Право розпорядження землею — це встановлена законом можливість визначати юридичну долю земельної ділянки (право продавати земельну ділянку, дарувати і т.п.).
Найбільш поширеним об'єктом права власності на землю є земельна ділянка - частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.
Земельний кодекс України закріплює три форми власності на землю:
· приватну,
· комунальну;
· державну.
Суб'єкти різних форм власності на землю є рівноправними.
Суб'єкти права власності на землю є:
· громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності;
· територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо (через місцеві референдуми) або через органи місцевого самоврядування (місцеві ради) - на землі комунальної власності;
· держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади - на землі державної власності.
Досить поширеною є приватна власність на землю, яка була запроваджена Законом України "Про форми власності на землю" від 30 січня 1992 р. Земельний кодекс України визначає особливості права приватної власності на землю. Найбільш чисельною групою суб'єктів права приватної власності на землю є громадяни.
За Земельним кодексом України 1992 р. тільки громадяни України могли бути приватними власниками земельних ділянок. Зараз і іноземні громадяни, і особи без громадянства в ряді визначених законом випадків можуть теж бути власниками земель в Україні.
Підстави набуття громадянами України права власності на землю:
· придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
· безоплатна передача із земель державної та комунальної власності;
· приватизація земельних ділянок, які раніше були надані їм у користування;
· прийняття спадщини виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки тільки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.
Особливістю права приватної власності на землю громадян України є те, що вони мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок у власність тільки для конкретних цілей і не більше визначених законом розмірів, зокрема:
· для ведення фермерського господарства;
· для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара;
· для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара;
· для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара;
· для індивідуального дачного будівництва - не більше 0,10 гектара; о для будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 гектара.
Для вказаних цілей і не більше вказаних розмірів земельні ділянки громадянам України передаються безоплатно.
Суб'єктами права приватної власності на землю є також юридичні особи, але не всі, а тільки засновані громадянами України, та юридичні особи України. Вони можуть набувати земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:
· придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
· внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;
· прийняття спадщини;
· за іншими підставами, передбаченими законом.
Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності тільки на землі несільськогосподарського призначення у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні, а також за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна. Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину іноземними громадянами та іноземними юридичними особами, протягом року підлягають відчуженню.
Право комунальної власності на землю як окрема форма власності Земельним кодексом України закріплена вперше. Її суб'єктами є територіальні громади сіл, селищ, міст (жителі відповідного населеного пункту). У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.
Земельний кодекс визначає перелік земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, зокрема, землі загального користування населених пунктів, землі під залізницями, автомобільними дорогами, під об'єктами природно-заповідного фонду та інші.Територіальні громади сіл, селищ, міст реалізують своє право власності на землі через відповідні органи місцевого самоврядування - сільські, селищні, міські ради. Вони набувають землю у комунальну власність у разі:
· передачі їм земель державної власності;
· примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної небезпеки;
· прийняття спадщини;
· придбання за цивільно-правовими угодами.
Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі органів державної виконавчої влади: Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, районних державних адміністрацій. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель приватної та комунальної власності.
Підстави набуття державою права власності на землю:
· відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
· придбання за цивільно-правовими угодами;
· прийняття спадщини;
· передачі у власність держави земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;
· конфіскації земельної ділянки
У виняткових випадках іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій. Правовий режимтаких земель визначається міжнародними договорами.
Право власності на земельну ділянку виникає після отримання її власником документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку та його державної реєстрації. Право власності на земельну ділянку посвідчується державними актами.
Поряд із правом власності на землю повноваження щодо володіння і користування земельними ділянками можуть базуватися і на інших правових засадах. До них відноситься і право користування землею.
Право користування землею є похідним від права власності на землю. При передачі земельної ділянки у користування відбувається перехід частини правомочностей власника ділянки до землекористувача. Земельний кодекс України передбачає право постійного користування земельною ділянкою і право оренди земельної ділянки, як заснованого на договорі платного строкового (тимчасового) користування.
Право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, що перебуває у державній та комунальній власності, без встановленого строку.Право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності.
Земельне законодавство закріплює права та обов’язки землекористувачів.
Права землекористувачів:
· самостійно господарювати на землі;
· власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;
· використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також: інші корисні властивості землі;
· на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;
· споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі та споруди.
Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.
Обов’язки землекористувачів:
· забезпечувати використання землі за цільовим призначенням;
· додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;
· своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;
· не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;
· підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;
· своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевогосамоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;
· дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних зі встановленнямземельних сервітутів та охоронних зон.
Земельне законодавство України допускає і право на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою - право земельного сервітуту. Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Вони встановлюються за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду. Власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів, як право: проходу та проїзду на велосипеді; проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; прогону худоби по наявному шляху; прокладання та експлуатації ліній електропередач, зв'язку, трубопроводів, іншихлінійних комунікацій і т.п.