Як слушно зауважує В.Мусін, «и хотя вопиющее противоречие подобной «копорации» самой сущности юридического лица как коллективного обра-зования очевидно, подчиняясь экономическим потребностям крупного капитала, поначалу коммерческая и судебная практика, затем доктрина, а в последующем и закон начинают признавать их имеющим право на существование»[17]. Тобто, зарубіжний законодавець не став вигадувати нову форму юридичної особи, а пристосував до нових потреб ті конструкції господарських товариств, які вже були в наявності. Проте національне законодавство вже мало до розробки і набуття чинності нового ЦК подібну організаційно-правову форму юридичної особи, яка і досі є найбільш популярною серед суб'єктів господарювання та громадян, що намагаються розпочати власну підприємницьку справу — це ПП.
Водночас розробники ГК фактично не відмовилися від існуючої системи організаційно-правових форм господарювання, залишивши основною формою господарювання «підприємство», фактично повторивши класифікацію підприємств залежно від форм власності, що містилась у ст. 2 Закону, та запропонували додаткові критерії поділу підприємств на види. При цьому визначення ПП набуло подальшого законодавчого розвитку. Так, відповідно до ст. 63. ПП — підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи).
Але, якщо уважно проаналізувати зміст ст. 63 ГК, то виходить, що особи без громадянства та іноземці як фізичні особи не мають права створювати ПП, хоча, відповідно до ст. 113 ГК, яка фактично деталізує і уточнює визначення ПП, навпаки — вони таке право мають. Згідно з цією статтею, ПП — підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та їх праці чи з використанням найманої праці, а також на основі приватної власності суб'єктів господарювання — юридичної особи.
Ми вважаємо, що зміст ст. 63 у частині визначення ПП необхідно привести у відповідність до змісту ст. 113 ГК з метою ліквідації протиріччя, яке може виникати при застосуванні цих статей на практиці. Деякі противники ПП вважають, що саме завдяки авторам ГК у ст. 63 і ст. 113 ГК з'явилась норма, яка дозволяє не тільки фізичній особі, а й юридичній особі бути засновником ПП. З цього приводу доцільно зазначити, що ця норма з'явилась на етапі розгляду цього законопроекту в парламенті[18].
Ми також поділяємо точку зору представників робочої групи, які брали участь у підготовці ГК і які вважають існування цієї норми помилкою, що потребує виправлення шляхом внесення відповідних змін, а саме: зі ст. 113 ГК виключити друге речення, а формулювання визначення ПП у ст. 63 ГК привести у відповідність з першим реченням п. 1 ст. 113ГК.
У результаті використання різних підходів у процесі підготовки ЦК І ГК виникли і набули особливого значення деякі принципові моменти науково-практичного уявлення загальних елементів національного права. Наприклад, визначаючи підприємство об'єктом і суб'єктом права, ГК залишив за підприємством права суб'єкта господарювання — юридичної особи, тоді як ЦК відніс підприємство до об'єкта цивільних прав. Відповідно до п. 4 ст. 62 ГК, підприємство є юридичною особою. Як слушно зауважує В.Мамутов, «юридическое лицо... — это виртуальное понятие, «а не материальная реальность». «Маска» или «фикция» не может быть, например, собственником. Правом собственности может обладать организация или человек. Можно быть собственником, не будучи юридическим лицом. Поэтому выражение «собственность юридического лица» представляется не вполне корректным, неправомерно на базе одной фикции конструировать другие и подменять виртуальным понятием «юридическое лицо» реальные организации и коллективы»[19]. Хіба абстракція може бути об'єктом права? Однак власність, що належить підприємству, є матеріальною субстанцією і тому є об'єктом права.
Підприємство як багатопланове соціально-економічне і правове явище має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як господарюючий суб’єкт і суб’єкт права. За допомогою цих ознак визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народного господарства. Поняття “підприємство” є узагальнюючим, збірним. По-перше, воно визначає підприємства як певні організаційно-правові форми господарювання. По-друге, це поняття є загальногалузевим, тобто притаманне будівельним, транспортним, сільськогосподарським, торговельним та іншим підприємствам[20].
Аналіз співвідношення поняття „юридична особа” та „приватне підприємство” позволяє зробити висновок, що з одного боку категорія юридичної особи охоплює підприємство як одну з її організаційно-правових форм, а з іншого, підприємству як суб’єкту господарювання, крім прав юридичної особи, належать ще й інші права та обов’язки, які виходять за межі прав, притаманних юридичним особам. Юридична особа – перш за все суб’єкт цивільного обороту і використання інституту юридичної особи створює юридичні умови для участі суб’єкта у відносинах обігу, але не орієнтує на виробничу діяльність.
Поняття підприємства як суб’єкта господарювання не можна зводити до поняття юридичної особи. Юридична особа – це суб’єкт лише приватноправових відносин, що складаються по горизонталі, підприємство ж як суб’єкт права приймає участь у відносинах і по горизонталі, і по вертикалі, тобто і в приватноправових, і в публічно-правових відносинах.
Найбільш вдалим вбачається визначення поняття підприємства як господарської організації, створеної і зареєстрованої у встановленому законом порядку для систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності від власного імені на засадах майнової відокремленості та самостійної відповідальності за своїми зобов’язаннями, крім випадків передбачених законодавством[21].
Таким чином, ми повинні зробити акцент на тому, що підприємство є господарюючим суб’єктом, організаційно-правовою формою юридичної особи, а не об’єктом майнових правовідносин. Головними причинами виникнення і широкого розповсюдження підприємств стали об’єктивно існуючий суспільний розподіл праці та настійна потреба в кооперації праці.
Верховною Радою України врегульовано питання державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців з прийняттям 15.05.2003 року відповідного Закону № 755-1V „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб –підприємців”[22] (далі - Закон). Як відомо, раніше порядок такої реєстрації встановлювався Кабінетом Міністрів України - відповідна Постанова КМУ № 740 від 25.05.1998 року „Про затвердження положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності"[23] (далі - Постанова № 740) втратила свою силу з дня набуття чинності Законом, а саме з 01 липня 2004 року.
Закон визначає порядок державної реєстрації всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, а також фізичних осіб-підприємців. Цим самим розширено сферу державної реєстрації, адже, як відомо, Постановою № 740 було врегульовано лише порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності. У сферу дії Закону потрапили всі без винятку юридичні особи.
Законом встановлено, що об'єднання громадян (у тому числі професійні спілки), благодійні організації, партії, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, банки, торгово-промислові палати, фінансові установи (у тому числі кредитні спілки), біржі, інші установи та організації, для яких законом встановлені особливості державної реєстрації, набувають статусу юридичної особи лише імоменту їх державної реєстрації у порядку, встановленому Законом. Отже, наприклад, сільська чи міська рада, як юридична особа, тепер зобов'язана буде одержати свідоцтво про державну реєстрацію єдиного взірця відповідно до Закону (раніше такого свідоцтва у неї не було), а будь-яке об'єднання громадян після реєстрації у відповідному органі Міністерства юстиції зобов'язане буде пройти державну реєстрацію відповідно до Закону.
За Законом державна реєстрація — це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.
Згідно Закону передбачається створення та функціонування Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (далі — Єдиний державний реєстр), який являє собою автоматизовану систему збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.
Також Законом встановлено, що спеціальним уповноваженим орган з питань державної реєстрації видає спеціалізований друкований засіб масової інформації, в якому публікуватимуться відомості з Єдиного державного реєстру.
Законом передбачено, що державну реєстрацію проводять державні реєстратори — посадові особи, які відповідно до Закону здійснюють державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, та які проводитимуть таку реєстрацію виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи-підприємця (відповідно виключається можливість зареєструватися приватним підприємцем не за місцем свого проживання, як зараз часто буває, а за місцем, наприклад, знаходження об'єкту для бізнесу, власного або орендованого, тощо).