Поглиблений розвиток демократичних процесів припускає чітке закріплення в конституційному законодавстві політико-правового статусу територіальних громад як первинного суб'єкта місцевого самоврядування. Це прямо пов'язано зі становленням і розвитком функцій територіальної громади та її повноважень, що мають бути закріплені в законодавстві й у соціальній практиці повинні виявлятися в процесах становлення правосуб'єктності територіальної громади.
Проблема визнання особи чи організації суб'єктом права виникає при поширенні на конкретну особу чи організацію дії відповідних правових норм. Кожен суб'єкт права внаслідок дії того чи іншого закону, незалежно від участі його в тих або інших правовідносинах, має певний комплекс прав і обов'язків. Усі ці права й обов'язки складають зміст правосуб'єктності або правового статусу конкретної особи чи організації.
Правосуб'єктність як категорія юридичної науки слугує цілям визначення кола суб'єктів, що можуть бути учасниками суспільних відносин, регульованих правовими нормами. Той, хто має правосуб'єктність, і є суб'єктом права, тобто учасником правовідносин'. Дослідження правосуб'єктності територіальних громад є перспективним напрямом вітчизняної науки муніципального права. У теорії права існує поділ правосуб'єктності на загальну, галузеву і спеціальну. Галузева правосуб'єктність являє собою здатність особи бути учасником правовідносин тієї або іншої галузі права; спеціальна правосуб'єктність обмежується певним колом правовідносин у рамках даної галузі права; загальна правосуб'єктність — це здатність особи в рамках даної правової системи бути суб'єктом права взагалі.
Віднесення до однієї з наведених категорій правосуб'єктності територіальної громади має певні труднощі. Якщо порівнювати правосуб'єктність територіальної громади з правосуб'єктністю громадських об'єднань, то між ними можна виявити певну подібність. Громадські об'єднання відрізняються від органів держави специфічними формами об'єднання громадян у різноманітні колективи і спілки на добровільній, самодіяльній основі зі специфічними методами роботи, заснованої на організаційній ініціативі їхніх членів на засадах самодіяльності і самоврядування. Визначальним тут є те, що права й обов'язки громадських об'єднань конкретизуються в більшості випадків їхніми статутами або положеннями, що приймаються самими громадськими об'єднаннями.
Територіальна громада як колективний суб'єкт права за загальними ознаками подібна до таких суб'єктів права, як громадська організація, тому що її діяльність добровільна і має самодіяльний характер. Якщо громадська організація виникає і набуває необхідної організованості на основі волевиявлення її членів, то територіальна громада існує тільки тому, що держава з допомогою законодавчих актів уже визначила її існування як спільноти людей (громадян держави, іноземних громадян, апатридів, біженців), котрі мешкають у конкретному населеному пункті, мають нерухоме майно, а також є платниками місцевих податків і зборів.
Як правильно зазначала Н.І. Руда, факт виникнення територіальної громади фіксується не з моменту волевиявлення тих, хто об'єднався між собою й у встановленому порядку зареєстрував свій статут або положення, а з моменту, коли парламент прийняв законодавче рішення про утворення територіального колективу, наділив його правом самостійно вирішувати питання місцевого значення.
На відміну від членства у громадській організації, членом територіальної громади індивід може стати не тоді, коли він добровільно зафіксує своє членство, виконуючи певні статутні вимоги, а тоді, коли він народився або став мешкати в тому чи іншому населеному пункті. При цьому він повинен мати певне нерухоме майно в межах цієї адміністративно-територіальної одиниці і бути платником комунальних податків. Правосуб'єктність фізичної особи як члена територіальної громади виникає з дня досягнення 18-літнього віку.
Відмітною рисою громадського об'єднання і територіальної громади є також їхній об'єктний склад — вони впливають на об'єкти, що значно відрізняються один від одного. Істотною відмінністю між об'єктами, на які впливають аналізовані нами суб'єкти, є те, що до об'єктів місцевого самоврядування належать не тільки питання місцевого значення (які при глобалізації аналізу можна визнати як ідентичні для цих двох видів суб'єктів), а й делеговані державою повноваження.
Уявляється, що в перспективі територіальна громада стане тим колективним суб'єктом права, який характеризуватиметься належною нормативною урегульованістю (законами, указами, постановами), тісно взаємозалежною із саморегулюючими локальними (корпоративними) нормами (статутами, положеннями, рішеннями, прийнятими самими територіальними колективами). Уявляється, що в цьому питанні законодавець пішов правильним шляхом демократичних держав, закріпивши у ст. 19 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. право органів місцевого самоврядування на прийняття статутів територіальної громади села, селища, міста, у рамках яких можуть закріплюватися специфічні особливості організації і діяльності окремих самоврядних одиниць. Це стало свідченням довіри держави до органів локальної демократії і, що не менш важливо, з допомогою такої локальної нормотворчості з'явилася реальна можливість найбільш повного врахування інтересів територіальних громад.
Статут (устав, положення чи хартія) територіальної громади покликаний детально конкретизувати її права й обов'язки, визначити вид (модель) обраного представницького органу, його структурний і кількісний склад, порядок укладення різноманітних договорів і угод, де визначатиметься процедура їх затвердження і прийняття, обсяг матеріальної та іншої відповідальності, а також спосіб і умови внесення змін до них. Подібні «комунальні конституції», на думку О. О. Карлова, мають стати дійсним робочим інструментом для депутатів і співробітників виконавчого апарату, взагалі громадян.
Законодавство України про місцеве самоврядування (зокрема, профільний Закон України від 21 травня 1997 р., ст. 19) закріпило право територіальної громади села, селища і міста на прийняття їхніми представницькими органами на основі Конституції та в межах цього Закону статутів відповідних територіальних громад. Основною метою прийняття таких документів є урахування історичних, національно-культурних, соціально-економічних та інших особливостей здійснення місцевого самоврядування певною територіальною громадою. Разом з тим слід враховувати, що право — не єдиний нормативний регулятор діяльності колективного суб'єкта права. Об'єктивно необхідним і не менш важливим нормативним регулятором суспільних відносин є ті соціальні норми, що виробляються самими колективними об'єднаннями, — корпоративні норми. Вони можуть фіксуватися як у факультативних актах (статутах, положеннях), так і в локальних — внутрішньоорганізаційних нормах. Звідси можна дійти висновку, що фактично реальне положення колективних суб'єктів права нормативно відбивається і закріплюється як в основних державних законодавчих актах, так і у факультативних локальних нормах.
На основі цього уявляється, що першочергове значення в розглядуваному питанні одержує розробка узагальненого наукового поняття правового статусу територіальної громади. У свою чергу, здається необхідним, щоб профільний закон про місцеве самоврядування визначав уніфіковане для всіх територіальних громад сіл, селищ, міст коло повноважень, яке б забезпечило їхні реальні суб'єктивні права, гарантуючи широку й активну участь жителів як членів територіальної громади в усіх сферах місцевого самоврядування.
Так, соціальні місцеві інтереси кожного окремого громадянина й територіальної громади в цілому опосередковані нормами права й виступають у ролі їхніх суб'єктивних прав. Стосовно цього слід додати, що якщо у сучасній юридичній літературі досить широко дискутується проблема законних інтересів особистості, то питання щодо законних інтересів колективних суб'єктів права на загальнотеоретичному рівні достатньою мірою ще не розроблене.
На думку Б. Гурнея, у вузькому розумінні статус місцевих колективів означає порядок обрання членів місцевих асамблей і сукупність норм, що регулюють їхню діяльність. Розробка цих норм не належить до компетенції місцевих представницьких органів. Може мати місце і гнучка система «основних законів», що дозволяє визначати статуси відносно особливостей кожного виборчого округу або типів виборчих округів. Встановлення єдиного статусу місцевих колективів не є обмеженням ідеї децентралізації, тому що «...хоча законом і встановлено однаковий порядок, місцевим колективам... надається можливість вносити в нього з урахуванням місцевих умов досить значні зміни».
Уже зазначалося, що територіальні громади й органи місцевого самоврядування, що формуються, мають виступати як захисники прав жителів-членів територіальних колективів. При цьому основними напрямами діяльності з захисту прав членів територіальної громади є:
—діяльність органів місцевого самоврядування і органів громадського самоврядування із забезпечення реалізації прав членів територіальної громади, включаючи діяльність депутатів місцевих рад;
— особиста участь членів територіальної громади в захисті своїх інтересів;