· участь у цивільному обігу від власного імені. Юридична особа має своє найменування, яке містить вказівку на її організаційно-правову форму, інформацію про характер її діяльності. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до єдиного державного реєстру.
Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації, яка проводиться у виконавчому комітеті міської або районної державної адміністрації за її місцезнаходженням.
Юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам – правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації.
Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.
Фізичні особи як суб’єкти цивільно-правових відносин наділені цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю.
Цивільна правоздатність – це здатність особи мати цивільні права і обов’язки. Така правоздатність визнана за всіма фізичними особами. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження, а в деяких випадках і до народження і припиняється у момент смерті особи. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов’язки.
Цивільна дієздатність – це здатність особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно здійснювати їх, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Наявність дієздатності означає її можливості особисто здійснювати різні юридичні дії – укладати угоди, розпоряджатись майном, приймати спадщину або відмовлятись від неї, відповідати за заподіяну шкоду, видавати довіреності тощо.
В повному обсязі цивільна дієздатність виникає з досягненням 18 років. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла вісімнадцяти років, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу.
Цивільне законодавство розрізняє декілька видів дієздатності:
· Повна дієздатність – це здатність фізичної особи своїми діями набувати і здійснювати будь-які передбачені законом права, приймати на себе і нести будь-які зобов’язання. Її набуває фізична особа, яка досягла 18 років. До цього віку повна дієздатність виникає у разі реєстрації шлюбу. Повна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором; неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини, а також особі, яка досягла 16 років і бажає займатись підприємницькою діяльністю. Надання повної дієздатності здійснюється за рішенням органів опіки і піклування.
· Часткова дієздатність – її мають особи до 14 років. Вони вправі самостійно вчиняти дрібні побутові правочини та здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності. Особа з частковою цивільною дієздатністю не несе відповідальність за заподіяну нею шкоду.
· Неповна дієздатність – це здатність особи набувати і здійснювати лише ті права і обов’язки, які вказані в законі. Її мають особи у віці від 14 до 18 років. Особи з неповною цивільною дієздатністю мають ті ж права, що й особи з частковою цивільною дієздатністю, а, крім того, право: самостійно розпоряджатись своїм заробітком, стипендією та іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняється законом; бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу та розпоряджатись вкладом, внесеним нею на своє ім’я. На укладення інших правочинів потрібна згода батьків або піклувальників та органу опіки та піклування. За наявністю достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки і піклування може обмежити право особи з неповною цивільною дієздатністю самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права.
· Обмежена цивільна дієздатність – встановлюється за рішенням суду стосовно фізичної особи, якщо вона:
А) страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;
Б) зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим самим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких за законом вона зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.
Над такою особою встановлюється піклування, і вона не може укладати угоди, крім дрібних побутових, а також не вправі самостійно розпоряджатись своїми доходами. Суд може поновити цивільну дієздатність особи, якщо особа одужала або перестала зловживати спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами.
· Недієздатність – такою особа визнається за рішенням суду, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного захворювання не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Над недієздатною особою встановлюється опіка. Така особа не має права вчиняти будь-якого правочину, а відповідальність за заподіяну такою особою шкоду несе її опікун.
3.3. Поняття і види угод (правочинів)
Правочин – це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Це вольовий акт, дія, спрямована на досягнення певних результатів, що мають правовий характер.
Класифікація право чинів здійснюється за певними критеріями:
1. За кількістю сторін
· Односторонні – передбачають волевиявлення однієї сторони, але можуть здійснюватись декількома особами (заповіт, довіреність). Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила.
· Двосторонні – взаємні або договори – це погоджена дія двох або більше сторін - передбачають зустрічне волевиявлення, що здійснюється для досягнення протилежних цілей (купівля продаж, найм).
· Багатосторонні – передбачають участь трьох і більше сторін, здійснюються для досягнення однакових цілей (договір про спільну діяльність).
2. За характером правовідносин, що виникають на підставі право чину (або за ознакою від платності)
· Відплатні – породжують правовідносини, де кожна із сторін вправі вимагати від іншої певні майнові або грошові цінності (купівля-продаж, міна).
· Безвідплатні - породжують правовідносини, де тільки одна сторона зобов’язана передати цінності або виконати дію.
3. За моментом вчинення
· Консенсуальні – для їх вчинення достатньо лише досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами. В момент досягнення згоди право чин вважається вчиненим і у сторін виникають права і обов’язки (купівля-продаж, підряд).
· Реальні – для їх вчинення крім досягнення згоди, потрібно ще й передати річ чи кошти. Права і обов’язки виникають у сторін з моменту їх передачі (дарування, зберігання).
4. Залежно від значення підстав право чину для його дійсності
· Каузальні – правочини, дійсність яких залежить від конкретної підстави – цілі (наприклад, ціллю договору позики є передача у власність позичальникові грошових коштів).
· Абстрактні – правочини, для дійсності якого ціль не має значення (вексель, гарантія).
Крім цього, правочини також поділяються на:
· Умовні – правочини, в яких виникнення прав та обов’язків ставиться сторонами у залежність від обставини, яка може наступити або не наступити в майбутньому;
· Безумовні – право чини, що не містять будь яких умов.
Окремим видом правочинів є:
· фідуціарні – правочини, які містять довірчий характер (договір доручення, довіреність);
· нефідуціарні – правочини, що не мають довірчого характеру.
Законом передбачені вимоги, додержання яких є необхідними для чинності правочину:
· зміст правочину не може суперечити цивільному законодавству, а також моральним засадам суспільства;
· особа, яка вчинила правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
· волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
· правочин має вчинятися у формі, передбаченій законом;
· правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (тобто не може бути фіктивним);
· правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Недійсні правочини, залежно від того, який елемент їх складу є дефектним, можна поділити на певні групи, а саме на:
· правочини з вадами суб’єктного складу;
· правочини з вадами волі;
· право чини з вадами форми;
· правочини з вадами змісту.
Фіктивний правочин – це правочин, вчинений лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки. Такий правочин визнається недійсним незалежно від мети його укладання.
Удаваний правочин – це правочин, укладений з метою приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. В такому правочині також відсутня основа – учасники прагнуть досягти зовсім іншої мети, ніж це випливає з правочину. Встановивши це, суд визнає удаваний правочин недійсним, а дійсним буде визнано той правочин, який сторони дійсно мали на увазі. У разі, коли такий правочин суперечить закону, суд виносить рішення про визнання його недійсним.
Нікчемними (абсолютно недійсними) правочинами визнаються такі правочини, недійсність яких прямо встановлена законом. Якщо недійсність правочину прямо не випливає із закону, але один із учасників або інша зацікавлена особа заперечує його дійсність, то такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).