ВСТУП
Областю зародження життя на Землі, ареною активної діяльності людського суспільства є географічна оболонка – цілісна і безперервна оболонка Землі, що утворилась внаслідок взаємопроникнення і взаємодії речовин окремих геосфер – літосфери, гідросфери, атмосфери і біосфери.
Географічна оболонка – найбільш важко побудована частина нашої планети, особливо на контакті сфер: атмосфери і літосфери (поверхні суходолу), атмосфери і гідросфери (поверхня Світового океану), гідросфери і літосфери (дно океану).
Значення географічної оболонки важко переоцінити. Саме тут тісно стикаються, взаємопроникають усі оболонки і фокусується життя.
Географічній оболонці властивий ряд специфічних особливостей. Вона відзначається великим різноманіттям складу і видів енергії. До найважливіших закономірностей географічної оболонки відносяться цілісність, ритмічність розвитку, горизонтальна зональність та висотна поясність. Крім того вона диференціюється на окремі природні комплекси — відносно однорідні частини поверхні Землі.
Все це більш детально розглянуто в тексті контрольної роботи, яка складається із шістнадцяти сторінок, при її написанні було використано сім літературних джерел.
1. ПОНЯТТЯ ПРО ГЕОГРАФІЧНУ ОБОЛОНКУ
Географічна оболонка – цілісна і безперервна оболонка Землі, що утворилась внаслідок взаємопроникнення і взаємодії речовин окремих геосфер – літосфери, гідросфери, атмосфери і біосфери. Межі її нечіткі, тому вчені визначають їх по-різному. За верхню межу беруть озоновий екран на висоті 25-30 км, нижню — в межах літосфери на глибині в кілька сотень метрів, іноді до 4-5 км чи по дну океану. Таким чином, загальна потужність географічної оболонки складає біля 30 км.
До складу географічної оболонки входять повністю гідросфера і біосфера, більша частина атмосфери й частина літосфери. Географічна оболонка становить складну динамічну систему, для якої характерні наявність речовин у трьох агрегатних станах — твердому, рідкому й газоподібному, окисне середовище і жива речовина, складна міграція речовини за участю вод, кисню та живих організмів, концентрація сонячної енергії та багатство різноманітних видів вільної енергії. Між оболонками Землі відбувається складна взаємодія, безперервний обмін речовиною та енергією. Так, в атмосферу надходить вода в результаті її випаровування з поверхні океану та суходолу, тверді часточки, що підіймаються вітром з поверхні суходолу або надходять в атмосферу під час виверження вулканів. Повітря і вода проникають у верхню частину літосфери. Різноманітні тверді частки постійно відносяться у водойми, туди ж надходять й гази з атмосфери. Від поверхні Землі нагріваються верхні оболонки атмосфери.
Географічна оболонка охоплює всю планету, тому її вважають планетарним комплексом. Саме тут тісно стикаються, взаємопроникають усі оболонки і фокусується життя. У географічній оболонці живе людське суспільство. Їй властивий ряд специфічних особливостей. Вона відзначається великим різноманіттям складу і видів енергії. Географічна оболонка неоднорідна не лише у вертикальному, а й у горизонтальному напрямах. Вона диференціюється на окремі природні комплекси — відносно однорідні частини поверхні Землі. Диференціація її на природні комплекси зумовлена нерівномірним надходженням тепла на різні її частини і неоднорідністю земної поверхні.
Географічна оболонка територіально та за об’ємом співпадає з біосферою. Однак єдиної точки зору відносно співвідношення біосфери та географічної оболонки немає. Одні вчені вважають, що поняття «біосфера» дуже близьке або навіть тотожне поняттю «географічна оболонка», що ці терміни по суті синоніми. Інші дослідники роздивляються біосферу як визначену стадію розвитку географічної оболонки (в її розвитку виділяють три етапи: добіогенний, біогенний та сучасний – антропогенний). Біосфера, за цією точкою зору, відповідає біогенному етапу розвитку географічної оболонки. На думку третіх, терміни «географічна оболонка» та «біосфера» не тотожні, так як в понятті «біосфера» увага акцентується на активній ролі живої речовини у розвитку цієї оболонки.
В цілому, географічна оболонка – найбільш важко побудована частина нашої планети, особливо на контакті сфер: атмосфери і літосфери (поверхні суходолу), атмосфери і гідросфери (поверхня Світового океану), гідросфери і літосфери (дно океану). Вверх та вниз від цих поверхонь будова географічної оболонки стає більш простою.
2. ЗОНАЛЬНІ РИСИ ГЕОГРАФІЧНОЇ ОБОЛОНКИ
Географічна оболонка має ряд закономірностей. Найважливіші з них: цілісність, ритмічність розвитку, горизонтальна зональність і висотна поясність. Цілісність — це єдність географічної оболонки, зумовлена взаємозв'язаністю складових її компонентів. Зміна одного з компонентів неодмінно спричиняє зміну інших. Так, вирубування лісу призводить до цілого ланцюга природних змін: зникають лісові рослини і тварини – руйнуються і зминаються ґрунти – знижується рівень ґрунтових вод – міліють річки. Цілісність досягається кругообігом речовини та енергії (циркуляція атмосфери, система морських течій, кругообіг води, біологічний кругообіг). Вони забезпечують повторюваність процесів і явищ, сприяють взаємозв'язкам між природними компонентами.
Цілісність властива всім природним комплексам. Вона досягається колообігом речовини та енергії. Колообіги в географічній оболонці різноманітні за своєю важкістю. Деякі з них, наприклад циркуляція атмосфери чи система морських течій, являють собою механічні дії, інші (колообіг води) супроводжується зміною агрегатного стану речовини, треті (біологічний колообіг) – хімічними перетвореннями.
Цілісність – одна з найважливіших географічних закономірностей, на знанні якої засновуються теорія та практика раціонального природокористування. Розрахунок цієї закономірності дозволяє передбачити можливі зміни у природі, дати географічний прогноз результатам впливу людини на природу, провести географічну експертизу різноманітних проектів, пов’язаних з господарським освоєнням тих чи інших територій.
Внаслідок обертання Землі навколо своєї осі і Сонця, нерівномірного нагрівання земної поверхні всі процеси і явища в географічній оболонці повторюються через певний проміжок часу. Так виникає ритмічність — закономірна повторюваність у часі природних явищ і процесів. Розрізняють добові і сезонні ритми, наприклад, зміни дня і ночі, пір року, припливи і відпливи тощо. Є ритми, що повторюються через певний проміжок часу: вікові коливання клімату і рівня води в озерах тощо.
Добовий ритм проявляється у зміні температури, тиску та вологості повітря, сили вітру, у явищах припливів та відливів, циркуляції бризів, процесах фотосинтезу у рослин, житті тварин.
Річна ритміка – це зміна пір року, зміна в інтенсивності ґрунтоутворення та руйнуванні гірських порід, сезонність у господарській діяльності людини. Добова ритміка, як відомо, обумовлена обертанням Землі навколо своєї осі, річна – рухом Землі по орбіти навколо Сонця. Різні ландшафти характеризуються різною добовою та річною ритмікою Річна ритміка краще за все виражена в помірному поясі та дуже слабко – в екваторіальному.
Великий інтерес представляє вивчення й більш тривалих ритмів (11, 22-23, 80-90 років та ін.) для передбачення можливих змін природи у часі. Ритмічні явища не повторюються повністю у кінці ритму того стану природи, яке було на його початку. Саме цим і пояснюється направлений розвиток природних процесів.
Планетарною географічною закономірністю, встановленою російським вченим В.В. Докучаєвим, є зональність — закономірна зміна природних компонентів і природних комплексів у напрямі від екватора до полюсів. Вона зумовлена неоднаковою кількістю тепла у зв'язку з кулястістю Землі. До зональних комплексів належать географічні пояси і природні зони.
Географічні пояси — найбільші зональні комплекси, що простягаються у широтному напрямі (екваторіальний, субекваторіальний, тропічний тощо). Вони відрізняються один від одного температурними умовами, а також загальними особливостями циркуляції атмосфери, грунтово-рослинного покриву та тваринного світу. На суходолі виділяються наступні географічні пояси: екваторіальний, і у кожній півкулі субекваторіальний, тропічний, субтропічний, помірний, а також у північній півкулі субарктичний та арктичний, а у південній – субантарктичний та антарктичний. Аналогічні за назвами пояси виявлені і в Світовому океані. Географічні пояси простягаються переважно у широтному напрямку, та по суті співпадають з кліматичними поясами.
Кожен географічний пояс поділяється на менші за розмірами комплекси — природні зони (степів, пустель, напівпустель, лісів), назви яких визначаються за перевагою в них типу рослинності. Так, наприклад, в субарктичному поясі це зони тундри і лісотундри, в помірному – зони лісів, лесостепи, степи, напівпустелі та пустелі, в тропічному – зони лісів, рідколісь та саван, напівпустель та пустель. У зв’язку з неоднорідністю земної поверхні, а відповідно, і зволоження в різних частинах материків, зони не завжди мають широтне простягання. Іноді вони мають майже меридіональний напрям, як наприклад, у Північній Америці. Неоднорідні й зони, що простягаються через весь материк. Горизонтальна зональність краще за все виражена на великих за площею рівнинах, таких як Східноєвропейська та Західносибірська. Це класичні області прояву зональності.
Зональність характерна і для Світового океану. Вона знаходить своє відображення у змінах від екватора до полюсів властивостей поверхонь води (температури, солоності, платності та прозорості, інтенсивності коливання тощо), а також складу рослинності та тваринного світу.
Ще одна цікава закономірність зміни природи – висотна поясність – закономірна зміна природних компонентів і природних комплексів з підняттям у гори від їхнього підніжжя до вершин. Вона зумовлена зміною клімату з висотою: зниженням температури (на 0,6 °С на кожні 100 м підйому) і до певної висоти (до 2-3 км) збільшенням опадів. Висотна поясність має ту саму послідовність, як і на рівнині під час руху від екватора до полюсів. Проте природні пояси в горах змінюються значно швидше, ніж природні зони на рівнинах. Крім того, в горах є особливий пояс субальпійських і альпійських луків, якого немає на рівнинах. Кількість висотних поясів, які починаються з аналога тієї горизонтальної зони, в межах якої розміщені гори, залежить від висоти гір та їх місцезнаходження. Чим вищі гори та чим ближче вони розташовані до екватора, тим багатший в них набір (спектр) поясів. Характер висотної поясності гір визначається їх положенням відносно океану. Горам, що знаходяться поблизу океану, властиві лісні, на внутрішньоконтинентальних азидних районах – безлісі пояса.