У 1873 році було видано першу музикознавчу працю М. Лисенко про український музичний фольклор («Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм»). У цей же період Микола Віталійович пише багато фортепіанних творів, а також симфонічну фантазію на українські народні теми «Козак-Шумка».
Потрапивши у 1874 році до Петербурга, Микола Віталійович майже одразу ж включився в дієву репрезентаційну працю. Він починає влаштовувати концерти, в яких демонстрував у хоровому виконанні кращі зразки музичного фольклору. Згодом він включив у ці виступи власні композиції на твори близьких йому за духом представників «Могучої кучки»: М.Балакірєва, М.Мусоргського, О.Бородіна, М.Римського-Корсакова. Ця плеяда надзвичайно обдарованих музикантів зростала як гідне продовження тих художніх принципів, які свого часу заклав геніальний М.Глінка. Тож не випадково пізніше самого М. Лисенка порівнюватимуть з великим росіянином, називаючи його українським Глінкою.
На початку 1875 року до Петербурга вперше приїхав відомий український народний співак-кобзар Остап Вересай. М.Лисенко в усьому допомагав знаменитому землякові.
Перший виступ Остапа Вересая відбувся у Географічному товаристві. Безсумнівно, через те, що поруч була давно знайома, чуйна, правдива, дорога і поважна людина, яким був для кобзаря Микола Віталійович, співак почував себе значно вільніше, розкутіше і з величезним піднесенням та натхненням виконав програму, проспівавши українські народні пісні та думи. Враження від концерту було надзвичайним. Мовби самі животворні вітри далеких епох і велич народу потужним поривом пронеслися через душі й серця слухачів. Особливого відчуття тому враженню надавало ще й те, що перед початком вечора було виголошено вступне слово відомого російського фольклориста професора О.Міллера, в якому поруч із загальними роздумами було сказано багато добрих слів і про М.Лисенка як про видатного вченого, збирача української народнопісенної творчості.
«.. .заняття у Римського-Корсакова збільшили його музичну ерудицію і розкрили перед ним нові таємниці звукових композицій. Петербуржці навіть пропонували Лисенкові посаду капельмейстера у приватній опері з перспективою переходу на імператорську сцену ... Але Лисенка тягла додому туга за батьківщиною» (Михайло Старицький. Спогади).
Згодом О.Вересай з величезним успіхом виступить у так званому «Соляному Городку» в загальнодоступному концерті.
У березні 1875 року в тому ж залі «Соляного Городка» — місці промислових і кустарних виставок — відбувся концерт слов’янської музики, організований М.Лисенком. Виконувалися українські, російські, польські, сербські пісні, композиції самого Миколи Віталійовича. Виступав тут і кобзар Остап Вересай. Його спів супроводжувався «туманними картинами» з діапозитивів, які заздалегідь, на замовлення М.Лисенка, виконав український художник П.Мартинович, що навчався тоді в Академії мистецтв північної столиці. І знову — вражаючий успіх і добра слава про невичерпне багатство українського фольклору. Все це відігравало свою позитивну і конструктивну роль у формуванні в суспільстві цілісного і правдивого враження про справжній стан такої важливої особливості, показового фактора народного життя, яким є музична культура.
В цей період він дружньо спілкується з композиторами «Могутньої кучки», приймає участь у концертах Географічного товариства, керує хоровими курсами, разом з В. Пасхаловим в влаштовує «Соляному містечку» концерти хорової музики, в програму яких поряд з іншимивходили українські пісні і твори самого М. Лисенка. В петербурзький період ним написано сонату для фортепіано, перший та другий концертні полонези, першу рапсодію на українські теми, видано збірку дівочих та дитячих пісень і танців «Молодощі». Він працював також над оперою «Маруся Богуславка» (незакінчена) та зробив другу редакцію опери «Різдвяна ніч».
2.3 Шедеври Лисенка
Після повернення до Києва у 1876 році М. Лисенко розгортає активну виконавську діяльність, влаштовує щорічні «Слов’янські концерти», в яких виступає як піаніст-соліст та хормейстер. В цей час ним були написані майже всі його твори для фортепіано великої форми, в тому числі друга рапсодія, третій полонез, ноктюрн до-дієз мінор. Він також заново організує хори, які здебільшого складалися з семінаристів та студентів, знайомих з нотною грамотою. Але у зв’язку з відомим Емським указом 1876 року, за яким було заборонено вживати українську мову (в тому числі під час концертів), Лисенкові хори виконували українські пісні іншими мовами.
У 1878 році М. Лисенко займає посаду педагога з фортепіано в інституті шляхетних дівчат. Тоді ж настають зміни і в особистому житті—Микола Віталійович бере другий шлюб з Ольгою Липською, яка була піаністкою і його ученицею. Від цього шлюбу М. Лисенко мав п’ятеро дітей.
З 1880 року розпочинається період інтенсивної композиторської творчості. М. Лисенко започатковує роботу над своїм найвизначнішим твором—монументальною оперою «Тарас Бульба» (лібрето М. Старицького за повістю М. Гоголя), яку буде завершено лише через десять років.
«Чайковський обійняв Лисенка, привітав із талановитим твором і просив їхати з ним негайно у Петербург, де він поставить цю оперу неодмінно. Пам’ятаю, що Лисенко сп’янів від похвали такого геніального композитора» (Михайло Старицький. Спогади).
У 80-ті роки було написано також лірико-фантастичну оперу «Утоплена» (за «Травневою ніччю» М. Гоголя, лібрето М. Старицького), кантату «Радуйся, ниво неполитая» на поезію Т. Шевченка, п’єси для фортепіано (Ліричне скерцо, рондо сі-бемоль мажор, гавот фа мажор, Урочистий марш). У 1883 році М. Лисенко пише третю редакцію «Різдвяної ночі», яка з великим успіхом виставляється у Харківському оперному театрі (на цей час заборони Емського указу були послаблені). Тоді ж М. Лисенко створює зовсім новий жанр—дитячу оперу. З 1888 по 1893 роки він пише дитячі опери «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна, або Снігова краля» (всі за лібрето Дніпрової Чайки). У 1889 Микола Віталійович вдосконалює та оркеструє музику до оперети «Наталка Полтавка» за твором І. Котляревського, у 1894 пише музику до феєрії «Чарівний сон» на текст М. Старицького, у 1896 оперу «Сапфо».
У 90-ті роки, крім викладання в інституті та приватних уроків, М. Лисенко працював у музичних школах С. Блуменфельда і М. Тутковського. Не дивлячись на педагогічну завантаженість, з 1892 року по 1902 він чотири рази влаштовує знамениті «хорові подорожі» по Україні—гастрольні концерти, в яких виконувались переважно його власні хорові твори на тексти Шевченка та обробки українських пісень. Його помічниками у цій справі були К. Стеценко, Я. Яциневич, О. Кошиць. Останній згодом продовжив справу хорових подорожей, розпочату Лисенком, та здійснив мрію Миколи Віталійовича про закордонне презентування української пісні, що й було виконано під час гастролей по Європі та Америці капелою «Думка».
У 1900 році після народження дитини померла кохана дружина, і виховання дітейМ. Лисенко взяв повністю на себе. У цей важкий для родини час поруч з ним були йогородичі Старицькі. У 1903 творча громадськість України широко відзначила 35-річчя діяльності М. Лисенка, що перетворилося на свято національної культури і за масштабами не мало собі рівних на Україні. Під час святкування ювілею друзі Лисенка організували збір коштів на видання творів композитора та купівлю для нього та дітей дачі, але Микола Віталійович використав подаровані кошти на організацію Музично-драматичної школи, яка почала працювати восени 1904 року і стала першим українським навчальним закладом, який надавав вищу музичну освіту за програмою консерваторії. М. Лисенко викладав фортепіанну гру. В організації діяльності школи, якій композитор приділяв дуже багато уваги, втілилися його демократичні принципи. Спираючись на досягнення світової культури, він прагнув створити національну музичну освіту.
Музично-драматична школа та Микола Віталійович як її директор постійно були під наглядом поліції. У лютому 1907 року Лисенка заарештували, проте на ранок його відпустили. У справі, заведеній у жандармерії, він значився під прізвиськом «Дідинський». Але, незважаючи на усі переслідування, М. Лисенко плідно працює. У 1905 році з’явився його твір «Гей, за наш рідний край». У першому десятилітті 20-го століття з’явилася також музика до драматичних вистав «Остання ніч» (1903) та «Гетьман Дорошенко» (Лисенко заповідав виконати цю музику по своїй смерті).
3. Останні роки життя видатного композитора
Останній період життя Микола Віталійович звертається до царини духовної музики і пише низку творів, які продовжили започаткований його «Херувимською» ще в кінці 19-го століття цикл: «Камо пойду от лиця Твоєго, Господи» (1909), «Пречистая Діво, мати руського краю» (1909), «Діва днесь пресущественного раждаєт», «Хресним древом».
У 1910 на текст Т. Шевченка був написаний «Давидів псалом». О. Пчілка згадує, що М. Лисенко писав свої духовні твори в Китаєві, селищі поблизу Києва (зараз район міста).
Під час літнього відпочинку він бував там, слухав духовні піснеспіви у церкві стародавнього монастиря.
«Улюбленим місцем його літнього перебування був Китаїв ... З завітанням до церкви Китаївського монастиря злучена й особлива парость Лисенкової творчості: власне, в Китаєві написав Микола Віталійович кілька своїх творів, належних до музики духовної, до хорів церковних ... Живучи в Китаєві поблизу монастиря, Микола Віталійович часто бував у церкві, слухав побожних співів на церковнослов’янський текст, що здавався йому завжди дуже поетичним ... Микола Віталійович так любив і додержував більше, ніж хто інший, святочні обряди Різдвяні, новорічні, «зелених свят» і т. ін. ... На Великдень так само пеклися в домівці Миколи Віталійовича паски й все інше, належне по звичаю до сього свята» (Олена Пчілка. Спогади).