В основу здійснення правонаступництва нових держав, які були суб'єктами СРСР, покладено принципи міжнародного права і настанови Віденських конвенцій про правонаступництво 1978 і 1983 рр., передусім зафіксований у них договірний принцип заінтересованих держав, який передбачає укладання між ними договорів та угод для вирішення або врегулювання цього питання.
Початок договірному процесові поділу СРСР та вирішенню питань правонаступництва поклали ряд таких угод 1991 р. і наступних років. Так, у Мінській угоді, підписаній Росією, Україною та Білоруссю про створення Співдружності Незалежних Держав від 8 грудня 1991 р., було проголошено, що СРСР «як суб'єкт міжнародного права більше не існує»*. В Алматинській Декларації країн СНД від 21 грудня 1991 р. наголошується на тому, що «з утворенням Співдружності Незалежних Держав Союз Радянських Соціалістичних Республік припиняє своє існування». У ній зазначається також, що держави-учасниці СНД гарантують «виконання міжнародних зобов'язань, які випливають з договорів та угод колишнього Союзу РСР». Одночасно 21 грудня 1991 р. Рада глав держав СНД у своїй Постанові підтримала «...Росію в тому, щоб вона продовжила членство СРСР в ООН, включаючи постійне членство у Раді Безпеки та інших міжнародних організаціях». У Постанові зазначалося також, що «Республіка Білорусь, РРФСР та Україна підтримають інші держави Співдружності у вирішенні питань їхнього повноправного членства в ООН та інших міжнародних організаціях». Так, з урахуванням політичного та економічного становища Росії, яке вона посідала в СРСР, його колишні учасники вирішили питання про правонаступництво у багатосторонньому міжнародному договорі - Статуті ООН одного з них. На підставі цього Росія зробила висновок, що вона є продовжувачем СРСР, володаркою всіх його прав і зобов'язань.
Загальний підхід до питань правонаступництва стосовно договорів колишнього Союзу РСР був утілений у Меморандумі про порозуміння з питань правонаступництва щодо договорів колишнього Союзу РСР, які становлять взаємний інтерес, від 6 червня 1992 р, У п. 1 Меморандуму зазначається, що практично всі багатосторонні міжнародні договори колишнього Союзу РСР мають загальний спільний інтерес для держав-учасниць Співдружності. Питання про участь у цих договорах вирішується відповідно до принципів і норм міжнародного права кожною державою-учасницею самостійно, залежно від специфіки конкретного випадку, характеру та змісту того чи іншого договору. Положення п. 1 Меморандуму сформульоване відповідно до ст. 34 Віденської конвенції 1978 р.
Такий само підхід до вирішення цього питання чітко зафіксовано в Законі України про правонаступництво України 1991 р., ст. 7 якого наголошує: «Україна є правонаступником прав та обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки». Як приклад практичного здійснення такої правової політики щодо спеціальних багатосторонніх договорів можна навести «Закон України про участь України в митній конвенції про міжнародне перевезення вантажів із застосуванням книжки МДП (Конвенція МДП 1975 р.)» від 15 липня 1994 р., де зазначено: «...вважати обов'язковою цю Конвенцію для України як однієї з держав-правонаступниць колишнього Союзу РСР».
Стосовно договорів, які були чинними в момент правонаступництва лише щодо території України, ст. 6 Закону України про правонаступництво постановляє, що «Україна підтверджує свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України», що-відповідає її міжнародним зобов'язанням за п. 2Ь ст. 34 Віденської конвенції 1978 р. У п. 2 зазначеного Меморандуму учасники СНД відзначили, що є перелік двосторонніх міжнародних договорів колишнього Союзу РСР, які стосуються інтересів двох і більше (але не всіх) держав-учасниць Співдружності. До таких договорів належать, зокрема, договори про скорочення озброєнь, непоширення ядерної зброї. Так, у Постанові 1992 р. «Про участь держав-учасниць СНД в Договорі між СРСР і США про ліквідацію їхніх ракет середньої та меншої дальності дії 1987 р.» держави-правонаступниці СРСР підтвердили свою участь у договорі стосовно їхньої території і з урахуванням їхніх національних інтересів. Україна як власник ядерної зброї, успадкованої нею від колишнього СРСР, 1994 р. приєдналася до багатостороннього Договору про непоширення ядерної зброї від 1 липня 1968 р., учасником якого був СРСР, проголосивши про свій намір позбавитись від ядерної зброї після надання Україні ядерними державами гарантій безпеки, оформлених шляхом підписання відповідного міжнародно-правового документа.
Міжнародні договори колишнього СРСР про кордони та їхні режими торкаються інтересів усіх держав-правонаступниць. Відповідно до норм міжнародного права, наприклад принципу непорушності кордонів, п. 2а ст. 62 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., ст. 11 Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р., правонаступництво держав не торкається встановлених договором кордонів. На підставі цього держави-наступниці повинні підтвердити державні кордони колишнього СРСР, що пролягають по їхній території, з третіми державами або фіксувати їх наступними договорами з прикордонними державами. Кордони між державами-наступниця-ми, згідно зі ст. 34 Віденської конвенції 1978 р., повинні збігатися зі старими межами адміністративно-територіального поділу СРСР. Україна, наприклад, вирішує це питання згідно з нормами міжнародного права у ст. 5 Закону України про Правонаступництво України в такий спосіб: «Державний кордон Союзу РСР, що відмежовує територію України від інших держав, і кордон між Українською та Білоруською РСР, РРФСР, Республікою Молдова за станом на 16 липня 1990 р. є державним кордоном України».
Прикладом практичного підходу України до вирішення питання про Правонаступництво двосторонніх міжнародних договорів є укладена в результаті обміну нотами угода від 10 травня 1995 р. між СІЛА і Україною про те, що основою двосторонніх угод, укладених між цими країнами, була ст. 34 Віденської конвенції 1978 р. У результаті подоговірного розгляду цього питання двома сторонами було вирішено, що одні договори застаріли, другі не можуть бути застосовані, а треті, зазначені в Додатку, розглядатимуться як чинні.
Після поділу СРСР на окремі незалежні держави виникли проблеми, пов'язані з правонаступництвом держав щодо державної власності, насамперед за кордоном, і державних боргів.
Згідно з Договором про Правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу і активів Союзу РСР від 4 грудня 1991 р., держави-правонаступниці СРСР (15 республік та СРСР як держава-попередниця), беручи до уваги принципи міжнародного права і настанови Віденської конвенції про Правонаступництво держав щодо державного майна, державних архівів та державних боргів 1983 р., домовилися про те, що частка кожного з них у загальній сумі боргу та активів, яка визначається з урахуванням виробленого національного прибутку, експорту, імпорту та чисельності населення (агрегований показник) у 80-90-х рр., у відсотках дорівнює: РРФСР - 61,34; Україна - 16,37; Республіка Білорусь - 4,13; Республіка Узбекистан - 3,27; Казахська РСР - 3,86; Республіка Грузія -- 1,62; Азербайджанська Республіка - 1,64; Литовська Республіка - 1,41; Республіка Молдова - 1,29; Латвійська Республіка - 1,14; Республіка Киргизстан - 0,95; Республіка Таджикистан - 0,82; Республіка Вірменія - 0,86; Туркменістан - 0,70; Естонська Республіка - 0,62 (ст. 4). Договір набув чинності з моменту його підписання.
30 грудня 1991 р. країни СНД уклали багатосторонню Угоду про майно колишнього Союзу РСР за кордоном.
23 червня 1992 р. з моменту підписання набрала чинності Угода між Україною та Російською Федерацією про подальший розвиток міждержавних, відносин, ст. 13 якої передбачає передати Україні у власність частину майна колишнього СРСР за кордоном для дипломатичних і консульських потреб.
6 липня 1992 р. країни-учасниці СНД підписали Угоду про розподіл усієї власності Союзу РСР за кордоном, де у ст. 1 були підтверджені зафіксовані в Угоді 1991 р. частки країн СНД. Згідно зі ст. 2 Угоди застосування зазначених часток стосується не тільки нерухомої власності, що була в користуванні дипломатичних, консульських та інших представництв колишнього Союзу РСР, і рухомості, пов'язаної з обслуговуванням цих представництв, а також усіх видів інфраструктур і прибутків від їхньої експлуатації, прибутків від реалізації всіх різновидів власності, що належали колишньому Союзу РСР за кордоном; власності і прибутків від діяльності СРСР, а також юридичних осіб, які перебували під його юрисдикцією або контролем, а також усіх інших видів власності колишнього Союзу РСР за кордоном. Кожна сторона-учасник Угоди 1992 р. має право на самостійне володіння, користування і розпорядження належною, фіксованою часткою, що відійшла до неї від усієї власності колишнього СРСР, а також правом її виділення в натурі.
2 серпня 1992 р. набрала чинності підписана Угода між Урядом України та Урядом Російської Федерації про реалізацію права на закордонну власність колишнього СРСР, у якій ще раз було закріплено право власності України на частку нерухомого майна обсягом 16,37%, а також визначені механізми та поетапність її передачі.
9 березня 1992 р. було створено Комісію для розгляду комплексу питань, пов'язаних із правонаступництвом щодо боргів та активів колишнього СРСР, у п. 2 якого передбачалося, що питання, пов'язані з правонаступництвом щодо боргів та активів колишнього СРСР, будуть вирішуватися на двосторонніх засадах. 9 жовтня 1992 р. глави держав СНД ухвалили рішення про припинення роботи Комісії.