Смекни!
smekni.com

Соната С. Прокоф‘єва в контексті його віолончельної творчості (стр. 2 из 6)

Своєрідність та складне поєднання лірики та епіки (основні теми обох частин) отримали свій розвиток у більш пізніх віолончельних творах: Сонаті для віолончелі та фортепіано, Симфонії-концерті для віолончелі з оркестром.

Перший концерт для віолончелі з оркестром ор.58

Перший концерт для віолончелі з оркестром Прокоф’єв почав писати у 1934 р. в Парижі. Відомий віолончеліст Г. П’ятигорський згадував, як він "вмовляв композитора написати віолончельний концерт".

Важливо сказати, що цей твір не задовольнив композитора. Пізніше на його основі було створено Симфонію-концерт ор.125, який отримав заслужене й палке визнання. Тому Перший концерт не представляє сьогодні виконавського інтересу як такого.

Перший концерт складається з трьох частин, за темпом та драматургією не дуже звичних. Перша частина - Andante, друга - Allegrogiusto та третя - Allegro. Крайні частини сприймаються як "пролог" та "епілог", що оточують найбільш вагому частину, що несе на собі основне емоційне навантаження та драматургічну дієвість.

Перша частина концерту - Andante- пронизана кантиленністю, яка є єдиною жанровою характерністю музики. Що проникає не тільки у тематизм, але й у фактурну побудову.

Починається перша частина чудовою наспівною темою, яка наповнена глибокою лірикою, схвильованістю почуттів та стриманістю їх зовнішнього прояву. Ці якості зближують образність теми з емоційною будовою російських протяжних пісень. Але в загальному тема залишається ніби "не договореною". Те, що перша частина концерту є повільною і наспівною, зближує цей твір з сонатою ор.119. Спільним також є поліфонічний розвиток тем.

Друга частина - Allegrogiusto. Написана в сонатній формі та найбільш розгорнута в циклі, вона є його драматичним центром. Тут переважають пожвавлення руху, токатність ритму.

Тема головної партії побудована на багаторазовому повторі виразного, але занадто короткого мотиву. "Недоговореність" початкової теми поєднується з багатоголосністю та розтягненістю її розвитку.

Дуже гарна мелодія побічної теми, насичена емоційним змістом, такими ж виразними й емоційними є кантиленні частини сонати ор.119.

Вся друга частина концерту наповнена чудовими темами, але вони не мають відповідного розвитку. Драматургія частини є спадаючою. Друга частина без певного завершення переходить у третю.

Фінал - Allegro- написаний у варіаційній формі, починається спокійною та величною темою, що має в собі риси посторальності.

За темою слідує лірична інтерлюдія, що за своєю образністю є дещо нейтральна та дещо затягнута. Перша варіація надає інтонаціям початкової теми помірного ритму старовинного танцю, але це не забирає широкої розспівності теми.

В другій варіації тема набуває нової жанрової та образної виразовості, вона близька до легкого вальсу. Всередині має невелику сольну віолончельну каденцію.

Третя варіація побудована на поліфонічному поєднанні теми (оркестру) та її нового видозмінення (віолончель).

Ще більше третя варіація відрізняється від попередньої за своїм характером, має в собі яскраво виражену ліричну образність, романсовість інтонацій. Її можна розглядати як ліричний середній епізод фіналу. Цікаво, що соната ор.119 для віолончелі і фортепіано теж має серединні ліричні епізоди у другій та третій частинах, ніби відступ в іншу площину. Закінчується третя варіація новою сольною каденцією. За нею слідує друга інтерлюдія, яка тематично відтворює першу.

Четверта варіація не вносить у розвиток нового динамізму. Вона заснована на спокійному звучанні теми, яка проходить тут у збільшенні. Потім з’являється новий не варіаційний розділ фіналу, Прокоф’єв назвав його "Ремінесценція", він повністю заснований на тематизмі першої частини. Таким чином, "Ремінесценція" є кодою фіналу та циклу в цілому, але композитор вводить ще й коду.

В Першому концерті проявилися основні риси віолончельної творчості Прокоф’єва - прагнення до симфонізації жанру, насиченість глибоким інтелектуальним змістом, тенденція до рівноправного використання солюючого інструменту та оркестру, новаторське використання можливостей віолончелі.

Адажіо для віолончелі і фортепіано ор.97 bis

Серед творів для віолончелі Адажіо ор.97 bis являє собою єдину авторську транскрипцію для цього інструменту. Прокоф’єв взагалі любив робити різні за виконавським призначенням варіанти власних творів. Це стосується транскрипції з фрагментів його опер, а ще в більшій мірі - з балетів. Не останню роль зіграв поглиблений інтерес до програмності інструментальної творчості, а також зрозуміле бажання композитора частіше чути власну музику в живому звучанні. Цікавий і той факт, що деякі інструментальні і оркестрові транскрипції сценічної музики Прокоф’єва прозвучали раніше театральних прем’єр (в тому числі Адажіо для віолончелі та фортепіано ор.97 bis).

Балет "Попелюшка" - один з найкращих творів Прокоф’єва, в якому казкова фантастичність переплітається з поезією живих та чистих людських почуттів. Сам композитор писав про цей твір: "Основне, що мені хотілося передати в музиці "Попелюшки" - поетичне кохання Попелюшки до Принца: зародження та розквіт почуття, перешкоди на його шляху, втілення мрій".

Окрім віолончельної транскрипції композитор зробив три оркестрові сюїти з балету (ор.107, 108, 109) та три цикли фортепіанних обробок (ор.95, 97, 102).

Адажіо для віолончелі та фортепіано за часом створення більш близьке до циклу фортепіанних транскрипцій ор.97 (Десять п’єс з балету "Попелюшка"), ніж до самого балету (ор.87).

Оригіналом-попередником віолончельної транскрипції, як і фортепіанного Адажіо (десята п’єса вищезгаданого циклу ор.97), є фрагмент з подвійною назвою "Дует Принца та Попелюшки (Адажіо)" (з другої дії балету, №36). Цей епізод, що відіграє важливу роль в драматургії твору, розвиває його головну, ліричну лінію.

Основній темі адажіо властива доволі складна образна багатоплановість. Цнотливість та ніжність першого почуття поєднується тут з великою внутрішньою схвильованістю та експресивністю. Тому в цьому сенсі віолончель як інструмент, для якого зроблена авторська транскрипція, обраний не випадково.

Характерне й те, що в партитурі оркестрового оригіналу проведення теми проводять віолончелі (в подвоєнні з басовим кларнетом та фаготами, а потім з валторнами).

Порівнюючи віолончельну транскрипцію Адажіо та фрагмент "Дует Принца та Попелюшки", переконуємося в тому, що фактура оркестрового викладу відтворена в обробці повністю, без якихось радикальних змін, що властиві для виконавської особливості обраного для транскрипції солюючого інструменту. Але при цьому Адажіо звучить на диво "віолончельно". Адажіо ор.97 bis- це маленький шедевр, безцінний подарунок геніального митця віолончелістам-виконавцям. Ця п’єса - не тільки єдина віолончельна транскрипція Прокоф’єва. Адже у творчості інших композиторів такого рівня майже немає віолончельних (авторських) транскрипцій.

Соната ор.119 для віолончелі з фортепіано

Соната ор.119 для віолончелі з фортепіано знаходиться в самому центрі віолончельної творчості Прокоф’єва, але вона стала початком визнання та виконання всіх його творів. Скоріше за все натхненням до написання Сонати для віолончелі з фортепіано стало почуте у 1947 р. виконання М. Ростроповичем Віолончельного концерту в Малому залі консерваторії під рояль. Виконання молодого музиканта вражало своєю переконливістю, тим більше, що цей твір був сильно розкритикований і майже не виконувався. Тому, коли була написана Соната ор.119 (весною 1949 р), Прокоф’єв запросив до себе Ростроповича і показав йому новий твір. Виконання фортепіанної партії довірив С. Ріхтеру. Таким чином, зародилася дружба та плідна співпраця між Прокоф’євим та Ростроповичем. Композитор знайшов гідного виконавця для своїх творів, а музикант впевнено наполягав на створенні нових віолончельних опусів.

Соната відноситься до ліричних циклів, типових для пізнього Прокоф’єва: в першій та третій частинах переважають роздуми та епічна розповідь, друга контрастує скерцозним характером, дитячою безтурботністю. Характерною є велика кількість мелодій, чудово втілених в теплому людському тембрі віолончелі. Образний склад Сонати властивий для творів Прокоф’єва тих років. Балет "Сказ о каменном цветке", сонячно-акварельна Соната для скрипки соло, "Пушкінські вальси" - передували написанню Сонати для віолончелі з фортепіано, з них бачимо, що композитор особливо сильно прагнув втілити образи світлого життєствердження, творчих можливостей людини, радісного сприйняття світу. Безперечно, це коло образів та думок втілені і в інших творах. Серед творів цього періоду гідне місце займає Соната для віолончелі та фортепіано.

Перша частина (Andantegrave), написана в сонатній формі, розпочинається величавою темою, ніби епічний вступ. Мелодія поєднує в собі яскраво втілену широку наспівність та схвильовану декламаційність (11). Голосу віолончелі відповідає величний "хорал" фортепіано. Головна партія не має в собі будь-якої зовнішньої патетики. Більше того, її образність досягається ще більш глибоко завдяки динаміці її звучання: це горда, природно-наспівна тема в початковому викладі звучить piano- ніби глибоко обдуманий внутрішній монолог або найсокровенніші слова, що йдуть від серця. Вражає й те: яким чином зміг Прокоф’єв в тісних рамках звичного для експозиційного викладу теми дванадцятитактового періоду створити широке та природно плинне джерело майже безцензурної мелодії.

Зв’язуюча партія складається з трьох тем. Перша, як і головна тема першої частини, базується на поліфонічному діалозі контрастуючих інтонацій віолончелі та фортепіано. Але тут цей діалог приводить вже до образної двоплановості. Якщо тема фортепіано має народний колорит, то відповідь віолончелі звучить рішуче та мужньо, впевнено несе в собі енергію головної теми (12).