Названий конституційний орган держави сприймається суспільством неоднозначно, виходячи з практичних результатів його діяльності. У офіційній інтерпретації юридичних норм, яку здійснює Конституційний Суд, «грунт права» не відкидається, не знижується до рівня осмислення фактів, що може призвести до помилкового визначення сутності конституційно-правового принципу або норми, яка регулюється. Головна мета довіреного тлумачення, котре пропонується суспільству і державі органом конституційного контролю, є, якщо використати вислів Гегеля, «осягненням думки, покладеної в основу права». Необхідність в тлумаченні, як і підстави для його реалізації у Конституційному Суді, полягає у суперечностях правозастосування, що при цьому виникають як у фізичних, так і юридичних осіб, у більшості випадків породжує «спори про застосування права».
Що ж у такому разі обумовлює тлумачення як таке? Його як предмет розгляду в Конституційному Суді мало цікавлять умоглядні конструкції, відірвані від реальних правових процесів та явищ. В цьому сенсі тлумачення як прояв конституційної юрисдикції «зростає» на фундаменті юридичних знань та правової культури. В цілому сфера тлумачення юридичних норм є сферою суспільної або державної дійсності, яка охоплюється поняттям «дійсного права», котре стосується, головним чином, вироблення в процесі тлумачення конституційно-правової орієнтації в розумінні й обґрунтуванні права.
Слід зауважити, що тлумачення як найважливіший критерій правозастосування за умов політизації Конституційного Суду може призвести до спекулятивно-догматичної філософії права, до того ж з ідеологічним навантаженням, а в іншому випадку — до «філософсько-термінологічного переодягнення» загальноприйнятих понять, результатів досліджень (С.Алексєєв).
Такі випадки вже траплялися в конституційно-судовій практиці Російської Федерації. Адже відомо, що тлумачення норм Конституції та законів нового змісту не породжує, воно тільки поверхово умножує розуміння змісту прав і обов'язків та надає йому офіційний характер.
Ми одразу відокремлюємо тлумачення Конституційного Суду від інших видів загально-судового тлумачення уповноваженими державою органами правосуддя або наукового (філософського) тлумачення при теоретичному чи практичному опрацюванні тих або інших правових проблем.
З позицій Конституційного Суду тлумачення менше викликає пізнавальний ефект, істотне збільшення правових знань ніж його результат. Цей ефект настає, наприклад, в процесі правового дослідження при характеристиці ролі права з врахуванням висновків аксіології, при включенні у тлумачення норм права, відомостей сучасної герменевтики. Припускаємо, що це завдання може бути досягнуте у майбутньому. В сучасних реаліях тлумачення у Конституційному Суді — це не тільки ідеї права, законів та їх норм, а й, насамперед, — правове життя.
Офіційна інтерпретація Конституції та законів України сьогодні зростає до рівня особливої високозначущої сфери належного та неналежного правозастосування. І це виділяє Конституційний Суд як спеціальний орган держави конституційної юрисдикції в механізмі охорони Конституції і правореалізації, здатний реально впливати на правовідносини у державі та суспільстві. Юрисдикція Конституційного Суду щодо офіційного тлумачення Конституції та законів визначена у ст. 93 Закону «Про Конституційний Суд України».
Тлумачення як метод пізнання правової матерії з позицій позитивного права дозволяє вийти за межі закритого кола одномірних, лише юридичних явищ, побачити основи, а може і передоснови права з наданням правових ознак категорії методологічного характеру.
Отже, головна перевага тлумачення як предмета діяльності Конституційного Суду полягає в осягненні смислу, основ і логіки права щодо конкретних юридичних формул і проблем. Конституційний Суд створює принципово важливу сферу аналітичної юриспруденції (юридичний позитивізм), що надає його висновкам, які стосуються тлумачення конкретних норм Конституції або законів, характеру права лише у широкому значенні.
Таким чином, тлумачення правових норм, категорій, понять, яке здійснюється Конституційним Судом, фактично продовжує функцію Верховної Ради України у забезпеченні правопорядку в державі, але виключно як збагачення фактичної правової основи суспільного життя. Для того щоб офіційна інтерпретація перетворилась в регулюючий фактор, вона має бути втілена у конкретизовані нормативні положення, оскільки трактування є тільки засобом розуміння громадянином, посадовою особою, державним органом і, нарешті, власне законодавцем прав та обов'язків у існуючому правопорядку. Тут слід підкреслити дуже важливу ознаку тлумачення правових норм, яке здійснює саме Конституційний Суд. Його рішення щодо праворозуміння у конкретних відносинах держави з фізичними та юридичними особами, у застосуванні суб'єктивних прав громадянами чи наданих повноважень представниками органів влади, а також при виникненні спорів у судах загальної юрисдикції мають вищий рівень юридичної компетентності, оскільки безпосередньо стосуються юридичної догми. Вони є остаточними і не можуть бути оскаржені.
Таким чином, в процесі тлумачення Конституційним Судом юридична категорія (норма, інститут, поняття, термін) набуває офіційної визначеності за змістом і не суто формально, що дає можливість правозастосовуючим суб'єктам досягти юридичної точності, зрозумілості, конкретності у правореалізуючій практиці.
В цьому зв'язку не можна не згадати про факти у історії розвитку догматичної (аналітичної) юриспруденції, які мали місце у XIX—XXстоліттях в Німеччині. Спираючись на давньоримське право і розробки спеціалістів в університетах (глосаторів і постглосаторів), аналітична юриспруденція в той час настільки набула витонченого характеру, що набрала схоластичного вигляду і здобула недобру славу відірваної від життя дисципліни (догматики).
Розуміючи, що аналітичному правознавству немає альтернативи, все ж виникає запитання: в якому обсязі Конституційний Суд має допускати тлумачення Конституції та законів України?
У теоретичному аспекті важливою є думка видатного правознавця кінця XIXст. Б.О. Кистяковського: «Тільки догматична юриспруденція створює повний обсяг розробки понять, точність та сталість їх». У практичному напрямі, коли існує перший досвід формування правової системи незалежної держави України, коли серйозною загрозою все більше стає правовий нігілізм перехідного періоду, коли владні суб'єкти державної влади та органи місцевого самоврядування приймають юридичні рішення, подекуди нехтуючи правом, коли спори про компетенцію органів та посадових осіб набувають конфліктних ситуацій, необхідність офіційного тлумачення Конституції та законів залишається важливою потребою для держави і суспільства. Через тлумачення Конституційного Суду відкривається той необхідний канал, завдяки якому здійснюється зв'язок правової свідомості з правовими нормами, а відтак із соціальною дійсністю у широкому розумінні.
У цьому зв'язку корисно звернути увагу на розглянуту Конституційним Судом України 30 жовтня 1997 р. справу К.Г.Устименка. Остання цікава тим, що в ній дано конституційно-правову оцінку можливостям кожного громадянина реалізувати право на інформацію з питань власного стану здоров'я та взяття на облік в медичних закладах. В тлумаченні у цій справі Конституційним Судом зазначено, що ст. 23 Закону України «Про інформацію» треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом. Резюмуючи розгляд даної норми. Конституційний Суд визнав пріоритет прав людини щодо свого здоров'я та життя і порядок захисту своїх суб'єктивних прав до органів вищого порядку, а потім — до суду.
Саме через призму одного з перших рішень Конституційного Суду можна побачити соціальне і правове призначення тлумачення як офіційної інтерпретації правомочності влади і прав громадянина в державі. Це ще раз підтвердило існування однієї з драм людського буття, коли особи, зобов'язані забезпечувати дію законів і функціонування механізму захисту прав людини (прокурори, судді, працівники державного апарату та ін.), протидіють здійсненню конституційних прав, свобод громадянина і особи. Носії влади на свій розсуд забезпечують дію права, виправдовуючи застосування повноважень на шкоду інтересам особи, а іноді — й держави, невизначеністю компетенції або, навіть, окремими судовими рішеннями.
Варто згадати рішення Конституційного Суду (справа про офіційне тлумачення терміна «член сім'ї») від 3 червня 1999 р., що може належати до класичних тлумачень як офіційне роз'яснення у повному обсязі основних понять, яке не залишило прогалин в правових реаліях.
Проте зовсім інший юридичний зміст мають роз'яснення Конституційного Суду, зокрема, у «справі про запити народних депутатів України» (рішення від 19 травня 1999 р. № 4-рп/99), де стверджується, що «керівник, який розглядає запит, не повинен задовольняти вимоги народного депутата України, якщо вважає, що вони не відповідають Конституції та законам України». Не аналізуючи інші аспекти справи, поставимо запитання: чи взмозі був Конституційний Суд визнавати загальну правомірність запитів народних депутатів як конституційну вимогу? Вважаю, що був взмозі, якщо б звернувся до загальних положень Основного Закону. В ч. 4 ст. 76 Конституції України закріплено: «Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України».
Депутатський запит — це конституційне право вимагати від керівників органів державної влади діяти правомірно і надати народному депутату відповідь з порушеного питання. Він, як відомо, оголошується на пленарному засіданні парламенту і набуває легітимності за згодою Верховної Ради України. За розумінням Конституційного Суду керівник, який розглядає депутатський запит самостійно, має визначити, відповідає або не відповідає він Конституції та законам України. Не може не дивувати і наведена при цьому аргументація з посиланням на ч. 2 ст. 19 Конституції України, де йдеться, що органи державної влади і місцевого самоврядування зобов'язані діяти на підставі, в межах і у спосіб, передбачений Конституцією та законами України. Далі у рішенні Конституційного Суду зазначено, що народний депутат може звертатися до керівників судових органів, суддів, органів служби безпеки лише з питань, не пов'язаних з конкретними судовими справами. Тоді логічно запитати: а з якими питаннями до голів судів слід звертатись народному депутату? Якщо наявне невиконання посадовою особою або державним органом конституційного обов'язку, а керівник вважає, що депутатський запит не відповідає законодавству, то за тлумаченням Конституційного Суду він не повинен задовольняти конституційні вимоги народного депутата України. Але про яке право вимоги можна у такому разі твердити, коли є висновок Конституційного Суду, який юридичне виправдовує будь-яке невиконання всупереч ч. 2 ст. 19 Конституції.