З захистом навчання Парменіда від заперечень виступив його учень Зенон. Древні приписували йому сорок доказів для захисту навчання про єдність існуючого (проти множинності речей) і п'ять доказів його нерухомості (проти рухомості). З них до нас дійшло усього дев'ять. Найбільшою популярністю за всіх часів користувалися зенонові докази проти рухомості; наприклад, "рухомість не існує на тій підставі, що тіло, яке переміщається, повинно колись дійти до половини, перед тим як до кінця, а щоб дійти до половини, потрібно пройти половину цієї половини і т.д.".
Аргументи Зенона призводять до парадоксальних, з погляду "здорового глузду", висновків, але їх не можна було просто відкинути як неспроможні, оскільки і за формою, і по змісту задовольняли математичним стандартам тієї пори. Розклавши апорії Зенона на складові частини і рухаючись від висновків до посилок, можна реконструювати вихідні положення, що він узяв за основу своєї концепції. Важливо відзначити, що в концепції еліатів, як і в дозеноновській науці фундаментальні філософські уявлення істотно спиралися на математичні принципи. Значне місце серед них займали такі аксіоми:
1. Сума нескінченно великого числа будь-яких, хоча б і нескінченно малих, але протяжних розмірів повинна бути нескінченно великою;
2. Сума будь-якого, хоча б і нескінченно великого числа непротяжних розмірів завжди дорівнює нулю і ніколи не може стати деяким заздалегідь заданим протяжним розміром.
Саме в силу тісного взаємозв'язку загальних філософських уявлень із фундаментальними математичними положеннями удар, нанесений Зеноном по філософських поглядах, істотно торкнув системи математичних знань. Цілий ряд найважливіших математичних побудов, що рахувалися до цього безсумнівно вірними, у світлі зеноновських побудов виглядали як суперечливі. Міркування Зенона призвели до необхідності переосмислити такі важливі методологічні питання, як природа безкрайості, співвідношення між безупинним і перериваним і т.п. Вони звернули увагу математиків на нетривкість фундаменту їхньої наукової діяльності й у такий спосіб зробили стимулюючий вплив на прогрес цієї науки.
Варто звернути увагу і на зворотний зв'язок - на роль математики у формуванні елейської філософії. Так, встановлено, що апорії Зенона пов'язані з перебуванням суми безкінечної геометричної прогресії. На цій підставі історик математики Е. Кольман зробив припущення, що "саме на математичному ґрунті підсумовування таких прогресій і виростили логіко-філософські апорії Зенона". Проте таке припущення, очевидно, позбавлено достатніх основ, тому що воно занадто жорстко зв'язує навчання Зенона з математикою при тому, що існуючі історичні дані не дають підстави підтверджувати, що Зенон взагалі був математиком.
Величезне значення для наступного розвитку математики мало підвищення рівня абстракції математичного пізнання, що відбулося у великому ступені завдяки діяльності еліатів. Конкретною формою прояву цього процесу було виникнення побічного доказу ("від противного"), характерною рисою якого є доказ не самого твердження, а абсурдності оберненого йому. У такий спосіб був зроблений крок до становлення математики як дедуктивної науки, створені деякі передумови для її аксіоматичної побудови.
Отже, філософські міркування еліатів, з одного боку, стали потужним поштовхом для принципово нової постановки найважливіших методологічних питань математики, а з іншого боку - послужили джерелом виникнення якісно нової форми обґрунтування математичних знань.
4. Демокріт і математика
Аргументи Зенона розкрили внутрішні протиріччя, що мали місце в сформованих математичних теоріях. Тим самим факт існування математики був поставлений під сумнів. Якими ж шляхами вирішувалися протиріччя, виявлені Зеноном ?
Найпростішим виходом із положення, що створилося, була відмова від абстракцій на користь того, що можна безпосередньо перевірити за допомогою відчуттів. Таку позицію зайняв софіст Протагор. Він вважав, що "ми не можемо уявити собі нічого прямого або круглого в тому змісті, як подає ці терміни геометрія; справді, коло стосується прямої не в одній точці". Таким чином, із математики варто прибрати як ірреальні: уявлення про безкінечне число речей, тому що ніхто не може вважати до безкрайості; безкінечну подільність, оскільки вона нездійсненна практично і т.д. Таким шляхом математику можна зробити невразливою для міркувань Зенона, але при цьому практично скасовується теоретична математика. Значно складніше було побудувати систему фундаментальних положень математики, у якій би виявлені Зеноном протиріччя не мали б місця. Цю задачу вирішив Демокріт, розробивши концепцію математичного атомізму.
Демокріт був "першим енциклопедичним розумом серед греків". Діоген Лаерцій (III ст. н.е.) називає 70 його творів, у яких були освітлені питання філософії, логіки, математики, космології, фізики, біології, громадського життя, психології, етики, педагогіки, філології, мистецтва, техніки й інші. Аристотель писав про нього: "Взагалі, крім поверхневих вишукувань, ніхто нічого не встановив, крім Демокріта. Що ж стосується його, то утворюється таке враження, що він передбачив усе, та й у методі обчислень він вигідно відрізняється від інших".
Вступною частиною наукової системи Демокріта була "каноніка", у якій формулювалися й обґрунтовувались принципи атомістичної філософії. Потім випливала фізика, як наука про різноманітні прояви буття, і етика. Каноніка входила у фізику в якості вихідного поділу, етика ж будувалася як породження фізики. У філософії Демокріта насамперед установлюється розходження між "справді існуючим" і тим, що існує тільки в "загальній думці". Справді існуючими рахувалися лише атоми і пустота. Як справді існуюче, пустота (небуття) є така ж реальність, як атоми (буття). "Велика пустота" безмежна й укладає в собі все існуюче, у ній немає ні верха, ні низу, ні краю, ні центру, вона робить переривану матерію і можливим її прямування. Буття утворять незліченні дрібні якісно однорідні першотільця, що різняться між собою по зовнішніх формах, розміру, положенню і порядку, вони далі неподільних внаслідок абсолютної твердості і відсутності в них пустоти і "по розміру неподільні". Атомам самим по собі властиво безперестанне прямування, розмаїтість якого визначається безкінечною розмаїтістю форм атомів. Прямування атомів вічно і в остаточному підсумку є причиною всіх змін у світі.
Задача наукового пізнання, відповідно до Демокріта, щоб явища, що спостерігаються, зводити до області "істинного існуючого" і дати їм пояснення виходячи з загальних принципів атомістики. Це може бути досягнуте за допомогою спільної діяльності відчуттів і розуму. Гносеологічну позицію Демокріта Маркс сформулював у такий спосіб: "Демокріт не тільки не віддалився від світу, а, навпаки, був емпіричним натуралістом". Зміст вихідних філософських принципів і гносеологічні установки визначили основні риси наукового методу Демокріта:
а) у пізнанні виходити від одиничного;
б) будь-які предмет і явище розкладені до найпростіших елементів (аналіз) і з'ясовні виходячи з них (синтез);
в) розрізняти існування "по істині" і "відповідно до думки";
г) явища дійсності - це окремі фрагменти упорядкованого космосу, що виник і функціонує в результаті дій чисто механічної причинності.
Математика по праву повинна рахуватися в Демокріта першим поділом власне фізики і випливати безпосередньо за канонікою. Справді, атоми якісно однорідні і їхні первинні властивості мають кількісний характер. Проте було б неправильно трактувати навчання Демокріта як різновид піфагореїзму, оскільки Демокріт хоча і зберігає ідею панування у світі математичної закономірності, але виступає з критикою апріорних математичних побудов піфагорійців, рахуючи, що число повинно виступати не законодавцем природи, а витягатися з її. Математична закономірність виявляється Демокрітом із явищ дійсності, і в цьому контексті він передбачає ідеї математичного природознавства. Вихідні початки матеріального буття виступають у Демокріта в значній мірі як математичні об'єкти, і відповідно до цього математику приділяється значне місце в системі світогляду як науці про первинні властивості речей. Проте включення математики в основу світоглядної системи вимагало її перебудови, приведення математики у відповідність із вихідними філософськими положеннями, із логікою, гносеологією, методологією наукового дослідження. Створена в такий спосіб концепція математики, називана концепцією математичного атомізму, виявилася істотно відмінною від попередніх.
У Демокріта всі математичні об'єкти (тіла, площини, лінії, точки) виступають у визначених матеріальних уявах. Ідеальні площини, лінії, точки в його навчанні відсутні. Основною процедурою математичного атомізму є розкладання геометричних тіл на найтонші листочки (площини), площин - на найтонші нитки (лінії), ліній - на дрібні зернятка (атоми). Кожний атом має малий, але ненульовий розмір і далі неподільний. Тепер довжина лінії визначається як сума неподільних часток, що утримуються в ній. Аналогічно вирішується питання про взаємозв'язок ліній на площині і площин у тілі. Число атомів у кінцевому обсязі простору не нескінченне, хоча і настільки велике, що недосяжне почуттям. Отже, головною відмінністю навчання Демокріта від розглянутих раніше є заперечення ним безкінечної подільності. У такий спосіб він вирішує проблему правомірності теоретичних побудов математики, не зводячи їх до почуттєво сприйманих уяв, як це робив Протагор. Так, на міркування Протагора про торкання окружності і прямої Демокріт міг би відповісти, що почуття, що є відправним критерієм Протагора, показують йому, що чим точніше креслення, тим менше ділянка торкання; у дійсності ж ця ділянка настільки мала, що не піддається почуттєвому аналізу, а ставиться до області істинного пізнання.