Права та свободи громадян можна класифікувати на групи залежно від сфери реалізації їх у суспільному житті: 1) фізичні; 2) особисті; 3)економічні; 4) політичні; 5) культурні; 6) громадянські; 7) соціальні; 8) екологічні та інші.
Правовий статус громадянина у відомій мері відрізняється від правового статусу іноземця (громадянина іншої держави), особи без громадянства. Останні, наприклад, в Україні не беруть участь у референдумах, не обираються в органи державної влади й т.д. Їх права та обов’язки контролюються не лише Конституцією України, але й передбачаються міжнародними договорами та ін.
РОЗДІЛ ІІІ. Захист прав і свобод людини та
громадянина в міжнародному і національному
законодавстві
3.1 Методи гарантування і захисту конституційних прав і свобод
людини і громадянина
Гарантування прав і свобод, як стверджує Ю.Тодика, - «своєрідний зовнішній метод обмеження влади, яка завжди прагне до само розширення і посилення своєї присутності у всіх сферах людського життя».[6;167-168]
У такому разі методологія політичних гарантій повинна розглядатися передусім крізь призму політики держави, спрямованої на створення умов для всебічного розвитку людини, забезпечення її прав і свобод. Політика Української держави чіткіше виражена у ч.2 ст.3 Конституції, де утвердження і забезпечення прав і свобод людини – головний обов’язок держави. Держава відповідає перед людиною зо свою діяльність.
Метод юридичних гарантій прав закріплений у Конституції України, яка встановлює, що: права і свободи людини та громадянина захищаються судом (ст.55); кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної або моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, при здійсненні ними своїх повноважень (ст.56); кожному гарантується право знати свої права і обов’язки (ст.57) тощо.[1]
На думку К.Слюсара, «юридично-нормативна методологія гарантування права та свобод людини повинна бути розглянута з урахуванням ще однієї інституціональної категорії – правової мети, котра розуміється насамперед як «забезпечення виконання вимог права». Методологічними засобами реалізації цієї мети є правові настанови, названі юридичними гарантіями законності.[3;36]
Правозахисну загальну і приватну (специфічну, конкретну) мету. Залежно від того, яке коло правозахисних відносин контролюється метою, вона може бути загальною і приватною. Загальна мета здійснюється тільки через методи реалізації приватної (конкретної) мети.
До другої групи входить основна і неосновна мета. Основна – це мета, без реалізації якої норма права і саме право не можуть бути реалізовані. Неосновна мета правового захисту – та, яка посилює ефективність передбачуваної дії тієї чи іншої норми права.
До третьої групи належить мета, що розрізняється через повноту відтворення кінцевого результату: кінцева (первинна, вихідна, перспективна, стратегічна); проміжна (оперативна); безпосередня (найближча, тактична, поточна, конкретна). Кінцева мета досягається шляхом послідовного виконання деяких норм, мета яких залежно від обставин може бути або проміжною, або безпосередньою.
Мета, що розрізняється за ступенем обґрунтованості, становить четверту групу. До неї входять об’єктивно достовірна мета або об’єктивно хибна. Істинність чи хибність тієї чи іншої правової мети виводиться лише з результатів об’єктивного розвитку суспільства та існуючих інтересів усього народу.
Для реалізації мети захисту прав людини недостатньо того, щоб вона була об’єктивно достовірною. Потрібно, щоб вона була і реальною, і своєчасною. Це ознаки п’ятої групи правозахисної мети.
Засоби здійснення правозахисної мети, реальність і своєчасність визначається наявністю об’єктивних і суб’єктивних, матеріальних й інтелектуальних умов та засобів, які має держава. Реальною метою захисту прав людини вважається так, яка забезпечена матеріальною (підкріплена законом про бюджет, наявністю грошової маси у державному і комерційних банках, наявністю відповідної виробничої інфраструктури) та інтелектуально (розроблений правовий механізм реалізації, відповідно до правозахисного закону або норми упорядковане все законодавство і усі підзаконні акти тощо). Своєчасна мета захисту прав людини – це така, яка спрямована на досягнення результату, що відповідає актуальним потребам та інтересам людей.
Шоста група охоплює мету захисту, що відрізняється засобами її реалізації суб’єктами права і яка має умовні назви: «матеріальна» та «інструментальна».[13,49-58]
До сьомої групи правозахисної мети, що розрізняється за характером, належить «юридична» і «не юридична». Їх відрізняє походження (природа). «Юридична» мета виникає в надрах права, «не юридична» - у надрах суспільного буття. «Юридична» мета є не що інше, я «мета у праві», а «не юридична» мета – це не що інше, як «мета права».
Будь-яка мета правового захисту неможлива без конкретної методології її здійснення, котра у першу чергу розуміється як дії і діяльність людей, спрямовані на реалізацію вимог правозахисної мети структурується у два етапи. На першому – відбувається прийняття законодавцем норми права відповідно до поставленої мети, на другому – здійснення мети за допомогою застосування даної норми.
Законодавець конституює методологію правового регулювання правової поведінки людей. За класифікацією В.Кудрявцева, правовий метод має два види: 1) «матеріальні дії» - здійснення своїх прав і обов’язків; 2) «інструментальні дії» - набуття прав і обов’язків; захист своїх прав та законних інтересів. Таким чином, матеріальна мета – це мета охорони прав та їх регулювання. Будь-яка правова «матеріальна» поведінка має юридичний метод, тобто визначену законом чи іншим нормативним актом сукупність процедур, здійснюваних для досягнення певного матеріально-правового результату.
Поведінка, що набула юридичної форми, служить інструментом, засобом для досягнення наступної, більш віддаленої мети, і називається інструментальною поведінкою. Вона визначається «інструментальними» (процесуальними) нормами. Інструментальна мета у методології правового захисту людини – це, в основному, мета захисту її прав. Визначаючи за тією чи іншою людиною певні права і обов’язки та охороняючи їх, законодавство надає кожному право на захист. Захист прав – об’єктивна необхідність, тому що права, надані особі, але не забезпечені необхідними засобами захисту в разі її порушення, є лише декларативні.
У правовій літературі наявні декілька підходів до визначення методу гарантування прав людини. Суть полягає у тому, що, як пише О.Іванов, «гарантування суб’єктивних прав зводиться до вчинення юрисдикційним органом держави певних владних дій, спрямованих на забезпечення уповноваженій особі можливості реалізації належного їй права і на примус зобов’язаних осіб до здійснення певних дій на користь уповноваженого».[11;151]
Так, С.Сабікенов дещо конкретизує метод гарантування прав людини і зауважує, що гарантії суб’єктивних прав та інтересів, які охороняються законом (у широкому розумінні слова) – це здійснювана у встановленому законом порядку правозастосовча діяльність органів держави, зумовлена порушенням або запереченням суб’єктивних прав та інтересів громадян, що охороняються законом, мета якої полягає у відновленні або підтвердженні цих прав й інтересів.
Гарантія права є примусовою правовою, організаційною, матеріально-правовою, процесуальною та іншою діяльністю органів державної влади і управління, а також громадян і негромадян, здійснювати з метою підтвердження або відновлення оскарженого чи порушеного права людини.
Аналіз законодавства і правової літератури свідчить, що методологія гарантування прав людини містить: право на захист, форми захисту, примусові засоби захисту (заходи захисту і міри відповідальності).
Захист права може існувати лише за наявностіправ людини на захист права законом. Право на захист у галузевих науках і загальній теорії права трактується по-різному. Обґрунтовуються два підходи щодо методу його матеріально-правового існування. Так, В.Грибанов: право на захист є однією з правомочностей суб’єктивного права, що дає можливість застосувати стосовно правопорушника заходи примусового впливу.[3;37]
Представник іншого підходу до цієї проблеми – О.Іванов переконаний, що право на захист не є властивістю самого суб’єктивного права; це – самосійне право, хоча й тісно пов’язане із суб’єктивним правом.
Зміст права на захист визначається через вимогу уповноваженого суб’єкта до правопорушника або особи, що оскаржує його інтерес. Зміст права на захист містить два види методів: матеріально-правовові і процесуальні.
Матеріально-правовий зміст права на захист охоплює: право людини використовувати проти правопорушника і для захисту свого права власні дозволені законом примусові дії (самозахист): право уповноваженої особи самій застосовувати до правопорушника заходи оперативного впливу; право людини звернутися до органів державної влади і місцевого самоврядування або громадських об’єднань з вимогою примусити зобов’язану особу до правомірної обов’язкової поведінки; право звернутися у міжнародні організації із захисту прав і свобод людини, якщо вичерпані всі внутрішньодержавні засоби правового захисту.
Використання тієї чи іншої методологічної правомочності визначається характером права, що потребує захист. Процесуальний зміст права на захист означає: право людини звернутися за захистом порушеного права у будь-який орган державної влади і місцевого самоврядування або громадського об’єднання у будь-якій законній формі: право на користування правами і процедурами, встановленими для даної конкретної форми захисту права; право на оскарження у судовому адміністративному або громадському порядку рішення компетентного органу з конкретної справи.