Таким чином, методологія права на захист права повинна розглядатися як законодавчо передбачена можливість людини використовувати з метою захисту свого права власні дозволені законом примусові дії або звернутися до компетентних державних чи міжнародних органів (організації) з вимогою примусити зобов’язану особу до правомірної обов’язкової поведінки. Право на захист – не є захистом. Захист означає реалізацію права у конкретних життєвих ситуаціях, конкретних відносинах. Своє право на захист людина може реалізувати різними методами.
Метод захисту прав людини – це регламентований правом комплекс особливих процедур здійснюваних правозастосовчими органами і самою уповноваженою особою в рамках правозахисного процесу спрямованих на відновлення (підтвердження) порушеного (оскарженого) права.
Методологічні особливості захисту прав людини по-різному структуруються на таких рівнях як міжнародний та внутрішньодержавний. Міжнародне гарантування прав і свобод людини включає засоби гуманітарної інтервенції ,силові засоби захисту та засоби тиску. Засоби гуманітарної інтервенції є не правовими, нелегітимними, оскільки вони суперечать принципам сучасного міжнародного права і створюють реальну загрозу як для мирних міждержавних відносин, так і для самих прав та свобод людини. Засоби тиску та силові засоби захисту прав і свобод людини застосовуються за рішеннями Ради Безпеки ООН і розглядаються як крайній захід розв’язання гуманітарних криз.
Найбільш ефективними є політичні та правові засоби гарантування прав і свобод людини. Так, застосування політичних засобів сприяє плідному співробітництву держав у гуманітарній сфері ,яке визначає й відповідну внутрішньодержавну орієнтацію, що впливає на правові системи конкретних держав.[3;38]
Україна приєдналася до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини (1950 р.) та визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини після прийняття 17 липня 1997 р. Верховною Радою Закону про ратифікацію цього документа з окремими застереженнями, зумовленими особливостями введення у дію деяких положень Конституції України, пов’язаних з гарантіями недоторканності людини та її права на захист.
Залежно від особливостей суб’єкта застосування заходів примусового характеру до правопорушника розрізняють два основних методи захисту права – юрисдикційний і неюрисдикційний. Юрисдикційним методом захисту є діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування, а також громадських об’єднань з відновлення порушеного права, здійснювана у рамках встановлених законом процедур, результатом якої є рішення по суті. Неюрисдикційний метод захисту – сукупність дій (заходів) самих уповноважених осіб з відновлення (підтвердження) порушеного (оскарженого) прав без звернення за допомогою до компетентних органів і організацій. Юрисдикційний метод поділяють на судові і несудові (адміністративні і громадські), нотаріальні форми захисту.
Судовий захист, безперечно, посідає центральне місце у досить великому арсеналі засобів, покликаних забезпечити захист прав людини. Судовий метод захисту найдемократичніший і найбільш пристосований для всебічного, повного та об’єктивного виявлення дійсних обставин і причин виникнення цивільних спорів, кримінальних і адміністративних правопорушень, тобто для встановлення істини у справах, що розглядаються судами, і дозволяє на основі цього правильно застосовувати норми матеріального права, вірно вирішувати справи по суті.[3;38]
Чинна Конституція України не містить застереження щодо реалізації права на судовий захист, як це мало місце у Конституції СРСР 1978 р. У останній також передбачалося право оскарження у суді рушень, дій чи бездіяльність державних органів, юридичних осіб у галузі управлінської діяльності у встановленому законом порядку. Однак минуло понад десять років, поки нарешті 1989 р. прийнято Закон СРСР «Про порядок оскарження у суді неправомірних дій органів державного управління і посадових осіб, що порушують права громадян». І громадяни змогли скористатися цим правом.
Детальніше засади судочинства та інші питання, зокрема щодо розгляду справ безстороннім судом, врегульовано у Кримінально-, Цивільно- та Господарсько-процесуальних кодексах. У них встановлюються підстави для відводу суддів, так і порядку вирішення цих питань, що забезпечує право сторін на розгляд справ неупередженим судом. Лише у конституційному судочинстві право на розгляд справи безстороннім судом повністю не забезпечується, оскільки у Законі «Про Конституційний Суд України» питання відводу суддів взагалі не врегульовано, хоча і конституційному провадженні справа має розглядатися неупередженими суддями.
Останнє є важливим, оскільки саме органи конституційного контролю належить особливе місце у захисті прав і свобод людини та громадянина. Конституційні права і свободи, як зазначає А.Козлов, сприймають як норми Конституції та інших законів, що безпосередньо обмежують владу, а тому необхідне вироблення методології здійснення контролю за дотриманням владою правового статусу особи. Процесуальні функції такого контролю поряд з іншими органами державної влади та організаціями здійснюють також органи конституційної юрисдикції.
Конституційний Суд покликаний гарантувати політичну і правову стабільність життя, надійно охороняти права та свободи громадян, захищати, а не засуджувати. У центрі юрисдикції знаходяться основні права людини, людська гідність. Можливості Конституційного Суду України щодо захисту прав та свобод людини і громадянина певною мірою обмежені встановленими методами конституційного контролю та абстрактним правом, наданим громадянам ,звертатися до Конституційного Суду лише з питань офіційного тлумачення Конституції та законів України, тобто у разі неоднозначного застосування одних і тих же положень Конституції чи законів судами України, іншими органами державної влади.
Конституція України значно розширила методологічні можливості захисту прав та свобод громадянина, закріпивши їх право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом до відповідних судових установ чи міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Це конституційне положення відповідає вимогам ст.26 Європейської конвенції з прав людини.[3;38]
У Європейському суді з прав людини напрацьовано певні критерії вирішення питань щодо використання всіх національних засобів захисту. До них належать: доступність, доцільність та ефективність звернення, безпідставне чи безнадійне звернення до судових або інших органів державної влади країни, якщо практика правозастосування, яка склалася, не залишає надії на задоволення скарги. В Україні скарги людини можуть бути вирішені Президентом, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів. Судами, прокуратурою, Уповноваженим Верховної Ради з прав людини.
3.2 МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ
ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ
Однією з найважливіших проблем сучасного суспільного розвитку є питання взаємовідносин держави і громадянина через формування ефективних національних та міжнародних механізмів захисту прав і свобод людини. Адже наявність чи відсутність основних прав і свобод людини і громадянина виступає найбільш яскравим показником ступеня розвитку громадянського суспільства, побудови правової держави. Забезпечення прав і свобод людини визначає розвиток більшості країн на шляху політичної демократії, економічного прогресу та співробітництва, є одним з визначальних завдань процесу реформування українського суспільства, що набуває особливого значення у контексті європейської інтеграції України.[4;56]
Права і свободи людини – це такий правовий інститут загальнолюдських цінностей, для якого характерне встановлення єдиних міжнародно-правових стандартів. На даний час у світі існує багато інститутів і механізмів, спрямованих на захист права та свобод людини і громадянина, але права особистості часто порушуються, а способи їх захисту не завжди досить ефективні.
У сучасній системі міжнародного права механізмами захисту прав людини є система міжнародних (наднаціональних) угод ,установ, органів і організацій, які діють з метою дотримання та здійснення загально визначених міжнародних стандартів прав людини, при потребі – їх відновлення у разі порушення. Міжнародні механізми захисту прав людини (якщо мати на увазі міждержавну частину механізмів) формуються лише за взаємною згодою декількох держава, формалізовані міждержавними угодами й, відповідно, діють у межах цих угод за чітко визначеними процедурами та згідно з наданими повноваженнями у правовій площині.
Виникнення міжнародних організаційних механізмів захисту прав людини пов’язане з розширенням у цій сфері міжнародно-правового співробітництва після Другої світової війни. Це стало наслідком формування міжнародної єдності в розумінні цінності прав людини та їхнього захисту. Щойно таке розуміння було сформульоване у Статуті ООН, відразу ця організація стала центром міжнародно-правового співробітництва із прав людини. В її рамках були створені найбільш авторитетні міжнародні органи із захисту прав людини. З початку 50-х років почали виникати регіональні міжнародні організаційно-правові механізми захисту прав людини, перший з яких створено відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини.[4;56]
У сучасному світі існує розгалужена система з декількох десятків універсальних і регіональних міжнародних органів із прав людини з різним обсягом компетенції. Це дозоляє класифікувати ці органи, щоб легше розібратися в особливостях їхньої діяльності. Існуючі міжнародні органи із прав людини поділяють насамперед на універсальні і регіональні.