включалися в Аттиці ні в філи і фратрії, ні в пологи, ні в деми. Вони не мали права безпосередньо звертатися до урядової влади. Вони зобов'язані були вибрати собі з громадян покровителя, який і був посередником між метеком та органами управління. За відсутність покровителя Метеки каралися позбавленням майна.
Судові справи метеків як між собою, так і з громадянами, розбиралися архонтом полемарх; покровителю досить було ввести метеку до суду, після чого він міг вести далі свою справу особисто. На користь держави метеки платили щорічний внесок (подушний податок), так званий; крім того, вони платили невелику подати за право торгувати на ринку, вносили пряму подати у більшому, ніж громадяни, розмір та виконували деякі повинності. Серед метеків проте зустрічалися й багаті рабоволодільці, торгівці, судновласники, власники ремісничих майстерень. Вони залучалися, як і багаті афіняни, до несення державної повинності — літургії.