ЗМІСТ:
Вступ
1. РОЗДІЛ І.ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ ТА ЗМІСТ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОСОБИ
1.1 Правовий статус особи
1.2 Права людини, права нації (народу) та їх розвиток у сучасний період
2. РОЗДІЛ ІІ.Правовий статус громадян, іноземців та осіб без ромадянства
2.1 Правовий статус громадян України
2.2 Правовий статус іноземців та осіб без громадянства
3. РОЗДІЛ ІІІ.Захист прав і свобод людини та громадянина в міжнародному і національному законодавстві
3.1 Методи гарантування і захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина
3.2 Міжнародні організаційно-правові механізми захисту прав людини
Висновок
Перелік використаної літератури
ВСТУП
Проголосивши свою незалежність, Україна стала на шлях побудови власної правової держави і громадянського суспільства. Серед інших проблем, що їх вирішує народ України є і проблема здійснення прав людини та громадянина.
Правовий статус особи — це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права (тобто як такий, що має правосуб’єктність) координує свою поведінку в суспільстві. Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого суспільством обсягу свободи особи.
Правовий статус громадян виражає її соціально-економічне і політичне становище в державі й суспільстві, а також можливості для реалізації прав і свобод та покращення свого становища за допомогою права і законодавства. Держава і суспільство зацікавлені і значною мірою стимулюють правомірну діяльність і поведінку особи. Знання цих прав, свобод та обов’язків дає можливість захищати ці права законними методами і способами в судовому порядку, а також за допомогою інших юридичних гарантій. Знання свого правового статусу дає можливість особі знати, що дозволено робити, що вона зобов’язана робити і що заборонено робити.
Мета курсової роботи. Дослідити з сучасної дії законодавства України, що стосується правового статусу громадян. Крім того, метою є виробити орієнтир удосконалення в законодавстві України особи, його прав та свобод.
Актуальність теми курсової роботи. У ХІІІ столітті вперше з’явилося таке поняття, як «права людини». На сьогодні, права та свободи людини охороняються нормативно-правовими актами кожної держави, пройшовши довгий та складний шлях у їх формуванні та закріпленні. На даному етапі є актуальним питання про правовий статус громадян, його зміст та види, значення результатів наукового дослідження питання для майбутнього його дослідження.
У державі можуть існувати різні правові статуси; правовий статус громадян України, правовий статус окремих соціальних груп населення: неповнолітніх, пенсіонерів, військовослужбовців тощо, які займають різне становище в суспільстві. Крім того, існує правовий статус держави, органів державної влади, посадових осіб, різноманітних юридичних осіб тощо. Але об’єктом вивчення даної курсової є правовий статус громадян України. У правовому статусі громадянина виражаються відносини між громадянином і державною владою та іншими суб’єктами громадянського суспільства.
Об’єкт дослідження – правовий статус громадян України, а предмет – права та обов’язки громадян, їх різновиди та зміст.
Теоретична значущість дослідження. Дослідження питання правового статусу громадян у теоретичному плані має вагоме значення лише тому, що представлений перелік прав та обов’язків громадян може бути доцільно використаний під час вивчення даної дисципліни у навчальних закладах і для обізнаності з інших юридичних питань, яких безпосередньо стосується досліджувана тема.
Практична цінність роботи полягає у розробці системи для вивчення правового статусу як однією з частин даної дисципліни, визначення її суспільно-політичного характеру, так само, як і її вплив на інтеграцію у національну культуру, громадсько-політичну думку, культурно-історичні проекти та міркування.
РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ ТА ЗМІСТ ПРАВОВОГО
СТАТУСУ ОСОБИ
1.1 ПРАВОВИЙ СТАТУС ОСОБИ
Правовий статус особи — це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права (тобто як такий, що має правосуб’єктність) координує своє поведінку в суспільстві.
Терміни «особа», «людина», «громадянин», вживаються конституцією і законодавством. В соціальному плані вони означають членів суспільства. У політичному плані відповідно до конституції, особа виступає в якості громадянина, особи без громадянства, іноземного громадянина, біженця або змушеного переселенця. Під правовим положенням особи розуміється юридичний статус громадянина. Правовий статус особи без громадянства, іноземного громадянина – самостійні категорії, однак, зважаючи на те що вони формують на основі правового становища громадянина певної держави, доцільно говорити про правове положення особи в цілому. Поняття «правовий статус особи» і «правове положення особи» є рівнозначними[1].[12;409]
Правове становище людини і громадянина, як в цілому, так і окремо, обумовлюється особливостями соціального статусу, що існує в даний період в розвитку суспільства і держави. Соціальний статус особи залежать від сутності соціального укладу, в умовах якого він складається і функціонує. На нього впливає безліч факторів. Основними з них є праця і власність як основа формування громадського суспільства. У перспективі праця (що створює для кожного гідний суспільному прогресу стандарт життя) і власність (що розвивається і примножується в різноманітних формах і видах) визначатимуть місце і роль людини в суспільстві, її соціальний і юридичний статус.
Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого суспільством обсягу свободи особи. Він ґрунтується на сучасному вченні про свободу, в підвалинах якого лежать такі ідеї:
1. усі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчужувати їх природні права. Забезпечення і охорона цих прав є головним обов’язком держави;
2. свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі;
3. межі свободи можуть визначатися законом, який відповідає праву, а право є мірою свободи;
4. обмеження прав є можливим виключно з метою сприяння досяганню загального добробуту в демократичному суспільстві.
Особа перетворюється на суб’єкт права не автоматично. Вона визнається такою законами держави і насамперед її конституцією. Для успішного реформування суспільства і держави в демократичному напрямку необхідно, щоб правовий статус особи був юридично чітким, вбирав в себе загальнолюдські досягнення в галузі прав людини.
У трактовці правового статусу особи серед вчених немає єдності.. Нерідко до його структури вводяться, крім прав, свобод, обов’язків, ще й громадянство, законні інтереси, гарантії. Зазначені категорії є або передумовою правового статусу, або його умовами, супроводжують його, але не складають його структуру.
Відомо, що інтерес передує правам та обов’язкам незалежно від того, чи знаходить він пряме закріплення в законодавстві, чи просто підлягає правовому захисту з боку держави. Як категорія позаправова або «доправова», інтерес закріплюється не тільки в конкретних правових розпорядженнях, а й у принципах права. Він сприяє формуванню правової настанови особи. Можливо виділення законного інтересу як елемент структури соціального, а не правового статусу.
Громадянство як певний політико-юридичний стан є передумовою набуття індивідом правового статусу громадянина конкретної держави в повному обсязі. Воно визначає формування правового становища особи та особливостей конституційних основ її статусу.
Гарантії реалізації прав та обов’язків істотно впливають на зміст і соціальне значення статусу особи. Без створення державою умов для здійснення прав, обов’язків вони залишаються «заявою про наміри». Однак загальносоціальні (економічні, політичні, ідеологічні та ін.) та спеціально-соціальні (юридичні) гарантії є факторами реалізації правового статусу особи, а не елементами структури його системи.
Існують різні підходи до питання про співвідношення правосуб’єктності та правового статусу:одні вчені вважають правосуб’єктність передумовою правового статусу, другі схильні включати її в правовий статус як структурний елемент, треті називають правосуд’єктність більш об’ємною категорію, яка вбирає в себе правовий статус.
Правосуб’єктність (праводієздатність) належить до умов набуття правового статусу, тому що вона полягає в здатності особи мати права, виконувати обов’язки, нести відповідальність. Однак цим її призначення не вичерпуються. Без правосуд’єктності неможливо визначити правовий статус фізичної та юридичної особи: спеціальна правосуд’єктність впливає на спеціальний статус, а індивідуальна правосуд’єктність значною мірою характеризує індивідуальний статус. правосуд’єктність сприяє встановленню відмінності правового статусу від інших соціальних статусів особи – економічного, політичного, етнічного та ін.
Термін «правосуд’єктність» застосовується до суб’єктів права – учасників правовідносин. Термін «правовий статус» вживається для характеристики правового положення особи в цілому. Припускаючи наявність правосуд’єктності, правовий статус особи є свого роду інструментом, який систематизує норми про суб’єкта права (його права, свободи, обов’язки, відповідальність) і приводить їх у стійкий стан. Тому правосуд’єктність як важливий «опорний» інститут (фундамент) набуття правового статусу фізичною або юридичною особою може бути включена до складу правового статусу.