План роботи:
Вступ.
1. Поняття принципу змагальності і його значення.
2. Зв’язок принципу змагальності з іншими принципами цивільного
процесуального права (законності, об’єктивної істини, диспозитивності
йін.).
3. Зміст принципу змагальності в різних стадіях цивільного судочинства.
Висновок.
Джерела.
Вступ.
Закріплення у ст. 129 Конституції України принципових положень судочинства відображає новий етап судово-правової реформи, подальший розвиток основних засад цивільного процесу. В свою чергу реалізація концепції судове-правової реформи не може бути успішно вирішена без удосконалення найважливіших принципів судочинства, одним з яких є принцип змагальності.
Концепцією судово-правової реформи, схваленою у 1992 році[1], передбачались заходи, спрямовані на демократичну розбудову судової системи, створення надійного правового фундаменту для діяльності судів. Частково ці заходи вже здійснюються, але судова система остаточно ще не визначилась. Основними принципами в Концепції проголошено: створення такого судочинства, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом, умови для дійсної змагальності; реалізація презумпції невинності, радикальне реформування матеріального та процесуального законодавства; чітке визначення умов допустимості доказів, перевірка законності та обгрунтованості рішень в апеляційному і касаційному порядку та за нововиявленими обставинами.
Актуальними сьогодні виявились слова відомого російського юриста і громадського діяча К. Л. Побєдоносцева, який писав наприкінці XIXст., що у нас в багатьох випадках зовсім забулось поняття про те, що суд є змагання двох сторін і що неможливо задовольнити одну сторону, не вислухавши іншої. Яким не є простим дане поняття, воно не було присутнім у свідомості багатьох суддів, яким не було б беззаперечним це правило, воно порушувалось щоденно і несвідомо, і тому судове рішення нерідко набувало вигляду випадкової дії і тягнуло за собою нові непорозуміння. Оживити в свідомості названу корінну засаду будь-якого суду і поставити її так, щоб вона і на майбутнє була непорушною, щоб складала абетку правосуддя, без якої не можна зробити і кроку, — вже це одне становить для нас значний набуток[2].
1. Поняття принципу змагальності і його значення.
Звичайне класичне уявлення про суть принципу змагальності полягає у тому, що у судовому засіданні процесуальний спір ведуть між собою дві сторони — обвинувачення та захист (кримінальні правовідносини) або позивач та відповідач (цивільні правовідносини), а суд має зробити офіційні висновки щодо вагомості і об'єктивності поданих доказів та законності їх отримання, віддавши потім перевагу доказам тієї чи іншої сторони у відповідному судовому акті.
Укладачі довідкової літератури, якою користувалися вітчизняні науковці, також поділяли такий підхід, але з додатком щодо активної ролі суду в реалізації цього принципу, а звідси — і можливе коригування поведінки сторін під час процесуального змагання у судовому процесі.
Природно, що на сучасному етапі розвитку українського законодавства принцип змагальності найбільш реалізовано у цивільному судовому процесі, де домінуюча роль держави у порівнянні з кримінальним процесом є набагато меншою, виходячи із особливостей правовідносин між суб'єктами цивільних відносин, а не зі спрямувань держави чи суспільства. Тому цей принцип доволі легко і без особливих труднощів аналізувався в науковій та навчальній літературі радянського і пострадянського періодів. Змагальністю, за позицією проф. М.Штефана, визначається весь процес відбору (подання, витребування, залучення) фактичного матеріалу, необхідного для розв'язання судом справи, встановлюються форми, методи і способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб'єктів доказування, її послідовність і правові наслідки. Утвердження своїх міркувань і оспорювання доводів, міркувань та заперечень противної сторони визначають зовнішню форму цивільного процесу, надаючи йому змагального вигляду — боротьби сторін перед судом. Отже, змагальність характеризується широкою можливістю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати і використовувати в доказовій діяльності передбачені ЦПК необхідні процесуальні засоби, фактичні дані і докази, що їх підтверджують[3].
Принцип змагальності ґрунтується на праві сторін вільно розпоряджатися фактичним матеріалом у процесі — principiurninstructionisprocessusadinstantiumpartium. Необхідні судові дані про юридичні факти в справі, що становлять предмет доказування, а також докази, якими вони підтверджуються, подають насамперед сторони. Кожна з них повинна доказати (onusprobandi) ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. 30 ЦПК). У зв'язку з чим вони мають право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у судових засіданнях, подавати докази і брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати судові усні і письмові пояснення, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 99 ЦПК).
На відміну від принципу змагальності в зарубіжних країнах в українському цивільному судочинстві змагальність сторін доповнюється активною участю суду, яка обумовлюється обов'язком встановити об'єктивну істину в справі. Активна участь суду проявляється в остаточному визначенні предмета доказування, збиранні за своєю ініціативою необхідних доказів та в їх дослідженні[4].
Але важко говорити у позитивному аспекті про раніш сталі уявлення щодо активної ролі суду у процесі і про те, що змагальна форма процесу забезпечується активним процесуальним становищем суду, який зобов'язаний не лише сприяти в збиранні належних доказів, а інколи і самотужки забезпечувати збір доказів для виконання вимог закону про повноту встановлення нібито дійсних обставин (ст. 30 ЦПК України). За таких умов будь-який суд або суддю можна звинуватити в упередженості і пріоритетній поведінці на користь однієї зі сторін.
Лише недавно змагальність судочинства отримала конституційне закріплення, хоча цей термін привертав увагу багатьох вчених-процесуалістів. Однак, незважаючи на те, що він загальновідомий, нині виникає потреба в його ґрунтовному переосмисленні з метою виявити зміст цього поняття[5].
Якщо провести аналіз історичного розвитку даного інституту, слід погодитись з висновком В.Мамницького, що з часів Руської Правди до 18 ст. процесу була притаманна чиста змагальність, лише з деякими винятками[6].
В історичному розвитку цивільний процес ряду країн початкове будувався як змагальний. У цьому плані особливе місце займає Давній Рим, у праві якого змагальний процес був розроблений у найбільш досконалій формі. Обов'язок доказування (onusprobandi) лягав як на позивача, так і на відповідача. Принцип змагальності в римському процесі виявлявся в трьох можливих варіантах поведінки сторін. У випадку, коли доводи позивача на захист своїх вимог не спростовувались контрдоводами відповідача, суд постановлював рішення на користь позивача. В тих ситуаціях, коли позивач взагалі не подавав доказів на підтвердження вимог або його докази спростовувались доказами відповідача, заявлені вимоги задоволенню не підлягали. Особливий інтерес викликає так званий подвійний процес, в якому доводи позивача та заперечення відповідача мали рівну доказову силу. В результаті у процесі не було переможе-них і вереможців а предмет спору ділився порівну між сторонами. Подібний результат розгляду справи був характерним, наприклад, для позовів про розділ. У римському праві суд доказів не збирав[7]. Разом із тим дослідженні деяких російських юристів свідчать про те, що в римському процесі вже на той час поряд із змагальними мали місце і слідчі засади[8].
Правила римського процесу, як і все римське право, в подальшому були перейняті європейськими країнамита застосовувались а епоху раннього феодалізму, а в окремих країнах — і пізніше. В епоху розвиненого феодалізму до цивільного процесу проникають слідчі засади, що пояснюється об'єднанням у руках феодалів економічної та політичної влади.
На слідчих засадах, наприклад, був побудований пруський статут цивільного судочинства 1793 р. Слідчі засади були введені до цивільного процесу Росії указом Петра І від 21 лютого 1697 р.[9]
При Петрі І загальною тенденцією розвитку процесуального законодавства була заміна змагального процесу слідчим. Процесуальне, як і все інше законодавство Петра І, відзначалось непослідовністю і протиріччями. Разом з тим, слід зауважити, що процесуальне право в цей період зробило крок вперед. Досить того, що вперше в історії російського права був створений процесуальний кодекс, хоча і з обмеженою сферою його застосування. Іменним Указом від 21 лютого 1697 р. «Об отмене в судных делах очных ставок, о битии вместо оных распросу и розыску, о свидетелях, об отводе оных, о присяге, о наказаний лжесвидетелей й о пошлинных деньгах» повною мірою скасовується змагальний процес і запроваджується слідчий. Цей Указ та іменний Указ від 5 листопада 1723 р. «Про форму суда» стали найважливішими нормативними актами в галузі процесуального законодавства для часу їх дії. Під словом «суд» розуміють саму форму процесу, що мала форму змагання. Суддя перестає бути пасивним арбітром і починає сам допитувати сторони. Вся реформа обумовлювалась необхідністю боротися із зловживаннями сторін. Указ від 1697 р. був доповнений «Кратким изображением процессов йли судебных тяжб» від 1715 р. У ньому дано загальне вчення про докази та визначення їх системи. Цікавим є покладення обов'язку по доказуванню на позивача. Він повинен довести свої підстави для скарги під страхом програшу. Відповідач також повинен активно доводити безпідставність скарги на нього, спростовувати ті факти, які доводить позивач. Отже, саме так в процесі з'являється головна суть змагальності — обов'язок довести перед судом свої посилання. Таким чином, законодавець, проголошуючи слідчий процес, залишає в ньому елементи змагальності, що логічно призводить до видання Указу від 1723 р. «О форме суда», яким скасовується розшук і суд стає єдиною формою процесу[10]. Такий, на перший погляд, дисонанс насправді є розвитком попереднього законодавства.