Отже, право власності в об’єктивному розумінні є однім з найважливіших правових інститутів господарського права. З допомогою правових норм, що входять до його складу, не лише закріплюються матеріальні блага за конкретними суб’єктами, а регулюється порядок набуття і припинення права власності, здійснення володіння, користування й розпорядження майном, а також захист законних прав власника.
Необхідно зазначити, що право володіння власника відрізняється від права володіння інших осіб – титульних володільців, оскільки власник здійснює цю правомочність, як правило, у сукупності з іншими – правом користування і розпорядження. Крім того, власник робить це незалежно від інших осіб. Щодо титульних володільців, то вони мають узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору, адміністративного акту, закону.
У деяких випадках титульний володілець може мати не тільки право володіння, а й інші правомочності, наприклад, володіння і користування при наймі і оренді, володіння і розпорядження при комісії тощо.
Вище зазначалося, що одночасно всі три правомочності можуть у повному обсязі належати лише власнику. Тому його титульне володіння є первинним, а будь-яке інше (придбане від власника на підставі договору або за інших правових підстав) – похідним.
Поряд з титульним, або законним, володінням існує володіння без будь-яких правових підстав, тобто незаконне. Якщо особа, яка володіє майном без правових підстав, не знає і не повинна знати про його незаконність, таке володіння визначається добросовісним незаконним володінням. Якщо володілець майна знає або повинен знати про незаконність свого володіння, воно називається недобросовісним незаконним володінням.
Норми права, в яких закріплено можливість фактичного володіння майном, становлять право володіння в об’єктивному розумінні.
Користування – вилучення у речей їхніх корисних властивостей, які надають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу.
Право користування в об’єктивному значенні – це правові норми, які встановлюють порядок вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб.
Право користування в суб’єктивному значенні – це закріплена нормами права можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших осіб.
Право користування нерозривно пов’язане з правом володіння. Без володіння, тобто без фактичного утримання речі, не можна видобути з неї корисні властивості і тим самим використати її для задоволення потреб. Проте, власник може використати своє майно не лише для задоволення своїх особистих потреб. Закон України “Про власність”, зокрема ст. 4, закріплює за ним право використовувати належне йому майно для здійснення будь-якої діяльності, в тому числі господарської, за умови, що ця діяльність не суперечить закону. В умовах радикальної економічної реформи значно розширено можливості будь-якого власника щодо господарського використання його майна.
Як і володіння, так і користування буває законним і незаконним. Законним користувачем може бути не тільки власник, а й інші особи, яким це право належить на правових підставах.
Користувачем є і комунальне підприємство, що здійснює право користування як елемент права повного господарського відання, і установа в силу права оперативного управління. У наведених випадках право користування названих осіб є вторинним, похідним від права користування, яке належить власнику.
Відповідно до п.2 ст.6 Закону “Про власність” власнику належить право на результати господарського використання майна (продукцію, плоди, доходи), якщо інше не передбачено законом або договором.
Право користування, як і право володіння, може належати не лише власнику, а й іншим особам за різних правових підстав. Слід зробити зауваження, що власник у здійсненні права користування належним йому майном обмежений лише загальними межами закону, а правомочності інших користувачів по користуванню майном мають ще й спеціальні обмеження – або встановлені власником, або такі, що випливають з призначення майна чи статутних завдань користувача.
Розпорядження – визначення власником фактичної або юридичної долі речі.
Право розпорядження в об’єктивному розумінні є сукупність правових норм, з допомогою яких закріплюється можливість визначити юридичну чи фактичну долю речі (майна).
Право розпорядження в суб’єктивному розумінні – це закріплена у нормах права можливість визначити юридичну чи фактичну долю майна.
Якщо викладені вище правомочності володіння і користування можуть належати не лише власнику, а й іншим особам, то право розпорядження належить, як правило, лише власнику. Винятки з цього становлять випадки примусового вилучення майна у власника (націоналізація, конфіскація, реквізиція, примусовий продаж тощо).
Право розпорядження власник реалізує через можливість припинити або обмежити належне йому право власності. Наприклад, укладаючи договір оренди, власник на встановлений строк передає право володіння і користування своїм майном, його окремою частиною чи певною річчю іншій особі – орендарю. Тим самим власник на цей час обмежує своє право власності, немовби розподіляючи правомочність по володінню, користуванню і розпорядженню майном між різними особами.
Інший приклад. Власник майна може припинити своє право власності шляхом укладення певних договорів: купівлі-продажу, поставки, позики. Тим самим припиняється одне правовідношення власності і встановлюється інше, де новим власником стає його контрагент за договором: покупець при договорі купівлі-продажу, поставці, позичальник – при позиці.
Наведені приклади свідчать про засоби визначення юридичної долі речі, коли власник з допомогою угод впливає на юридичний стан належного йому майна.
У літературі справедливо зазначається, що акт розпорядження майном, який здійснюється власником щодо належної йому речі, завжди є юридичним актом. Навіть знищення або викидання майна власником є розпорядженням юридичного характеру, оскільки це односторонній правочин, відповідно до якого власник навмисно припиняє своє право власності на певну річ. При навмисному знищенні речі або її викиданні власник здійснює односторонню угоду у формі конклюдентних дій – саме з цими діями пов’язане припинення права власності.
Як і право володіння і користування, право розпорядження може належати не лише власнику, а й передаватися за договором іншій особі. Наприклад, на підставі договору комісії комісіонер набуває права володіння і розпорядження переданим власником майном з метою здійснення з ним однієї чи кількох угод. Таким чином, сама конструкція цього договору передбачає, що можливість розпорядження переданим майном повинна перейти до комісіонера. Але у цьому випадку всі три правомочності у комісіонера не виникають: він може лише володіти і розпоряджатися майном відповідно до умов договору з власником майна, але використовувати майно комісіонер не має права.
Відповідно, моментом виникнення права власності буде момент, з якого особа одержить право володіти, користуватись і розпоряджатись майном.
Проте сказати, що право власності припиниться з моменту, з якого особа втратить право володіти, користуватись і розпоряджатись майном. Тут не будуть враховані випадки, коли майно знаходитиметься під заставою, арештом, буде загублене. Більш вірним буде твердження, що право власності припиниться з моменту, з якого інша особа набуде законне право володіти, користуватись і розпоряджатись цим майном.
Виходячи з наведеного можна зробити висновок, що у визначенні права власності повинно бути відображено його зміст, а також період існування цього права в часі.
Таким чином, майно, що є комунальною власністю і закріплене за комунальним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України.
Які ж це випадки, коли майно комунального підприємства належить йому не на праві повного господарського відання і не на праві власності ?
Очевидно, це випадки, коли майно належить комунальному підприємству на праві оперативного управління.
Діюче законодавство передбачає, що на праві оперативного управління майно належить державним установам (організаціям).
Установа (організація) відрізняється від підприємства. Проте, Господарський кодекс України в ч. 3 ст. 78 передбачає, що майно комунального підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).
Господарський кодекс України розкриває поняття комерційного підприємства, але нічого не говорить про некомерційне підприємство. Із змісту ст. 74-75 Господарського кодексу України, яка говорить про державне комерційне підприємство, можна зробити висновок, що комунальне комерційне підприємство має на меті одержання прибутку, тоді як некомерційне – не має.
Необхідно зазначити, що не розкриває цих понять і Цивільний кодекс України 2003 року. Практики ж діяльності таких підприємств ще нема.
Проте, все ж таки можна зробити висновок, що майно комунальних підприємств належить їм на праві повного господарського відання або на праві оперативного управління. Комунальні підприємства не можуть мати майно на праві власності.
Тепер залишається лише дати визначення повного господарського відання і оперативного управління. Діюче законодавство, вживаючи ці терміни, дещо розкрило лише термін “повне господарське відання”, не розкриваючи терміну “оперативне управління”. Така ситуація призвела до суперечок серед дослідників в галузі цивільного і господарського права.