Отже, тлумачення ст. 86 Конституції можна розглядати як традиційно декларативне сприйняття конституційних положень, а не як підставу для оцінки діяльності державних органів і посадових осіб. У прийнятому рішенні Конституційний Суд твердить, що «запити народних депутатів України завжди вносяться з викладенням позиції депутата щодо судового рішення чи конкретних дій судді або у разі наявності у народного депутата України сумнівів щодо правильності рішення суду тощо». Можна погодитись, що для того щоб запобігти втручанню народних депутатів у здійснення правосуддя, необхідно було деталізувати тлумачення чч. 1 та 2 ст. 126 Конституції України, і у цьому разі більш зрозумілими були б застереження Конституційного Суду щодо запитів народних депутатів.
У наведеному прикладі є одна істотна обставина: рішення Конституційного Суду в постановляючій частині містить пряму заборону в контексті ст. 86 Конституції: народний депутат України не має права звертатися з вимогами чи пропозиціями до судів, голів судів та до суддів щодо конкретних судових справ. Цим обмеження права депутатського запиту перетворилося у тлумаченні Конституційного Суду в імперативну заборону права, що є нормою, яка повинна міститись у Конституції або законах України.
Формула тлумачення може свідчити про абсолютизацію судочинства, не гарантованого, як відомо, від судових помилок, а вони виникають подекуди у зв'язку з порушеннями присяги або випадками, пов'язаними з несумісністю діяльності суддів, що не позбавляє правосуддя від вказаних рецидивів. Передбачене Законом «Про Вищу раду юстиції» право народного депутата України вносити до неї з цього приводу подання є достатньою умовою ознайомлення з відповідними матеріалами, які знаходяться у судовому провадженні, але це вже інша площина взаємовідносин народних депутатів і судових органів.
Наведений аналіз рішення Конституційного Суду далекий від спроби провести ревізію його вірності чи помилковості постановлених висновків у процесі тлумачення права запитів народних депутатів України до судових органів та органів служби безпеки. Йдеться, насамперед, про те, чи можна, як у даному випадку, юридичні висновки Конституційного Суду вважати джерелом права, в яких з позицій конституційного контролю встановлюватимуться заборони, дозволи та інші правові імперативи. Адже кожного разу правомірно будуть виникати сумніви щодо мотивів проведеного тлумачення, а вони, як свідчить практика, обумовлені багатьма обставинами. Чи не тому в засобах масової інформації множаться публікації, в яких, зокрема, народним депутатом України В.Семиноженком твердиться, що «на місце правового абсолютизму повинне прийти прагматичне верховенство Закону, який ґрунтується на невичерпному потенціалі правового удосконалення»[24]. Така позиція пов'язана, у першу чергу, з правовою реальністю і не продиктована прагненням знехтувати проголошений конституційний принцип верховенства права[25].
Застосування принципу верховенства права є особливо важливим при системному підході до тлумачення складних конституційних проблем.
Таку проблему конституційного права, як і теорії права взагалі, розглядав Конституційний Суд, відкривши справу за конституційним поданням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 58 Конституції (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів).
Рішення, прийняте Конституційним Судом, залишилось далеким від переконання наукової громадськості щодо своєї бездоганності. В ньому зроблено висновок, що дія ч. 1 ст. 58 Конституції про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів, коли вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи, не поширюється на юридичних осіб.
Застосувавши метод «вузького тлумачення» конституційної норми, коли ще не досліджувався зв'язок цих положень з фізичними особами — суб'єктами підприємницької діяльності без створення юридичної особи, Конституційний Суд відійшов, на мій погляд, від системного підходу рівних прав, у той час, як сама Конституція не передбачила для них обмежень. Логіка суддів, які закріпили свою позицію у рішенні, полягала в тому, що розділ II Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» містить норми прямої дії лише для фізичних осіб. В той же час права юридичних осіб (політичних партій, профспілок, релігійних організацій), які згадуються у цьому розділі, на думку Конституційного Суду, є похідними і Конституцією не гарантовані. Як можна поставитись до такого тлумачення у практичній сфері застосування конституційної норми, зокрема, при прийнятті законодавчих актів?
Роз'яснюючи дане тлумачення на прес-конференції, Голова Конституційного Суду України І.Тимченко висловив думку, що для такого суб'єкта правовідносин, як громадянин-підприємець, слід відокремлювати права особи як громадянина від його підприємницького статусу[26]. Інакше кажучи, вже можна не звертати увагу на обшуки, конфіскацію майна, безакцентне списання, що застосовуються до громадян-підприємців без санкції прокурора або рішення суду.
Зрозуміло, таке тлумачення Конституційного Суду можна очікувати тільки при схоластичному теоретизуванні, але ніяк в площині практичного підходу до потенціалу конституційної юстиції. Конституційний Суд, на жаль, продемонстрував, як слід обирати шлях у тлумаченні між «правом» і «законом», чим взагалі посягнув на класичні постулати і правовий принцип незворотної сили закону на правовідносини, що склались між будь-якими суб'єктами до його прийняття.
Сумнівна аргументація у науковому і практичному напрямах, на мій погляд, принизила роль офіційного тлумачення Конституційного Суду, створивши прецедент вкрай слабкої доказової юридичної основи як вирішального фактора у тлумаченні фундаментальних принципів.
Таку позицію поділяє в окремій думці й суддя Конституційного Суду М.Савенко, який, зокрема, аргументовано твердить, що суд повинен був ретельно з'ясувати, яку ж функцію виконує ст. 58 Конституції України, тобто визначити предмет її регулювання, і вже з урахуванням результатів такого дослідження визначити коло осіб, на яких поширюється її дія. Таким чином, предметом регулювання названої норми є дія норми права у часі, а не коло суб'єктів права[27]. Це є підтвердженням того, як Конституційний Суд штучно змоделював важливий правовий принцип, відкривши простір для вже можливого правового свавілля в законах та підзаконних актах.
І, нарешті, у зв'язку з цим ще один цікавий висновок. Тлумачення Конституції та законів України є необхідним, як відомо, тоді, коли їх зміст сприймається неоднаково і це перешкоджає єдності його застосування. Але чи включає проведене тлумачення можливість та необхідність певною мірою з його врахуванням уточнення та зміни у тексті закону, причому без зміни його первинного смислу. Такого процесуального механізму в Законі про Конституційний Суд не передбачено. Виконання його рішень є важливою, але самостійною проблемою у формуванні політичної культури, застосуванні громадянами, державою, громадськими і політичними об'єднаннями нормативних регуляторів — Конституції та законів України. Акти Конституційного Суду за своєю політико-правовою спрямованістю поступово набувають значення правового феномена, зважаючи на їх юридичну силу щодо оцінки конституційності актів будь-якого суб'єкта влади, а також при вирішенні правових спорів на підставі конституційної перевірки правотворчості і застосування норм права. Конституційна «корекція», яку здійснює Конституційний Суд стосовно правовідносин різних галузей права, має універсальний характер конституційного контролю, і він дедалі більше набуває ознаки правового явища, оскільки критеріями оцінки виступає як власне Конституція України, так і міжнародно-правові принципи й норми, визнані (ратифіковані) Верховною Радою України.
Тлумачення правових норм є ефективним і єдиним засобом правильного й глибокого пізнання дійсного змісту правових норм. В правовій дійсності тлумачення має місце у правовій діяльності та правовому регулюванні. В правовій діяльності тлумачення норм права повинно використовуватися в правотворенні, реалізації і систематизації права, правовому вихованні, пропаганді тощо. Місце тлумачення в правовому регулюванні суспільних відносин полягає виключно в правильному, глибокому розумінні дійсного змісту норм права та його розгорнутому, обґрунтованому роз'ясненні іншим суб'єктам суспільства.