Новизну і недостатня вивченість інституту президентства в Україні викликає необхідність розгляду окремих теоретичних питань, що сприяють з'ясуванню суті поняття цього правового інституту. Для визначення поняття «інституту президентства» необхідно зробити аналіз більш широкого поняття – «соціального інституту», в межах якого виокремлюють інститути різних видів, у тому числі й правові. «Інститут президентства» - є один з них. Він є предметом дослідження різних галузей суспільних наук, в яких склалися різні підходи до самого поняття «президент», а отже й різні акценти в його змістовній характеристиці [1].
Суть «інституту президентства» можна визначити як інтеграційний правовий інститут, мета якого полягає в узгодженні діяльності інститутів державної влади. В юридичній науці поняття «президент» проектується на поняття «інститут президентства», який визначається як сукупність державно-правових (конституційних) норм, що регулюють формування і функціонування президентської влади.
В політичній науці «інститут президентства» розглядається в першу чергу як владний інститут, тобто як сукупність владних повноважень президента у сфері державного управління, які в рівній мірі залежать як від конституційних норм, що регулюють функціонування президентської влади, так і від політичної діяльності самого президента. Саме поняття «президент» визначається як виборний глава держави. Тому поняття «глава держави» є родовим по відношенню до поняття «президент» і загальним для глав держав з республіканською формою правління. Видовими ознаками поняття «президент» є виборність і обмеженість у терміні повноважень.
Російський юрист Хутінаєв І.Д. запропонував свій підхід свій до аналізу понять «інститут президентства» і «правовий статус президента». Він відзначає первинність «інституту президентства» та його більший об'єм нормативного змісту в порівнянні з правовим статусом президента. На відміну від останнього, «інститут президентства» визначає не тільки функціонування, але й обрання президента. З цього випливає, що його правовий статус – це частина правового інституту, що визначає президентську діяльність [1].
1.2 Основні політико-правові ознаки президентської республіки
Республіка — це така форма правління, за якої всі виші органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою. Республіканська форма правління була відома як рабовласницькій, так і феодальній державі, однак найбільшого поширення вона зазнала за сучасних умов. Республіка як форма правління є найзручнішою і досконалою формою здійснення державної влади. Практика державного будівництва в зарубіжних країнах знає два основних види республіканської форми правління — президентську та парламентарну.
Президентська республіка. Історично республіканська форма правління в зарубіжних країнах виникла насамперед у вигляді президентської республіки.
Теоретично президентська республіка будується за принципом жорсткого поділу влади. У конституціях відповідних країн існує чітке розмежування компетенції між вищими органами законодавчої, виконавчої та судової влади. Вищі органи влади не тільки структурно відокремлені, а й мають значну самостійність відносно один одного.
Такий вид республіки характеризується, насамперед, тим, що в руках президента поєднані повноваження глави держави і глави уряду. Існує і формальна відмінна ознака президентської республіки — відсутність посади прем'єр-міністра. Глава держави обирається загальним прямим або непрямим голосуванням. Уряд призначається президентом і не несе відповідальності перед парламентом. Президент не має права розпуску парламенту.
Уперше ця форма правління була встановлена в США відповідно до Конституції 1787 р. У подальшому північноамериканська форма правління була зразком для багатьох країн, але найбільшого поширення вона дістала у державах Латинської Америки (Бразилії, Венесуелі, Гаїті, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, Колумбії, Мексиці, Парагваї, Еквадорі та ін.).
Система вищих органів США базується на принципі "стримувань і противаг", згідно з яким президент, Конгрес і Верховний Суд наділяються такими повноваженнями, які дозволяють їм впливати один на одного.
У президентській республіці президент, як уже згадувалося, і глава уряду поєднані в одній особі. Він сам добирає членів уряду і звільняє з посади. Члени уряду не утворюють єдиного колегіального органу, не несуть солідарної відповідальності і діють, власне, індивідуально, здійснюючи вказівки глави держави.
Суттєвою ознакою, що характеризує президентську республіку, є незалежне становище президента і парламенту відносно один одного. Виконавча влада безроздільно зосереджена в руках уряду на чолі з президентом, а законодавча — в руках загальнонаціональної представницької установи: їх влада здійснюється протягом визначеного терміну повноважень. Навіть, якщо між ними немає спільної думки з питань внутрішньої і зовнішньої політики, вони вимушені діяти протягом усього терміну повноважень. Як правило, така ситуація не призводить до будь-яких серйозних наслідків. Парламент позбавлений права вимагати відставки уряду, який, своєю чергою, не має права розпуску парламенту. Ця обставина позбавляє їх можливості шантажувати один одного. Отже, у президентській республіці за умов дотримання конституційної законності уряд функціонує відносно стабільно, а парламент менш підданий впливу з боку виконавчої влади. У той самий час не слід розглядати ці взаємовідносини спрощено.
Так, на практиці президент, який не має законодавчої ініціативи, звертається до парламенту з посланням або доручає своїм прибічникам внести білль, підготовлений адміністрацією для розгляду у Конгресі. Прийнятий палатами парламенту законопроект передається на підпис президенту. На цій стадії законодавчого процесу глава держави може ефективно брати участь у процесі прийняття закону. Президент має право вето. Так, наприклад, згідно з Конституцією США (ст. II розд. 7) президент може у десятиденний термін повернути Конгресу текст законопроекту без свого підпису. До тексту додаються пояснення, які спонукали главу держави відхилити направлений йому законопроект. Якщо ця ситуація складається під час сесії, то Конгрес більшістю голосів у дві третини (у кожній палаті) може уникнути цієї заборони. Якщо ж законопроект потрапив до президента в останні десять днів роботи сесії, він не повинен повертати його до Конгресу, супроводжуючи відповідним обгрунтуванням свою відмову в підписі. Законопроект залишається в "кишені" у президента, тобто йдеться про так зване "кишенькове вето".
Вето — дійова зброя в руках президента. Практика свідчить, що уникнути "відкладального вето" складно, а "кишенькового" — практично неможливо. Відсутність парламентської відповідальності президента не означає, що його не можна усунути з посади і притягнути до відповідальності. Дострокове усунення президента з посади можливе лише у двох випадках: якщо він визнаний винним судом імпічменту або подав у відставку.
Імпічмент — особлива судова процедура, яка порушується і здійснюється стосовно осіб, які перебувають на службі США, у тому числі і президента (ст. II, розд. 4 Конституції). Рішення щодо притягнення глави держави до суду імпічменту виноситься палатою представників. Сенат виступає як суд, де і виноситься виправдувальний або звинувачувальний вердикт більшістю голосів у дві третини.
Президент є главою політичної партії, яка перемогла на президентських виборах, керівником уряду США, у зв'язку з чим займає становище, яке уможливлює його вплив на громадську думку і тим самим на курс законодавчої політики Конгресу США.
Президент наділений і судовою владою. До повноважень, наданих президентові конституцією, належить призначення важливих посадових осіб: федеральних Суддів, включаючи суддів Верховного Суду, що має бути ствердженим у Сенаті. Друге, досить вагоме право, яким наділений президент, — це право повного або умовного помилування будь-якої особи, звинувачуваної у порушенні федерального закону (за виключенням випадків імпічменту). Право помилування охоплює право зменшення термінів ув'язнення і розмірів штрафів.
Відповідно до Конституції президент є федеральною посадовою особою, яка несе головну відповідальність за взаємовідносини США із зарубіжними державами. Він призначає послів, посланників і консулів, кандидатури яких підлягають затвердженню у Сенаті, приймає іноземних послів та інших офіційних осіб. Разом з Державним секретарем він здійснює керівництво всіма офіційними контактами з іноземними урядами. Президент може особисто брати участь у зустрічах на вищому рівні, які провадяться з метою безпосередніх консультацій між главами держав. Так, президент Томас Вільсон очолював американську делегацію на Паризькій конференції наприкінці першої світової війни; президент Франклін Рузвельт брав участь у конференціях з главами союзних урядів на судні, а також у Криму, в Азії та Африці під час другої світової війни; президенти Гаррі Трумен, Дуайт Ейзенхауер, Джон Кеннеді, Ліндон Джонсон, Річард Нік-сон, Джералд Форд, Рональд Рейган, Білл Клінтон — зустрічалися з державними діячами зарубіжних країн з метою обговорити питання щодо послаблення міжнародної напруженості та скорочення гонки озброєнь. Перше місце у США серед співпрацівників президента посідає віце-президент. Проте це не означає, що він є його найближчим соратником і помічником. Іноді цей пост посідає один із суперників президента в боротьбі всередині партії за висунення кандидата на цей пост, що сприяє згуртованості партійних лав. У цілому віце-президент може відігравати активну роль у випадку вступу на посаду президента, якщо сам президент залишив посаду до закінчення терміну повноважень. Так сталося в США у 1945 р. (Г. Трумен), 1963 (Л. Джонсон) та 1974 р. (Д. Форд).