Основні процесуальні права обвинуваченого:
· знати, в чому його обвинувачують;
· давати показання з пред`явленого йому обвинувачення або відмовитися давати показання і відповідати на запитання;
· мати захисника і побачення з ним до першого допиту;
· подавати докази;
· заявляти клопотання;
· ознайомлюватися після закінчення попереднього слідства або дізнання з усіма матеріалами справи;
· брати участь у судовому розгляді в суді першої інстанції;
· заявляти відводи;
· подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду;
· підсудний має право на останнє слово.
Обвинувачений не тільки має процесуальні права, а й несе процесуальні обов`язки. Він, зокрема, зобов`язаний з`являтися за викликом слідчих органів, прокурора і суду, не ухилятися від слідства й суду та виконання вироку, не перешкоджати встановленню істини в кримінальній справі, додержуватися порядку в судовому засіданні і підкорятися розпорядженням судді (головуючого). В разі невиконання обвинуваченим своїх обов`язків до нього можуть бути застосовані засоби процесуального примусу: привід, запобіжний захід, попередження і вивід із залу судового засідання тимчасово або на весь час розгляду справи. А якщо таке невиконання має ознаки злочину (наприклад, примушування чи підкуп свідка до відмови від дачі показань або висновку), то воно тягне кримінальну відповідальність (ст.180 КК) [6, c. 35-36].
Захисник - це учасник кримінального процесу, уповноважений у передбаченому законом порядку здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваних, обвинувачених, підсудних, засуджених та виправданих і подавати їм необхідну юридичну допомогу. Участь захисника в кримінальному процесі дозволяє цим особам більш повно реалізувати своє право на захист. На практиці захисниками є переважно адвокати, тому для забезпечення обвинуваченому права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура - неодмінний складовий елемент механізму забезпечення прав людини. Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України, в якій зазначається, що адвокат в своїй професійній діяльності повинен суворо додержуватись вимог чинного законодавства України, міжнародних актів про права і свободи людини, правил адвокатської етики і так далі. Порушення цього положення тягне за собою накладення на адвоката дисциплінарної відповідальності.
Передбачаючи, що участь захисника в стадіях попереднього розслідування і судового розгляду кримінальних справ є, як правило, обов`язковою, законодавець має за мету забезпечити право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного на захист, змагальність процесу.
Кожна людина може звернутися до адвоката або відмовитися від його послуг. Така відмова допускається лише з ініціативи підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного (тобто повинна бути тільки добровільною) і не може бути перешкодою для продовження участі у справі державного або громадського обвинувача, а також захисників інших підозрюваних, обвинувачених чи підсудних. Проте існують випадки, коли відмова від захисника не може бути прийнята:
- у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину у віці до 18 років;
- у справах осіб, які через свої фізичні або психічні вади (німі, сліпі, глухі та інші) не можуть самі реалізувати своє право на захист;
- у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство;
- коли санкція статі, за якою кваліфікується злочин, передбачає смертну кару;
- у справах про застосування примусових засобів медичного характеру[8, c. 342-343].
Розділ 2. Зміст та правовий механізм забезпечення та реалізації права обвинуваченого на захист
Одним з основних прав людини і громадянина є право підозрюваного, обвинуваченого та підсудного на захист (ч. 2 ст. 63 Конституції України). На відміну від інших конституційних прав воно специфічне тим, що надається тільки в одній сфері діяльності, кримінальному судочинстві, і його носієм є лише підозрюваний, обвинувачений та підсудний (надалі — обвинувачений). Тому це конституційне право за своєю суттю є кримінально-процесуальним.
Значимість даного права для обвинуваченого, для побудови і направленості всього кримінального процесу загальновизнана. Безспірно і те, що головне не в проголошенні самого права, а в його змісті та правовому механізмі забезпечення і здійснення. Питання стосовно права обвинуваченого на захист дуже важливе, оскільки обвинувачений, як ніхто інший, з тих чи інших причин — незвичності ситуації, в яку потрапив, недостатньої юридичної обізнаності, часто у зв'язку з перебуванням під вартою — здебільшого обмежений у здійсненні наданих йому прав особисто.
Проте і зміст права обвинуваченого на захист, і правовий механізм його забезпечення та реалізації трактуються далеко не однозначно. Іноді це право розглядається в одному ряду з засобами його забезпечення та здійснення, ототожнюється з ними, що не сприяє належному утвердженню даного права як у кримінально-процесуальній теорії, так і на практиці, більше того, у правотворчості.
Існує думка, що зміст права обвинуваченого на захист розкривається в конституційних нормах щодо презумпції невинуватості, свободи від самовикриття, забезпечення права на правову допомогу та права на захист (ст. 59, 62, 63, 129Конституції України тощо). У діючому законодавстві, зокрема в КПК, він описаний у нормах про правовий статус підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, конкретизований щодо тих чи інших процесуальних дій і рішень (ст. 43, 43', 106, 163 КПК та ін), у ч. 2 ст. 21 КПК, де сказано, що «особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов'язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому та підсудному можливість захищатись встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав». Тому прихильники даного погляду доходять висновку про триелементну структуру захисту: 1) самозахист встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення; 2) захист за допомогою захисника; 3) офіційний, посадовий захист, здійснюваний органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею та судом [2, c. 16-17].
Погодитись з такою трактовкою змісту права обвинуваченого на захист та самого захисту можна лише частково і ось чому.
Право на захист — це суб'єктивне право обвинуваченого. Воно трансформується із об'єктивного, передбаченого в законі права, і набувається особою здебільшого одночасно з висуненням проти неї підозри у вчиненні злочину та притягненням її як обвинуваченої для того, щоб здійснювати захист. Це перший крок, перша стадія реалізації об'єктивного права на захист — вступ у правові відносини, набуття комплексу суб'єктивних прав з метою їх здійснення. З цього моменту бере свій початок функція захисту. Наступна стадія — стадія здійснення обвинуваченим наданих йому прав на захист . Тобто, право обвинуваченого на захист і його правове забезпечення та реалізація поняття не тотожні, вони не збігаються: перше є елементом статусу обвинуваченого, друге відображає умови, процесуально-правові засоби, що впливають на здійснення права на захист.
На відміну від власне права обвинуваченого на захист правовий механізм його забезпечення полягає в покладенні на слідчого і суд процесуальних обов'язків, виконання яких дає обвинуваченому реальну можливість захищатись встановленими законом засобами, сприяє здійсненню захисту, а правовий механізм його реалізації полягає в здійсненні самим обвинуваченим у встановленому законом порядку і передбаченими законом засобами наданих йому прав.
Якщо обвинувачений використовує своє право на допомогу захисника, правовий механізм реалізації його права на захист включає також захисну діяльність захисника. Як правильно зазначає в даному відношенні О.Р. Михайленко, «реалізація прав обвинуваченого йде спільно з процесуальною діяльністю захисника6.
Стосовно стадії судового розгляду справ чітку позицію з цього приводу (змінами та доповненнями КПК від 21 червня 2001 р.) зайняв законодавець: «Захист підсудного здійснює сам підсудний, його захисник або законний представник» (ч. 4 ст. 16' КПК). Вважаю, що це повною мірою відноситься і до стадії дізнання та досудового слідства, апеляційного та касаційного провадження.
Тому реалізація суб'єктивного права обвинуваченого на захист у дійсності двоелементна і полягає у: 1) самозахисті встановленими законом засобами; 2) захисній діяльності захисника (законного представника) [3, c. 73-74].
Найбільш наглядно зміст та правовий механізм реалізації права обвинуваченого на захист проявляються при аналізі правових відносин, які при цьому виникають, та їх здійсненні.
При використанні обвинуваченим права на захист виникає безліч складних, багатогранних, тісно переплетених між собою кримінально-процесуальних відносин, оскільки обвинувачений і його захисник (законний представник), як кожен окремо, так і водночас у тій чи іншій правовій ситуації вступають у правові відносини не тільки між собою, а й з іншими учасниками процесу, в першу чергу з посадовими особами держави та органами, які процес провадять. Але відносини між власне обвинуваченим і його захисником носять здебільшого чітко виражений двосторонній, двосуб'єктний характер. І це в правовому механізмі реалізації права обвинуваченого на захист принципово.