За вчинення суспільно небезпечного діяння у стані фізіологічного сп’яніння, на відміну від патологічного сп’яніння, особа підлягає кримінальній відповідальності, оскільки вона зберігає можливість усвідомлювати свої дії і керувати ними.
Наркотичне сп’яніння - це психічний стан людини, викликаний вживанням наркотичних засобів. Постійне вживання цих засобів розвиває фізичну залежність людського організму від наркотику, в основі якої лежить абстинентний синдром - комплекс розладів, що виникають у наркоманів після раптового й повного припинення вживання наркотичних засобів і часто є внутрішніми детермінантами вчинення злочинів, насамперед насильницьких. Залежно від виду наркоманії абстиненція проявляється по-різному, але завжди пов’язана з відхиленнями у психічній діяльності людини. Іноді вона може бути причиною неосудності особи щодо конкретних діянь.
Токсичне сп’яніння - це психічний стан людини, викликаний вживанням психотропних та інших одурманюючих речовин (окрім алкогольних напоїв і наркотичних засобів).
Якщо виникають обґрунтовані сумніви щодо осудності особи, яка вчинила злочин у стані сп’яніння, призначається судово-психіатрична експертиза. В обов’язковому порядку це стосується осіб, які страждають наркологічним захворюванням (алкоголіків, наркоманів і токсикоманів).
Обов’язковою умовою застосування перелічених обставин при призначенні покарання є те, що вони могли бути і повинні були усвідомлюватися винним.
Суд не може ще раз враховувати як обтяжуючу покарання обставину, що визначена у відповідній статті Особливої частини КК України як ознака злочину, за вчинення якого призначається покарання (частина 4 статті 67 ККУ). Наприклад, не можуть бути враховані як обтяжуючі при кваліфікації відповідних злочинів такі обставини, як: вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі чи розбрату - при кваліфікації за частиною 2 статті 110 і статтею 161 КК України; вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку - при кваліфікації за статтею 112, пунктом 8 статті 115, статтею 345 КК України; вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в безпорадному стані - при кваліфікації за статтями. 135, 152, 153 КК України; вчинення злочину з особливою жорстокістю - при кваліфікації за статтями 126 і 127 КК України; вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій - при кваліфікації за частиною 1 статті 111, частиною 2 статті 238, частиною 3 статті 402 КК України; вчинення злочину загально небезпечним способом - при кваліфікації за пунктом 5 частини 2 статті 115, частиною 2 статті 194 КК України.
Закон (частина 2 статті 67 ККУ) надає суду право, залежно від характеру вчиненого злочину, навівши мотиви свого рішення у Вироку, не визнавати ряд з перерахованих в цій статті обставин такими, що обтяжують покарання. Це правило не поширюється на такі обставини, як вчинення злочину: групою осіб за попередньою змовою; щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані; щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала в стані вагітності; з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством; з особливою жорстокістю; загально небезпечним способом.
ІІІ. Закордонний досвід призначення покарання:
1. Італія;
Основні положення про призначення покарання сформульовані в КК Італії в статтях 132-133-1. Згідно статті 132 КК Італії у межах, встановлених Законом, суддя може призначити покарання за своїм розсудом, при цьому суддя повинен вказати мотиви використання своїх дискреційних повноважень. При збільшенні або зменшенні покарання суддя не може порушувати межі, встановлені для кожного виду покарання, крім випадків, прямо зазначених у Законі.
При винесенні вироку суддя повинен оцінити всі елементи злочину й всі обставини його здійснення з метою визначення ступеня відповідальності підсудного й призначення йому розмірного покарання. При цьому від судді не потрібно докладного коментування критеріїв оцінки, досить тільки вказівки на обрані елементи, що послужили основою для формування судового рішення, а також на оцінку обставин здійснення злочину, щоб було видно, що суддя врахував усі компоненти злочинного діяння [19, 235]
Таким чином, призначення покарання в межах максимуму й мінімуму, встановленого КК Італії, буде законним тільки у випадку повної оцінки суддею елементів діяння й характеристики особистості винного, а також досить мотивовано. Вибір виду покарання у випадку, коли Закон передбачає альтернативні санкції залишається за суддею й не може бути переглянутий ніякою інстанцією, керуючись принципом законності, якщо вибір покарання у Вироку був досить мотивований.
У випадку призначення покарання декільком підсудним суддя не тільки повинен мотивувати вибір того або іншого покарання, але також оцінити й зрівняти ступінь участі в злочинному діянні кожного обвинувачуваного й залежно від цього диференціювати для кожного з них призначене покарання.
Судова практика в Італії при призначенні покарання виходить із принципу, закріпленого статтею 27 Конституції Італії, про необхідність враховувати мету перевиховання засудженого.
КК Італії вимагає обов’язкового врахування суддею при здійсненні своїх дискреційних повноважень ваги зробленого кримінально-караного діяння залежно від:
1) природи, виду, засобів, об’єкта, часу, і місця здійснення діяння;
2) ваги заподіяної шкоди або небезпеки, яку отримав потерпілий від діяння;
3) інтенсивності наміру або ступеня необережності.
Крім того, суддя повинен оцінити здатність винного до здійснення караних діянь, пов’язану:
1) зі злочинними мотивами й характером злочинця;
2) з попереднім залученням до караної й іншої юридичної відповідальності, а також з поводженням і способом життя підсудного до здійснення караного діяння;
3) з поведінкою під час здійснення й після здійснення караного діяння;
4) з особистими, сімейними й соціальними умовами життя підсудного [20, 133]
Таким чином, Закон, проголошуючи принцип вільного розсуду судді при призначенні покарання, докладно вказує на ті об’єктивні й суб’єктивні обставини, яким суд зобов’язаний дати оцінку при виборі покарання в кожному випадку
Однак судова практика виходить із положення, що суддя при виборі міри кримінальної відповідальності підсудного не зобов’язаний у Вироку описувати всі елементи, зазначені в статті 133 КК Італії, але повинен вказати ті елементи першорядної важливості, які вплинули на вибір виду й розміру покарання. Це означає, що інші обставини не вплинули на призначення покарання.
В 1981 році КК Італії з метою соціальної справедливості був доповнений новою нормою про оцінку судом матеріального становища підсудного при призначенні покарання. Згідно статті 133-1 КК Італії при визначенні загальної суми штрафу або грошового стягнення суддя повинен враховувати крім обставин, зазначених у статті 133 КК Італії також матеріальне становище особи, що скоїла кримінальне діяння. Суддя може збільшити суму штрафу або грошового стягнення, встановленого Законом в 3 рази або зменшити на 1/3, якщо порахує, що у зв’язку з матеріальним становищем винного максимальний розмір цього покарання не ефективний або мінімальний розмір занадто важкий.
Зазначена норма була прийнята для розвитку принципу рівності всіх громадян перед Законом, проголошеного статтею 3 Конституції Італії. У теорії й практиці італійського кримінального права прийнято вважати, що конституційний принцип рівності означає не тільки застосування рівного правового режиму до об’єктивно однакових ситуацій, але й також застосування диференційованого правового режиму до об’єктивно різних ситуацій. В сфері злочинності й караності поведінка громадянина для диференціації відповідальності має особливе значення. Норми статей 133 і 133-1 КК Італії дозволяють судді в рамках здійснення своїх дискреційних повноважень індивідуалізувати покарання для осіб, що скоїли злочини.
При призначенні покарання в Італії враховуються зм’якшуючу й обтяжуючу відповідальність обставини. Італійський КК передбачає обов’язкове посилення або, навпаки, зм’якшення відповідальності залежно від наявності однієї або декількох обтяжуючих або пом’якшувальних обставин.
У статті 61 КК Італії передбачаються загальні обтяжуючі обставини, перелік яких є вичерпним. До таких обставин ставляться:
1) здійснення діяння з неповажливих мотивів;
2) здійснення діяння з метою сховати інший злочин, або з метою забезпечити собі або третім особам вигоду чи прибуток від здійснення злочину, або з метою уникнути покарання за інший злочин;
3) здійснення необережного злочину, незважаючи на передбачення настання злочинного результату;
4) використання болісного способу або здійснення злочину з жорстокістю стосовно інших осіб;
5) використання таких обставин часу, місця або властивостей особистості, які перешкоджають здійсненню суспільного або приватного захисту;
6) здійснення діяння в період свідомого відхилення від виконання приписань про арешт, затримку у місця позбавлення волі у зв’язку з раніше скоєним злочином;
7) заподіяння значного збитку потерпілому при здійсненні злочинів проти власності або інших корисливих злочинів;
8) обтяження або спроба загострити наслідки зробленого діяння;
9) здійснення діяння в результаті зловживання службовим становищем або порушенням обов’язків посадової особи чи державного службовця, чи служителя культу;