Вартість робочої сили існує до початку конкретного процесу виробництва й може змінюватися за інших рівних умов тільки у зв’язку із зміною вартості споживання товарів і послуг. Визначення рівня заробітної плати, більшою чи меншою мірою відповідного вартості робочої сили, – поки не вирішене завдання економічної науки і практики. Ця обставина дає відповідним органам державного управління змогу довільно встановлювати розміри заробітної плати без глибокого наукового обґрунтування й урахування об'єктивно зумовленого рівня потреб працівників, що відрізняються один від одного рівнем розвитку робочої сили й необхідною величиною витрат на її відтворення.
У цей час на державному рівні розраховують мінімальний споживчий бюджет, що є базою для формування соціально гарантованої мінімальної заробітної плати й визначення споживчого мінімуму.
Мінімальним споживчим бюджетом є система соціальних нормативів, що виражають сформоване в суспільствіуявлення про мінімальний суспільно необхідний рівень споживання, який забезпечує задоволення загальних потреб. Його величина відповідає рівню номінального доходу, що дає змогу задовольнити потреби в харчуванні на рівні фізіологічних мінімальних норм споживання, а також мінімальні потреби в одязі, взутті, предметах культурно–побутового призначення та господарськогопобуту, основних видах послуг. Мінімальна заробітна плата є нижньоюмежею оплати праці і її державною гарантією. Споживчим мінімумом є той рівень споживання, який беруть за нижню межу матеріальної забезпеченості. Ним є поріг бідності, рівень злиденності. На основі оцінки прожиткового мінімуму визначається мінімум оплати праці, їх кількісні співвідношення являють собою найважливіші соціально–економічні нормативи.
Характерною рисою сучасних трудових відносин є зниження мотивації трудової діяльності унаслідок відсутності дієвої системи оплати і стимулювання праці. Це негативно позначається на використанні ресурсів підприємства, ефективності виробництва в цілому. Вартість робочої сили в Україні залишається низькою порівняно з розвинутими країнами. У розрахунку на 1 годину у 2003 році вона становила 0,43 дол. США, тоді як у Німеччині – 25, Японії і США – 16, Франції – 15,5, Південній Кореї – 7,5 дол. США [132].
Незважаючи на прийняття ряду законодавчих і нормативних актів, система оплати і стимулювання праці в Україні є недосконалою і потребує розробки нових методичних підходів до регулювання оплати праці з урахуванням сучасних умов господарювання, національної політики держави й фінансових можливостей підприємств.
Дослідженню проблем оплати праці приділяли увагу М. Вебер, Л. Ерхард, Д. Макгрегор, Е. Мейо, Р. Форд, В. Данюк, О. Єськов, М. Прокопенко, В. Черняк, А. Чухно, В. Шамота, І. Швець. Однак регулювання оплати праці має потребу в подальшому удосконаленні з урахуванням політики й економічного стану держави, фінансового стану підприємств.
В останній період у всіх галузях матеріального виробництва накреслилась тенденція до зростання доходів, що випереджають продуктивність праці. Потрібне випередження витримується й у народному господарстві України в цілому. Так, якщо реальний приріст ВВП у 2002 році був 4,8% , у 2003 році – 7,9%, на 2004 рік планувалось – 10,5%. Реальний приріст середньомісячної заробітної плати в цей же період, відповідно, був 20,0, 13,6 і 11,7% [116]. Таку тенденцію можна пояснити й обґрунтувати. За останні 12 років в економіці країни відбулися зміни, що зумовили різке зниження витрат на оплату праці. Якщо до 1991 р. у структурі собівартості продукції в промисловості витрати на оплату праці становили до 41%, то в 2004 р. – порядку 8–12%. При цьому треба відзначити, що купівельна спроможність 1 гривні у зв’язку з інфляційними процесами теж знизилася. Тому найважливішим соціальним завданням держави на цьому етапі є збільшення заробітної плати працівників до рівня не нижче від прожиткового.
| >–», |
Зростання заробітної плати намагаються обґрунтувати теоретично, припускаючи, що в ринковій економіці попит породжує пропозицію. Тобто на першому місці, на думку авторів публікації, стоїть попит, витрати населення, а вже потім – пропозиція, пов'язана з виробництвом товарів народного споживання, що мають попит. Тільки підвищення попиту є основою зростання економіки. Збільшенням зарплати і пенсій автори пояснюють зростання ВВП в Україні [91].
Важко погодитися з цим твердженням. І от з якої причини. З одного боку зростання заробітної плати необхідне і дійсно зумовить пожвавлення виробництва, тому що зросте попит на товари й послуги. Але давайте подивимося на цю проблему з макропозицій.
Умовно уявимо, що є сума грошей у вигляді заробітної плати і сума грошей у вигляді товарів і послуг. Між ними має бути рівновага. Тепер порушимо цю рівновагу. При зниженні обсягів виробництва в натуральному вигляді відбудеться зростання цін на товари й послуги (при незмінній сумі грошей на оплату праці). При збільшенні заробітної плати і тій самій величині товарів і послуг знову відбудеться зростання цін. Отже, збільшення заробітної плати неминуче пов'язане із зростанням обсягів виробництва.
Заперечення цього положення з посиланням на те, що воно “породжене планово–розподільною соціалістичною системою господарювання“, не є обґрунтованим ні з теоретичного, ні з практичного погляду.
Сьогодні в суспільстві живе міф про значні товарні запаси в Україні. І варто тільки збільшити заробітну плату, відразу ж зросте ВВП. Це оманливе уявлення, викликане грошовим дефіцитом у населення. Якби в людей з'явилися гроші, куди б дівся весь запас, весь достаток [123]. Ми знову спостерігали б ситуацію дефіциту товарів, а не дефіциту грошей. Насправді у Україні в 2003 році порівняно з 1991 роком обсяги виробництва в ряді галузей значно знижені: у сільському господарстві – у 2 рази; у вугільній промисловості – у 1,8 раза (добували 150 млн тонн – стали добувати 80 млн тонн); виробництво металорізальних верстатів зменшилося в 40 разів (скоротилося з 37 тис. до 900); тракторів – у 30 разів (знизилося з 25,1 до 2 тис.); цементу – у 3 рази; тканин – з 1 млн метрів квадратних до 90 тис.; виробництво телевізорів зменшилося у 25 разів [2].
Наведемо приклади, як регулюють витрати на оплату праці в умовах ринкових відносин за кордоном. Показовими і новими щодо цього є системи Скенлона,Раккера, розроблені фірмою “Дженерал моторс” (США) [9].
Система Скенлона базується на розрахунку загального коефіцієнта, який дорівнює відношенню сукупних витрат на робочу силу до вартості реалізованої продукції. Цей коефіцієнт порівнюють з нормативним припустимим значенням. Якщо фактична заробітна плата нижча від припустимої, скоригованої з урахуванням зміни обсягу продукції, виплачується премія, яку поділяють між компанією і працівниками у співвідношенні 25:75 відповідно.
Система Раккера складається з розрахунків, що здійснюються у кілька кроків. Перший крок – визначають чисту продукцію як різницю між ринковою вартістю виробленої продукції і вартістю сировини, матеріалів та послуг, витрачених при її виробництві. Другий крок – розраховують “норму Раккера”, що являє собою величину чистої продукції на кожен долар заробітної плати. Норма, що використовується, має бути середньою за кілька років і залишається стабільною. Третій крок – розраховують коефіцієнт, який дорівнює відношенню фактичних величин чистої продукції до заробітної плати працівників. Четвертий крок – на основі порівняння фактичного коефіцієнта з “нормою Ракера” визначають припустиму величину заробітної плати. П'ятий крок – визначають розмір премії як різницю між припустимою і фактичною величинами заробітної плати. Шостий крок – премію поділяють у співвідношенні 50:50 між робітниками і компанією.
Таким чином, в умовах ринкової економіки за кордоном підприємства погоджують збільшення витрат на оплату праці із зростанням обсягу реалізованої продукції або чистої продукції.
В Україні неодноразово починалися спроби поставити оплату праці в залежність від кінцевих результатів діяльності підприємства.
Кабінет Міністрів України затвердив Постанову «Про регулювання фондів споживання в 1993 р.» (№ 71 від 31.01.1993 р.), відповідно, до якої перевищення розрахункової величини фонду споживання підлягало перерахуванню до бюджету. При цьому додатково з прибутку виплачувався штраф у подвійному розмірі величини перевищення.
Заохочення за результатами роботи за рік і винагороди за вислугу років при розрахунку середньої заробітної плати не враховувалися, однак обмежувалися розмірами двох посадових окладів (тарифних ставок). Розмір фонду споживання був поставлений у відповідність до зміни обсягу виробництва товарної продукції. При збільшенні базисного обсягу на 1% базисний фонд споживання збільшувався на 0,8%. При зниженні обсягу виробництва фонд споживання знижувався за шкалою:
- у діапазоні до 10% – пропорційно до зниження обсягів вироб-ництва – один відсоток за кожен відсоток зниження;
- у діапазоні більше ніж 10% до 20% – 0,75% за кожен відсоток зниження;
- у діапазоні більше ніж 20% до 30% – 0,5% за кожен відсоток зниження обсягів виробництва;
- при зниженні обсягів виробництва більше ніж на 30% коригування базисного фонду споживання нижче цієї границі не робилося.
У 1999 і 2000 роках Кабінет Міністрів України також затверджував “Порядок визначення сум, що повинні вноситися до бюджету підприємствами–монополістами у зв'язку з перевищенням розрахункової величини фонду оплати праці”. Визначення сум, внесених до бюджету у зв'язку з перевищенням розрахункової величини фонду оплати праці, здійснювалося за ставкою оподаткування прибутку (30% від суми перевищення) госпрозрахунковими підприємствами, що складали окремий баланс і мали розрахунковий (поточний) рахунок, включаючи підприємства, яким надавалися пільги в оподаткуванні прибутку, а також підприємства, звільнені від сплати податку на прибуток відповідно до законодавства. Зазначені платежі вносилися до бюджету з прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства–монополіста. Перелік підприємств–монополістів, до яких застосувалося у 2000 році і I кварталі 2001 року регулювання фондів оплати праці, був затверджений спільним наказом Мінекономіки, Держкомстату й Антимонопольного комітету від 29 грудня 1999 року № 160/422/16. Склад витрат на оплату праці визначався відповідно до Інструкції із статистики заробітної плати, затвердженої наказом Мінстату від 11 грудня 1995 року № 323.