Узагальнюючи практику судів США, можна сказати, що більшість із них виходить із необхідності інтерпретувати текст законодавчих актів таким чином, щоб його положення застосовувались найбільш ефективно, стали ще більш довершеними; при цьому найкращим виявом мети, що її ставив собі законодавець, вважається сам текст законодавчого акта. Одним із найбільш розповсюджених підходів до тлумачення є так зване правило "ясного значення". Згідно з цим правилом суд повинен так тлумачити законодавчий акт, щоб його слова набули ясного (адекватного) змісту, за винятком, коли це може призвести до абсурдного результату. Противники правила "ясного значення" вважають, що воно "базується на помилковому твердженні, ніби слова мають фіксований зміст", і наголошують, що вони "є лише загальними символами, що вживаються для спілкування - тобто їх застосування не обмежується законодавчим процесом".
Як стверджував суддя Холмс, "слово є не кристалом прозорим та незмінним, а лише шкірою живої думки, його зміст може змінюватись відповідно до обставин і часу, в яких його вживають", а при встановленні змісту закону "важливо не те, що законодавець мав на увазі, а те, що означає законодавчий акт" [4].
Враховуючи практику тлумачення судами правових норм, що склалась у США, для досягнення найбільшої ясності і чіткості законодавчих актів у процесі нормотворення дуже широко застосовується такий юридико-технічний прийом, як законодавчі дефініції. Зазначимо, що загалом для законодавчих актів у державах common law притаманне використання великої кількості деталізованих дефініцій. Характерною рисою законно давства Англії є наявність Закону про тлумачення [5], в якому містяться законодавчі дефініції загального застосування, які вживаються кожного разу, "якщо немає протилежного наміру"; аналогічні застереження містяться і в інших за¬ конах, що впроваджують ad hoc дефініції [6].
Із встановлення словесної вихідної бази починається процес тлумачення і в Суді ЄС [7], хоча цей метод тлумачення в даному випадку має свої особливості через офіційну багатомовність законодавства ЄС [7] ; у контексті багатомовності, коли важко встановити дійсне значення термінів, які вживаються, особливого значення набувають дефініції, що містяться у відповідних нормативних актах.
Узагальнюючи, зазначимо, що закріплені в законодавстві правові дефініції у процесі тлумачення допомагають більш чітко встановити обсяг і зміст понять, що входять у структуру норми. Однак, на нашу думку, необхідно звернути увагу і на те, що й самі норми-дефініції також часто підлягають тлумаченню. Інтерпретативна функція законодавчих дефініцій може бути ускладнена через невизначеність слів та їх неоднозначність.
Оскільки, як зазначалося вище, законодавчі дефініції є одним зі способів забезпечення правової визначеності та зрозумілості правових норм, а також адекватного відтворення в тексті нормативно-правового акта наміру законодавця, необхідно наголосити, що для ефективного виконання цієї функції дефінітивна норма сама має відповідати вимогам чіткості та визначеності.
Досліджуючи теоретичні та практичні питання використання дефініцій у законодавстві Італії, А. Мартіно зазначає, що хоча "щодо дефініцій (як і щодо правових норм - про що зазначає Остін) неможливо досягти абсолютної повноти, це не означає можливості допущення ситуації абсолютної невизначеності". Мартіно наголошує на важливості правової певності (визначеності), посилаючись на твердження засновника італійської аналітичної школи Норберто Боббіо про притаманність ознаки "чіткість" праву як такому.
Можливі випадки відсутності дефініцій він пояснює таким чином:
1) законодавець презюмує відомість значення терміна для суб'єктів права;
2) законодавець залишає певний простір дії;
3) чітка та фіксована формула є недоцільною в конкретному випадку [1].
У порівняльних дослідженнях із юридичної лінгвістики зазначається, що деталізовані дефініції створюють враження абсолютної чіткості та однозначності юридичної мови; разом з тим деталізовані дефініції з необхідністю мають ускладнену структуру та можуть помилково вважатися повними, попри можливість прогалин.
Як наслідок, результат використання дефініції може бути протилежним до того, який мався на меті [1].
Розглядаючи питання змістовної якості законодавства, С. Енг наголошує, що саме аналіз якості дефініцій може слугувати відправною точкою у розгляді проблемних питань надмірності обсягу законодавчого масиву та якості законодавства у цілому [6]. Зазначимо, що Європейський суд із прав людини неодноразово звертався до загальних вимог щодо чіткості та визначеності законодавчого регулювання як однієї з гарантій дотримання прав людини; в першу чергу ці вимоги стосуються нормативних актів, якими встановлюється відповідальність особи, підстави обмеження її прав та межі втручання держави в їх реалізацію. Вимоги щодо визначеності безпосередньо законодавчих дефініцій містяться також у рішеннях конституційних судів європейських держав.
Повертаючись до порушеного в цій статті питання визначення й реалізації "букви" та "духу" закону, зазначимо, що, на нашу думку, дихотомію "букви" та "духу", яка виявляється у процесі тлумачення, необхідно розглядати у двох аспектах. По-перше, невідповідність між буквою та духом закону може бути наслідком недосконалості самого тексту законодавчого акта, в результаті чого правові норми набувають нечіткості або багатозначності. У даному випадку якість законодавчих дефініцій безпосередньо впливає
на подолання суперечності "духу" та "букви", усунення можливих прогалин у законодавстві. По-друге, зазначена невідповідність може виявитися наслідком того, що "буква" закону є елементом статичним, "дух" же закону - елемент динамічний, змінний у часі. У контексті зазначеного другого аспекту необхідно звернути увагу на зв'язок визначеності законодавчих дефініцій і так званої "гнучкості" права, тобто його здатності реагувати на зміну суспільних умов у часі, відповідності "духу" права конкретним історичним умовам.
Відомий американський юрист німецького походження Френсіс Лібер у своїй роботі з юридичної та політичної герменевтики зазначав: "Право тоді могло б бути абсолютно визначеним, коли б людство припинило бути живим суспільством у русі - суспільством, саме існування якого залежить від нескінченного переплетіння та перетинання незліченних інтересів" [1].
Відповідно, незважаючи на вимоги правової визначеності та стабільності, необхідно звертати увагу на те, що у праві існують поняття, визначення яких є недоцільним або навіть небезпечним. Встановлення меж обсягу і змісту таких понять позбавляє право можливості бути "гнучким" та легко пристосовуватись до змінених суспільних умов. Так само, як і принцип правової стабільності, принцип "гнучкості" права спрямований на забезпечення найбільш повної і ефективної реалізації прав людини. У цьому контексті Жан-Луї Бержель, розглядаючи питання забезпечення стабільності права і пов'язане з цим питання меж суддівського розсуду, проблему правових дефініцій визначає як методологічну альтернативу: або законодавчі визначення є незаперечним верховенством законодавця, що водночас гарантує правову забезпеченість та неухильність права, або ж для правової системи характерна відсутність законодавчих визначень, але надання великої свободи суддям, що призводить до певної хиткості законодавчої споруди та великої гнучкості правових норм [6].
Таким чином, текстуально досягнення компромісу між вимогами правової визначеності та гнучкості права може виражатися, зокрема, через застосування (чи незастосування) в текстах нормативних актів чітких норм-дефініцій, що містять визначення окремих понять; через надання переваги або чітким деталізованим правовим нормам, або більш гнучким за своєю природою правовим принципам.
Зазначимо, що в сучасних наукових дослідженнях альтернативу між чіткими правовими нормами та гнучкими правовими принципами розглядають також у контексті забезпечення ідеологічного плюралізму та легітимності. Так, наприклад, К. Далман зазначає, що ідеологічний плюралізм може бути досягнутий різними шляхами, що матимуть різні наслідки для балансу між передбачуваністю та прийнятністю [правового регулювання],що є визначальним для легітимності правової системи. Використання чітких правових норм робить право передбачуваним, але не вирішує питання прийнятності, якщо норма неналежно сформульована. Використання принципів допомагає уникнути цієї проблеми, але, з другого боку, робить право менш передбачуваним. Разом з тим обидва ці методи створення послідовності та зв'язаності [правової системи] є вищими стосовно перетворення права на ідеологічно гомогенне [6].
З аналізу наведених теоретичних положень можна зробити висновок, що дійсно визначеність законодавчих дефініцій має на практиці важливе значення для виявлення "букви" та "духу" закону, з'ясування наміру законодавця, оскільки сприяє визначенню змісту та обсягу понять, що мають засадничий характер для законодавчого регулювання. Але цим суттєвість питання визначеності законодавчих дефініцій та необхідності його подальшого теоретичного дослідження не обмежується. Аналіз теоретичних підходів та судової практики показує, що важливим є як безпосередньо зміст дефініції, що міститься в конкретному законодавчому акті, так і доцільність використання дефініції як такої в законодавчому тексті в кожному окремому випадку. Як невизначеність основоположних понять у тексті закону, так і відсутність належного балансу між визначеністю законодавства та наявністю певного простору для суддівського розсуду (згадаймо відоме ще в римському праві твердження, відповідно до якого "кожне визначення у праві є небезпечним" [6]) в певних випадках можуть бути джерелом порушення прав людини.