ПЛАН
ВСТУП
1. Правові підстави представництва прокурором інтересів громадянина або держави в суді
2. Форми представництва прокурора у цивільному процесі
3. Представництво прокурора в адміністративному судочинстві
4. Участь прокурора у господарському судочинстві
ВИСНОВКИ
Практичне завдання
Список використаної літератури
ВСТУП
Вступаючи 1995р. до Ради Європи, Україна взяла на себе ряд зобов'язань, серед яких — обов'язок реформувати судову та правоохоронну систему і привести функції та повноваження органів прокуратури до стандартів держав— членів Ради Європи.
Зважаючи на необхідність виконання взятих Україною обов'язків та зобов'язань щодо реформування прокуратури, Генеральною прокуратурою України у 2006р. розроблено проекти закону «Про знесення змін до Конституції України» та нової редакції Закону «Про прокуратуру». При розробленні цих законопроектів було враховано як досвід європейських країн, так і особливості розвитку нашої країни. У зазначених документах однією із функцій прокуратури пропонується передбачити захист прав і свобод людини та громадянина, державних і суспільних інтересів, а також представництво їхніх інтересів у судах у випадках, визначених законом. Це викликало дискусії серед експертів Ради Європи, які висловили думку, що загальний захист прав людини не є сферою діяльності прокуратури.
При цьому основна компетенція прокурорів розглядається в більшості країн у межах кримінальної сфери. Питання здійснення прокуратурою повноважень поза сферою кримінального переслідування є актуальними для багатьох держав Європи, але загальноприйнятих стандартів та норм статусу прокурора в адміністративній, цивільній, господарської сферах не існує. Прокурори окремих держав можуть втручатися у розгляд судових справ, які стосуються дій підлітків або недієздатних осіб чи осіб з обмеженою спроможністю захищати свої власні права, тобто у визначених законом особливих ситуаціях з урахуванням статусу сторони у справі (Бельгія, Чехія, Угорщина, Нідерланди, Португалія, Іспанія, Латвія, Литва, Словаччина). Це свідчить про те, що діяльність прокурора поза межами кримінального судочинства у тій чи іншій формі існує практично в усіх країнах, що необхідно враховувати у ході приведення законодавства України до європейських стандартів.
Таким чином, хоча дотепер немає загальноприйнятих норм, відображених в офіційних документах, щодо можливості існування повноважень прокурорів у некримінальній сфері, у тому числі щодо захисту прав і свобод громадян, їх існування не заперечується, зокрема шляхом здійснення представництва в суді.
Прокурор — особливий суб'єкт некримінального процесу, і його участь у господарському, цивільному, адміністративному судочинстві зумовлена необхідністю виконання функції представництва інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом (ч. 2 ст. 45 ЦПК, статті 2, 29 ГПК, ч. 2 ст. 60 КАС України). Тобто функція представництва інтересів у суді є для органів прокуратури конституційною.
Участь прокурора у зазначених процесах є необхідною для захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, дотримання законності у суспільстві, злагодженого функціонування державного механізму в умовах властивого демократії поділу влади. Втім внаслідок недосконалості чинного процесуального законодавства існує багато проблем, пов'язаних із цим інститутом, які потребують невідкладного вирішення, оскільки від успішного виконання прокуратурою функції представництва інтересів громадянина або держави у суді залежить становлення правової держави, невід'ємним, якщо не основним, атрибутом якої є утвердження законності та верховенства права.Історія розвитку представництва прокурора у цивільному та господарському судочинстві відображає історію становлення національного процесу й участі в ньому прокурора від нагляду за законністю цивільного, арбітражного (господарського) процесу через участь у розгляді справ до представництва у суді інтересів громадянина або державних чи суспільних інтересів. Участь прокурора в адміністративному судочинстві є новелою національного законодавства.[1]
1. Правові підстави представництва прокурором інтересів громадянина або держави в суді
Визначаючи правову природу представництва прокурора поза межами кримінального судочинства, необхідно виходити із сутності інституту прокуратури як органу, який здійснює функцію охорони закону, державно-правових відносин. Вступаючи у цивільний, адміністративний, господарський процес, прокурор стає його учасником і підпорядковується тим правилам, які регулюють процесуальну діяльність суб'єктів цього процесуального права, але цей факт є внутрішнім стосовно того, що прокурор перш за все — представник державного органу, який виконує правозахисну функцію.
Відповідно до Конституції України (статті 121—123) прокуратура є організаційно самостійним державно-правовим інститутом влади, який не належить до жодної з її гілок (ст.6). Представляючи в суді інтереси громадянина або держави, прокурор реалізує винятково конституційні положення, закріплені в статтях 3, 13 Основного Закону, відповідно до яких держава зобов'язана забезпечувати захист прав і свобод громадян, а також усіх суб'єктів права власності та господарювання.
Однак не можна ототожнювати статус прокурора зі статусом представника у процесі. Відносини між представником і довірителем засновані на договорі доручення або законі. Представник для викання своїх обов'язків наділяється відповідними повноваженнями і не може виходити за межі цих повноважень, якщо не одержить на це спеціального дозволу. Зовсім інше процесуальне становище займає прокурор. Завданням прокурора при розгляді справ у суді є дотримання прав і законних інтересів держави, винесення судом законних і обґрунтованих рішень. Виконуючи свої функції, прокурор керується відповідним процесуальним та іншим законодавством.
Усі види представництва в суді, які закріплені поточним процесуальним законодавством, передбачають в обов'язковому порядку правові відносини між представником і особою, яку він представляє. Прокурор же діє від імені державного органу — прокуратури, на яку законодавством покладені представницькі функції. Для підтвердження своїх повноважень у господарському судочинстві прокуророві не потрібно надавати судові ніяких документів (довіреностей), оскільки він виконує обов'язки, що надані йому законом. Його діяльність може бути віднесена до представництва, яке є самостійним інститутом процесуального права, бо саме Основний Закон є правовою підставою участі прокурора в процесі.
Конституція та чинні процесуальні кодекси передусім не конкретизують, коли прокурор може представляти в суді інтереси громадянина або держави. Норма п. 2 ст. 121 Основного Закону (як і ч. 2 ст. 45 ЦПК, ч. 2 ст. 60 КАС України) є відсильною, тобто зазначені випадки повинні передбачатись у відповідних законодавчих актах. Конституційний Суд України у своєму рішенні від 8 квітня 1999р. № З-рп/99 (справа про участь прокурора в арбітражному процесі) не дав офіційного тлумачення пункту 2 ст. 121 Конституції України, зокрема слів «у випадках, визначених законом». Однак це необхідно, адже і в Законі України «Про прокуратуру» має бути чітка відповідь на це питання. Практично передбачити у відповідних законодавчих актах усі випадки, коли прокурор може представляти в суді інтереси громадянина або держави, неможливо, адже як громадянин, так і держава беруть участь у численних правовідносинах, які регламентуються різними нормативними актами. Конституційне положення щодо випадків, визначених законом (пункт 2 ст. 121), варто розглядати як підстави представництва у суді інтересів громадянина або держави, які мають бути закріплені у ЦПК, ГПК та КАС України.
З питанням про початок процесу пов'язані й проблеми визначення процесуального статусу прокурора у суді (під час розгляду справи). На процесуальне становище прокурора значний вплив має організаційний принцип судочинства — здійснення правосуддя тільки судом. Це виключає можливість наділення прокурора владними повноваженнями в процесі. Він не може давати судові які-небудь вказівки, визначати будь-яку поведінку. Найбільш цілеспрямований вплив на формування процесуального статусу прокурора у суді мають функціональні принципи судочинства: диспозитивність, змагальність, рівноправність сторін. Отже, підтримуючи в суді заявлені позовні вимоги, прокурор є рівноправною стороною процесу. Проте він не перестає бути представником органу, який здійснює нагляд за дотриманням Конституції і законів України.
Під час участі в розгляді судом справи прокурор користується правами у такому ж обсязі, як і інші учасники судового процесу, і не має перед ними переваги чи привілеїв. Він не приймає рішень у справі, а лише висловлює судові свою пропозицію щодо вирішення спору. Рішення у справі ухвалює суд, який має право погодитись або не погодитись із пропозицією прокурора щодо вирішення спору. Таким чином, представництво прокурором у суді інтересів інших осіб не суперечить принципу рівності сторін та не є тиском на суд, проти чого застерігають спостерігачі Ради Європи.
Як зазначено у підсумковому документі 6-го засідання Конференції Генеральних прокурорів Європи, яке відбулося 29—31 травня 2005р. в Будапешті, завдання прокурорів, які виходять за межі кримінальної сфери, є корисними і обґрунтованими, та рекомендовано «прийняти рішення щодо необхідності надання прокурорам повноважень вживати заходів, які виходять за межі кримінальної юрисдикції. У даному аспекті представницька діяльність органів прокуратури України відповідає принципам, що діють у країнах—членах Ради Європи.[2]
З метою забезпечення прокурорами ефективного та результативного застосування повноважень по представництву в суді,захисту інтересів громадян і держави при виконанні судових рішень,керуючись ст. 15 Закону України "Про прокуратуру" Генеральним прокурором України було видано Наказ № 6ги від 29.11.2006р. «Про організацію представництва прокурором в суді інтересів громадянина або держави та їх захисту при виконанні судових рішень».