- ареали поширення та “щільність вростання” іншоетнічного й авторського елементів у традиційних осередках побутування української НІМ найбільшою мірою пов′язані з чинниками географічної близькості, природного згасання й адміністративно-репресивного насаджування;
- обсяг зафіксованого репертуару, його стильове спрямування і довершене, по-народному високопрофесійне виконання свідчать про функціонування на теренах сучасної України поряд із глибинними шарами примітивної первісносинкретичної пастушої інструментальної культури також і дещо пізнішої, але досить оригінальної і специфічно своєрідної ансамблевої вокально-інструментально-танцювальної традиції та реліктових осередків лірницько-стихівничого побуту;
- реставрація, структурний аналіз, вторинна науково-виконавська реконструкція та повернення цих глибинних і засадничих шарів нашої традиційної духовної культури в активне побутування через аудіо-, відео- та мультимедійні публікації є важливим завданням сучасної фольклористики.
Апробація результатів дослідження. Основні постулати і теоретичні положення роботи було виголошенона наукових конференціях: Всеукраїнській науковій конференції „Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури”.– Переяслав –Хмельницький, 1992; Міжнародній інструментознавчій конференції „Благодатовские чтения”. – Спб., 1993; Muzykakresów. –Lublin, 1993; Науково-практичній конференції „Кобзарсько-лірницькі традиції та їх сучасний розвиток”.– Дніпропетровськ, 1994; Muzykakresów.– Rybaky, 1994; Всеукраїнських науково-практичних конференціях „Актуальні напрямки відродження та розвитку народно-інструментального виконавства”.– Київ, 1995; „Українське кобзарство в музичному світі”.– Київ, 1997; “Проблеми досліджень усної історіїсхідноєвропейських сіл 1920 – 30 рр.– Черкаси, 1998; „Науково-практичних конференціях „Творча спадщина Гната Хоткевича”.– Харків, 1998; „Традиційна музика Карпат: християнські звичаї та обряди (До 2000-річчя Різдва Христового).– Івано-Франківськ, 2000; „Музичний фольклор в системі навчання та виховання молоді.– Тернопіль, 2000; „Музика та дія в традиційному фольклорі”.– Львів, 2001; Традиційна народна музична культура Бойківщини.– Турка – Львів, 2003; 31 –Drehleier- undDudelsackfestival. –Lißberg, 2004; „Фольклор і сучасна культура”.– Луцьк, 2004; Міжнародних конґресах україністів ІV-му (Одеса, 2001); VІ-му (Донецьк, 2005) та ін.
Публікації. Результати роботи висвітлено в монографіях «Музика Бойківщини» (К., 2002; 25, 20 ум. д. а.), «Музично-інструментальна культура українців (фолкльорна традиція» (К. – Дрогобич, 2007; 31, 15 ум. д. а.), у 36 наукових статтях; 20 публікацій здійснено у фахових спеціалізованих виданнях з мистецтвознавства, що входять до переліку ВАК України. Загальний обсяг опублікованих у науковій періодиціпраць за темою дисертації становить понад 31, 15 ум. д. а.
Практичну апробацію отримали теоретичні набутки монографії й у фонографічних публікаціях під науковим керівництвом автора – 20-касетній серії „Традиційна музика українців”. –УЕЛФ. – К., 1997 та мультимедійному проекті „Моя Україна. Берви”. – УЕЛФ –АртЕкзистенція. – К., 2001 –2008 (вийшло 3 мультимедійних та 7 компактдисків, подальші видання тривають), а також у науково-реконструкторській роботі автора з капелою інструментальної музики „Надобридень”, гуртами „Буття”, „Гуляйгород”, братчиками Київського кобзарського цеху, низкою виконавців-інструменталістів, що сповідують пропоновані у монографії принципи вторинної науково-виконавської реконструкції НІМ українців. Загальна кількість публікацій за матеріалами роботи становить понад 80 позицій.
Структура роботи визначається головною метою і завданнями дослідження, змістом і характером порушених у роботі проблем. Дослідження має обсяг 580 сторінок і складається зі вступу, п′яти розділів, висновків, списків використаної літератури (510 позицій) та додатків (таблиці, фотоматеріали, карти-схеми тощо). Основний текст дисертації становить 544 сторінки. Музично-ілюстративний матеріал долучається додатково у вигляді окремої нотної збірки (Українська інструментальна музика усної традиції / Записав, зібрав і відредагував Михайло Хай, нотації студентів історико-теоретичного та композиторського факультетів НМАУ ім. П. Чайковського. –К., 2007. – Рукопис), що складає 96 ориґінальних зразків НІМ українців, проаналізованих у даній роботі.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ
Сучасний стан традиційної духовної культури позначений складними процесами конверґенції, коли на зміну природно відмираючим і штучно та насильницьки знищеним природним традиційно народним її формам приходять естетично, художньо і структурно відмінні типи і різновиди академічної та сурогатно-анденґраундної поп-, рок- і маскультури. Місце традиційної інструментальної музики як найбільш уразливого до цих процесів типу культури, а, водночас, й найбільш мобільного і схильного до міжетнічних, міжсоціальних й міжчасових (новочасних) трансформацій, неможливо недооцінювати.
Окрім окреслення проблематичності предмету, його завдань і актуальності у Вступі до дисертації робиться спроба дефініціювання багатьох артефактів і явищ народної духовної культури, зокрема, структурування музичної традиції культури, а саме як: а) музики пісенної; б) інструментальної (пісенно-танцювально-інструментальної) та в) кобзарсько-лірницької (епічної) традицій, які у науковій етномузикологічній практиці не отримали достатнього висвітлення.
Автор акцентує увагу на найпоширеніших в сучасному музично-фольклористичному процесі термінах, що визначають науку про музичний фольклор, а саме: музична фольклористика, музична етнографія, етномузикологія, порівняльне музикознавство, музична етнологія, музична антропологія, музична компаративістика.
Фольклоризм у праці визначається як форма вторинної роботи з автентичними зразками фольклорної музики та використання її для трансформації у новій художньо-естетичній якості і вторинна переробка та реконструкція автентичного фольклорного матеріалу. Називаються відомі два види фольклоризму: композиторський та виконавський, а також наголошується на третьому і найдієвішому –науково-виконавсько-реконструктивному.
Окремо і послідовно розглядається проблематика предмету і дефініцій понять „Інструментальний фольклор”, етноорганології та етноорганофонії, методології і методики, мета і завдання етноінструментознавчих досліджень та навчальних курсів. Зосібна, тут наводяться визначення етноорганології, ерґології та етноорганофонії, традиційних народних музичних інструментів (НМІ), а також форм і жанрів виконуваної на них народної інструментальної музики (НІМ).
Частина вступу присвячена питанням методології й методики етноінструментознавчих досліджень, серед яких особливо акцентується на ефективності і продуктивності в музично-діалектних розглядах парадигматичної методики С. Грици, пропонується раціональний спосіб її застосування до структурного аналізу української традиційної ІМ.
Окреслюючи основні завдання вітчизняного етноінструментознавства як науки, автор доходить висновку про необхідність докорінного реформування галузі з метою перегляду ефективності загально- (чит. пісенно –М. Х.) етномузикознавчих та „ритмо-географічних” методик і обстоює нагальну потребу “роздільного” і максимально “зануреного” у глибину кожного із предметів обстеження усіх трьох (пісенного, інструментального та кобзарсько-лірницького) компонентів традиційної музичної культури українців. Завдання вивчення і фундаментального дослідженняінструментальної традиції – лежить на пропонованій тут дисертації.
Розділ 1 “Історія української етноорганологічної думки та її творці на зламах ХІХ – ХХІ ст.” характеризує історичні етапи розвитку українського етноінструментознавства як науки. Він розпочинається підрозділом 1.1 “Усна інструментальна традиція Руси – України i герменевтика знань про неї в науковій літературі долисенківського періоду”. Шляхом наукового аналізу доступних історико-культурних джерел і критики великодержавницьких нашарувань в них автор розглядає деформовані тут питання ґенези і еволюції НМІ та НІМ, джерела вивчення та функціонування інструментальної культури давньоукраїнських земель епохи Київської Руси. Тут продовжено й систематизовано вперше в українській етноінструментознавчій думці висловлені Г. Хоткевичем та К. Квіткою критичні застереження з приводу дослідження інструментальної музики усної традиції на давньоукраїнськихтеренах (Я. Штелін, А.Фамінцин, Н. Привалов, польські енциклопедично-словникові джерела тощо).
Найперші згадки про ґенезу і еволюцію НМІ та НІМ сучасна наука пов׳язує із записами звучання різних явищ природи і живого світу. Наведені дані належать до епохи молодшого палеоліту, оріньякської та мадленської археологічних культур, а саме: відкриття костяної флейти в стоянці Молодове в Чернівецькій області й комплекс інструментів з кісток мамонта, знайдений у Мізинському селищі на Чернігівщині з т. зв. „археологічного періоду”, а також інструментальна культура Київської Руси з її далекою від істини тезою про „оркестр скоморохів” князівського двору (К. Вертков, А. Гуменюк та ін.), зображений на відомій фресці Софіївського собору.
Важливими тут є визначення мезоліту – епохою першого лукоподібного струнного музичного інструмента, а керамічного і металевого посуду неолітичної, мідної й бронзової культур – “дзвоноподібних чаш” та свистунців – музичним інструментарієм наших пращурів.
Принципово новий погляд висловлює автор і з приводу оцінок матеріалів давньоруських літописів та іконографічних джерел про “давньоруський” і скомороський музичний інструментарій. Критикуються твердження сучасних московських та вітчизняних, що їх наслідують, науковців (К. Вертков, А. Гуменюк, Є. Бортник, В. Кошелєв, І. Мацієвський та ін.) щодо запозичення українцями усього традиційного інструментарію зі Сходу та Європи. Натомість автор поділяє висловлений Г. Хоткевичем погляд про автохтонне походження переважної більшості НМІ українців, не заперечуючи при цьому істотних євро-орієнтальних впливів.