Отже, існують твердження, що говорять про свою власну істинність або хибності. Ідея, що такого роду висловлення не є осмисленими, дуже стара. Її відстоював ще давньогрецький логік Хрісіпп.
У середні століття англійський філософ і логік У.Оккам заявляв, що твердження «Будь-яке висловлення помилкове» безглузде, оскільки воно говорить у числі іншого і про свою власну хибність. З цього твердження прямо випливає протиріччя. Якщо усяке висловлення помилкове, то це відноситься і до самого даного твердження; але те, що воно хибне, означає, що не усяке висловлення є помилковим. Аналогічно обстоїть справа і з твердженням «Усяке висловлення правдиве». Воно також повинне бути віднесене до безглуздого і також веде до протиріччя: якщо кожне висловлення правдиве, то правдивим є і заперечення самого цього висловлення, тобто висловлення, що не усяке висловлення правдиве.
Чому, однак, висловлення не може осмислено говорити про свою власну істинність чи хибність?
Уже сучасник Оккама, французький філософ XIV ст. Ж. Бурідан, не був згодний з його рішенням. З погляду звичайних представлень про безглуздість, вираження типу «Я брешу», «Усяке висловлення правдиве (хибне)» і т.п. цілком осмислені. Про що можна подумати, про те можна висловитися, — такий загальний принцип Бурідана. Людина може думати про істинність твердження, яку вона вимовляє, виходить, вона може і висловитися про це. Не усі твердження, які говорять про самих себе, відносяться до безглуздих. Наприклад, твердження «Ця пропозиція написана по-українськи» є правдивою, а твердження «У цій пропозиції десять слів» хибне. І обоє вони зовсім осмислені. Якщо допускається, що твердження може говорити і про самоме себе, то чому воно не здатне зі змістом говорити і про таку свою властивість, як істинність?
Сам Бурідан вважав висловлення «Я брешу» не безглуздим, а помилковим. Він обґрунтовував це так. Коли людина стверджує якусь пропозицію, вона стверджує тим самим, що воно істинне. Якщо ж пропозиція говорить про себе, що вона сама є помилковою, то вона являє собою тільки скорочене формулювання більш складного вираження, що стверджує одночасно і свою істинність, і свою хибність. Це вираження суперечливе і, отже, хибне. Але воно ніяк не безглузде.
Аргументація Бурідана і зараз іноді вважається переконливою.
4. Софізми і паралогізми – різновиди алогізмів у логіці
Алогізм (від грец. а - не, logos - разум) – хід думок, який порушує якісь закони і правила логіки і тому завжди містить в собі логічну помилку. Якщо помилка допущена ненавмисне, то перед нами паралогізм, якщо ж помилка допущена з певною метою, то ми зіткнулися з софізмом.
Серед свідомих помилок виділяють софізми, серед ненавмисних - паралогізми.
Софізми – свідоме порушення певних правил і законів раціонального теоретичного мислення. Всі численні види софізмів навряд чи доречно наводити, бо кожному з законів логіки, правил визначення, поділу тощо належить його перекручення.
Паралогізм - (від грец. paralogismos — неправильне, помилкове міркування) — ненавмисна логічна помилка, зв'язана з порушенням законів і правил логіки.
Паралогізми варто відрізняти від софізму — помилки, вчиненої навмисно, з метою ввести в оману опонента, обґрунтувати помилкове твердження і т.п. У звичайному і розповсюдженому розумінні софізм — це навмисний обман, заснований на порушенні правил мови або логіки. Але обман тонкий і завуальований, так що його не відразу і не кожному вдається розкрити. Ціль його — видати неправду за істину. Прибігати до софізмів не варто, як і взагалі обманювати і вселяти помилкову думку.
Софізму як помилці, зробленій навмисне, з наміром увести кого-небудь в оману, звичайно протиставляється паралогізм, який розуміється як ненавмисна помилка в міркуванні, обумовлена порушенням законів і правил логіки. Паралогізм виглядає набагато кращий софізму, тому що є, по суті, не обманом, а щирою оманою і не зв'язаний, з наміром підмінити істину неправдою.
Паралогізми варто відрізняти від софізму — помилки, вчиненої навмисно, з метою ввести в оману опонента, обґрунтувати помилкове твердження і т.п.
Паралогізм — це неправильне, помилкове міркування, ненавмисна логічна помилка, зв'язана з порушенням законів і правил логіки.
Найчастіше софізми зв'язані з недостатньою самокритичністю розуму і нездатністю його зробити належні висновки, з його прагненням охопити те, що поки йому непідвласне. Нерідко софізм являє собою просто захисну реакцію незнання чи навіть неуцтва, що не бажає визнати своє безсилля й уступити знанню.
Софізм традиційно вважається перешкодою в обговоренні й у суперечці. Використання софізмів веде міркування убік: замість обраної теми доводиться говорити про правила і принципи логіки. Але зрештою ця перешкода не є чимось серйозним. Використання софізмів з погляду розглянутої проблеми має чисто зовнішній характер, і при відомій навичці в логічному аналізі міркувань софізм нескладно знайти і переконливо спростувати.
Софізми іноді здаються настільки випадковими і несерйозними, що відомий німецький історик філософії В.Віндельбанд відносив їх до жартів.
Отже, софізм — всього лише плутаний доказ, спроба видати неправду за істину. Він має випадковий, не зв'язаний з предметом розглянутої теми характер і є сугубо зовнішньою перешкодою на шляху проведеного міркування. Звідси випливає, що ніякого глибокого і потребуючого спеціального роз'яснення змісту за ним не стоїть. У софізмі як результаті свідомо некоректного застосування семантичних і логічних операцій не виявляються також які-небудь дійсні логічні труднощі. Коротко говорячи, софізм — це уявна проблема.
1. Вербин А.А. За законами логіки. — М., 1983.
2. Гетманова А.Д. Учебник по логике. – Москва: ЧеРо, 2000 – С. 110 – 164.
3. Ивин. Логика. – М., 1999.
4. Жеребкін В.Є. Логіка. – Харків: Основи, К.: Знання, 1998. – С. 108 - 202.
5. Конверський А.Є. Логіка. – К.: Четверта хвиля, 1998. – С. 203 – 254.
6. Уемов А. И. Логические ошибки. - М., 1987.
7. Чернишов Б.С. Софістика. — М.: 1951.