Згідно з частиною 1 статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчинені злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним Вироком суду [9, 62]. Відповідно до частини 1 статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.
Отже, тільки суд вправі зробити остаточний висновок про винність особи у вчиненні злочину і призначити їй покарання. При цьому суд в обвинувальному Вироку визначає його вид і розмір.
Для того щоб покарання було справедливим, воно повинно базуватися на всіх принципах кримінального права:
1) законності покарання;
2) визначеності покарання в судовому Вироку;
3) обґрунтованості й обов’язковості мотивування покарання у Вироку;
4) гуманності покарання;
5) індивідуалізації і справедливості покарання.
Законність покарання полягає у вимозі призначення покарання відповідно до кримінального Закону. Згідно з цим принципом покаранню підлягає лише особа, яка винна у вчиненні злочину; покарання може призначатися лише за Вироком суду; система і види покарань, що можуть бути призначені судом, вичерпно перелічені в Законі; кожне з покарань може призначатися лише в порядку і межах, встановлених Законом.
Визначеність покарання в судовому Вироку як принцип призначення покарання прямо випливає з принципу законності і полягає в тому, що призначене особі покарання повинно бути визначене в судовому Вироку з точним зазначенням як виду, так і строку цього покарання. Такий принцип дістав своє закріплення ще в 1922 році. Так, відповідно до статті 339 КПК 1922 року покарання у Вироку повинно бути визначено таким чином, щоб не виникало ніяких сумнівів при виконанні Вироку щодо роду і розмірів покарання, призначеного судом. Ця норма була потім відтворена в статті 309 КПК 1927 року і міститься в чинному праві [10, 335]. Кримінальний Закон не знає винятків із цього правила. Більш того, стаття 73 КК України встановлює, що строки покарання обчислюються в роках і місяцях, і навіть, у ряді випадків, у днях.
Обґрунтованість покарання і обов’язковість його мотивування у Вироку полягають у тому, що покарання застосовується лише тоді, коли це необхідно і доцільно. Тому там, де застосування покарання не викликане необхідністю, а доцільне, наприклад звільнення особи від покарання, суду слід керуватися положеннями, передбаченими статтями 74 і 75 КК України. З обґрунтованістю покарання пов’язана обов’язковість його мотивування у Вироку. Необхідність мотивування покарання ґрунтується на єдності злочину й покарання, яка у Вироку набуває свого конкретного прояву. Покарання може бути призначене лише в обвинувальному Вироку, що констатує вчинення підсудним певного злочину. Тому мотивування, що обґрунтовує факт вчинення злочину і його кваліфікацію, як свій наступний елемент передбачає і мотивування покарання, що застосовується до засудженого. Як застосування покарання неможливе без вчинення злочину, так і констатація у Вироку винності підсудного в певному злочині неможлива без мотивування не тільки цього висновку суду, а й мотивування призначеного ним покарання. Обов’язковість мотивування покарання випливає також із структури санкцій: відносно-визначеної або альтернативної. Ці санкції передбачають обов’язковість мотивації при обранні конкретної міри покарання. Вимога мотивування покарання закріплена в чинному законодавстві (стаття 335 КПКУ). Закон приписує мотивувати призначення покарання нижче від найнижчої межі санкції (стаття 69 ККУ). Без мотивування, при призначенні особі конкретного покарання, неможливе урахування обставин, які пом’якшують чи обтяжують.
Гуманність покарання як принцип його призначення виявляється в тому, що покарання ніколи не може мати на меті завдання фізичних страждань засудженому або приниження його людської гідності (частина 3 статті 50 ККУ). Застосовуючи покарання, суд повинен бачити в підсудному людину і керуватися тим, що кожний громадянин, який вибився із звичного життя, може виправитися і стати законослухняним членом суспільства. Заборона смертної кари, широке застосування покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, пільгові умови, встановлені в КК України для відповідальності неповнолітніх, - це прояв принципу гуманності покарання. Так, позбавлення волі неповнолітнім може бути призначене на строк не більше десяти років, саме відбування цього покарання призначається судом у колоніях з полегшеним режимом, до них широко застосовується звільнення від покарання. Тільки за особливо тяжкі злочини, які пов’язані з позбавленням життя потерпілого, неповнолітнім може бути призначене покарання до п’ятнадцяти років позбавлення волі. Принцип гуманності виражений і в статті 69 КК України, що надає суду право призначити покарання більш м’яке, ніж передбачено Законом. Цей принцип закріплений у Законі і при описі переліку обставин, які пом’якшують і обтяжують. Так, якщо суд не обмежений в урахуванні обставин, які пом’якшують покарання [11, 66], то перелік обставин, які обтяжують, даний у статті 67 КК України, є вичерпним і суду не надано права його поширювати. Гуманність покарання полягає в тому, що при його призначенні широко враховуються позитивні властивості особи підсудного, що може привести до пом’якшення призначеного йому покарання.
Індивідуалізація покарання як принцип його призначення закріплена в багатьох нормах Закону. Вона полягає в обов’язковому урахуванні при призначенні покарання індивідуальних особливостей конкретної справи, головним чином, особи засудженого. Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 65 КК України при призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання. При призначенні покарання слід розрізняти законодавчу і судову його індивідуалізацію. Законодавець, встановлюючи норми, що регулюють застосування покарань, враховує всю різноманітність життєвих ситуацій, які можуть виникнути на практиці, і вже в самому Законі намагається хоча б у загальній формі сформулювати відправні положення, які б індивідуалізували призначення покарання. Так, у самій системі покарань, що існує в кримінальному Законі, вже містяться елементи законодавчої індивідуалізації. Адже встановлення «сходинки» покарань за ступенем суворості і за іншими ознаками є свідченням того, що вони різняться між собою і застосовуються за наявності необхідних для цього умов. Визначаючи в статтях Особливої частини КК України відповідні санкції, даючи суду можливість призначити покарання більш м’яке, ніж передбачено Законом, на думку автора курсової роботи, законодавець уже прагне індивідуалізувати можливості призначення покарання. Проте цих загальних положень Закону ще не достатньо, щоб подолати можливий розрив між абстрактними його дефініціями і конкретними обставинами справи. Для усунення такого розриву й існує судова індивідуалізація, тобто застосування покарання до конкретної особи з урахуванням ступеня тяжкості конкретного злочину, особи засудженого, обставин, які пом’якшують і обтяжують, встановлених у справі. Передбачені в КК України додаткові покарання (конфіскація майна, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину кваліфікаційного класу) поряд з основними покараннями дають суду можливість повної реалізації індивідуального підходу при призначенні покарання винному. Основні вимоги принципу індивідуалізації полягають у тому, щоб до особи, виходячи з конкретних обставин справи, призначалося покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів (частина 2 статті 65 ККУ).
Справедливість покарання полягає насамперед у тому, що воно має відповідати загальнолюдським цінностям, моральним устоям суспільства, переконувати громадян у правильності судової політики. Щодо небезпечних злочинців, а також рецидивістів справедливість вимагає призначення суворих мір покарання. Водночас до осіб, які вчинили злочини невеликої тяжкості, з урахуванням особи винних відповідно до принципу справедливості слід застосовувати більш м’які покарання або взагалі звільняти їх від покарання. У статті 372 КПК України вказано, що призначене судом покарання визнається невідповідним тяжкості злочину та особі засудженого, якщо за своїм розміром воно є явно несправедливим як внаслідок м’якості, так і суворості покарання. Отже, справедливість передбачає і відповідність покарання тяжкості злочину, його суспільній небезпечності. У чинному законодавстві дістала свого закріплення диференціація різних за тяжкістю злочинів і пов’язаних із цим розмірів можливого за них покарання. Так, згідно зі статтею 12 КК України, у якій дана класифікація злочинів, виокремлюють особливо тяжкі злочини, за які відповідно до Закону суд може призначити покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічне позбавлення волі. Суд може призначити за тяжкий та особливо тяжкий злочин покарання у виді позбавлення військового спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу. Водночас тяжкість злочину може бути порівняно невеликою і в цьому разі Закон, використовуючи альтернативні санкції, надає суду широкі можливості призначити покарання відповідно до ступеня його тяжкості.
Розглянуті принципи призначення покарання не існують ізольовано, а утворюють певну систему, перебуваючи у взаємозв’язку. Так, законність покарання якнайтісніше пов’язана з обґрунтованістю покарання й обов’язковістю його мотивування, із конкретністю покарання в судовому Вироку. Гуманність покарання і його індивідуалізація пов’язані не тільки між собою, але й зі справедливістю покарання. Ці кримінально-правові принципи, які лежать в основі справедливого Вироку, тісно переплітаються з кримінально-процесуальними принципами обґрунтованості Вироку (суд обґрунтовує Вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні - стаття 323 КПКУ), мотивування Вироку [12, 334], визначеності Вироку (у Вироку визначається кримінальний Закон, за яким підсудного визнано винним; покарання, призначене підсудному по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними; остаточна міра покарання, обрана судом, - стаття 335 КПКУ) та інших.