Блюзи – це пісні бродячих і чорно робочих, ув’язнених і повій, людей, які вибились із нормального току життя, відірваних від дому, сім’ї, друзів та релігійних спільнот. Ранній різновид такої музики – сільський блюз. Його виконували під акомпанемент губної гармошки, гітари або банджо. Найбільш відомі представники сільського блюзу – співаки і гітаристи Лідбеллі (Leadbelly, 1888--1949) і Блайнд Лемон Джеферсон (Blind Lemon Jefferson? 1897--1929) . До початку 20-го ст. блюз встановився як жанр професійної музики, з’явився класичний , або міський, блюз, в якому вокал зазвучав в супроводі інструментального ансамблю. Ще один жанр, який виник під впливом афро-американської музики – регтайм (ragtime від ragged time - "розірваний ритм"; буквально "розірваний час") – стиль фортепіанної гри. Розрив ритмічної рисунку, зміщення акцентів та інші зміни в ритмі мелодії на фоні чіткого акомпанементу є головною рисою регтайму, який був одним із попередників джазу.
Так, з часом одні жанри афро-американської музики стали історією музичної культури, інші продовжували розвиватись і зберегли своє значення до сьогодні. Так блюз і джаз, подолавши етнічні та географічні рамки, завоювали визнання слухачів і здобули послідовників у всьому світі. [13, c. 14-17].
2.3 Джаз
В 20-му ст. в США появляється новий вид музичного мистецтва – джаз (jazz) . Він виник в результаті з’єднання традицій європейської та афро-американської музики. В основі джазу лежить імпровізація. Джазовий імпровізатор – це не композитор і виконавець водному обличчі, а особливий тип художника, який творить у тісній співпраці із ансамблем. Імпровізація -- мистецтво діалогу, багатостороннього спілкування мовою звуків. Другою особливою рисою джазу є складний ритм, або біт. Біт визначають ритмічні акценти – виділення одних звуків на фоні інших. Разом вони повинні створити драйв. Наявність драйву створює враження наростаючого темпу, в той час як останній залишається незмінним. Відмінну рису джазового ритму називають свінгом (коливання) : акценти дещо зміщені відносно основного ритму, що надають музиці потужності, пластичності та особливої виразності.
В американському джазі, особливо коли грають чорні музиканти, виразно звучать блюзові ноти (риса афро-американської музики) . Виражальні засоби, які використовують музиканти, в сукупності творять той чи інший стиль джазу.
Видатними майстрами цього напрямку були – трубачі Кінг Олівер (1885–1938) і Луї Армстронг, сопрано-саксофоніст Сідней Беше (1897-1959) , піаніст Джеллі Ролл Мортон (1885-1941) . Розрізняли ново орлеанський, чикагський та нью-йоркський види такої музики, яку в сукупності називали традиційним джазом. Коли зявились білі виконавці, їхні ансамблі почали називати диксилендами. Сьогодні під диксилендом часто розуміють весь традиційний джаз. (Диксиленд (країна Діксі) - символічна назва південних штатів США) .
В 30-х рр. Наступив розквіт великих джазових оркестрів – біг-бендів (big-band) , що могли складатись із двадцяти виконавців. Джазовий стиль цих музичних колективів отримав назву свінг.
В 50-60-х рр. Виникли й інші джазові стилі. В ладовому (модальному) джазі імпровізація будувалась на принципах азіатської музики. Головними представниками цього стилю були трубач Майлз Дейвіс і саксофоніст Джон Колтрейн (1926-1967) . В кінці 60-х рр. Майлз Дейвіс перший із джазових музикантів звернувся до ритмів рок-музики і почав використовувати електрогітари та електронні клавішні інструменти. До нього приєднались американські рок-групи "Чикаго" і "Блад, СуетЕ нд Тіарз". Поряд з електромузичними інструментами (звичними для рок-музики) вони застосовували духові, на яких грали музиканти імпровізатори. Так виник новий напрямок – джаз-рок.
Пік популярності джаз-року припадає на 70-ті рр., коли його представники звернулись до музичних традицій тих народів, які до цього у встановленні джазу участі не брали.
В останні десятиліття джазові музиканти все частіше використовують фольклор, маловідомий або й взагалі невідомий для публіки. Виник напрямок етно-джаз, в якому джазова музика остаточно перетворилась на міжнародну, світову.
Джаз здійснив великий вплив на музичну культуру. Під його дією виникли ритм-енд-блюз та ряд інших напрямків рок-музики. Інтонації і прийоми джазу використовувало багато композиторів всього світу. Але найголовніше – джаз відродив важливе призначення музичного мистецтва: живого спілкування людей.
2.3 Рок-н-рол
В музичній культурі США 50-х рр. Попри музику, яка виходила із класичної європейської традиції, були представлені блюз, джаз, кантрі та ін. Ритм-енд-блюз залишався привілеєм тільки чорних слухачів. На музичній сцені, призначеній для білих, панували великі оркестри, за складом схожі з джазовими. Але виконували вони зовсім іншу музику, котра не дозволяла імпровізації. Але на початку50-х рр. Значно зріс інтерес білої молоді до ритм-енд-блюзу. Першим, хто це зауважив був диск-жокей радіостанції в місті Клівленді Алан Фрід (1922-1965) . Він розумів, що назва "ритм-енд-блюз " (музика чорних) може викликати незадоволення білих слухачів, тому запропонував іншу – рок-н-ролл (rock'n'roll – коливатись та повертатись) . Здійснивши таку заміну він зробив цю музику загальнодоступною привернула увагу білих музикантів, що внесли в неї власні традиції. До середини 50-х рр. Рок-н-рол оформився як самостійний , відмінний від ритм-енд-блюзу, музичний напрямок. Виникнувши пізніше поняття "рок-музика" безпосередньо походить від" рок-н-роллу".
Рок-н-рол передусім танцювальна музика. Він представляє собою возз’єднання спрощеного і швидкого ритм-енд-блюзу та музики кантрі. (Кантрі (country – сільський) – пісенна та інструментальна) музика білого населення сільської місцевості США, що виникла до початку 20-го ст. Вона вбирала в себе музичний фольклор багатьох європейських народів, представники яких переселились в Америкокельтську і англосаксонську народну музику, французький шансон, німецький йодль ( наспіви альпійських горян Австрії, Швейцарії та Південної Баварії) ) . Від ритм-енд-блюзу рок-н-рол перебрав і склад інструментів. Провідне місце зайняла електрогітара, що часто виконувала сольні партії. Вокал набрав енергійного характеру, а поведінка виконавців на сцені стала розкованою, невимушеною. Все це, разом із гучним звучанням електромузичних інструментів, викликало небачене захоплення молоді рок-н-роллом і категоричне засудження його старшим поколінням.
Першою зіркою рок-н-ролу став співак і гітарист Білл Хейлі (1925-1981). Однак Білл Хейлі не був втіленим ідеалом для прихильників рок-н-ролу. Літтл Ричард та Чак Беррі володіли всіма даними для цієї ролі, окрім єдиного недоліку – вони були чорними. Та знайшлася біла людина з душею і голосом негра. Це – Елвіс Преслі. Він виконував дуже різну музику: ритм-енд-блюз, кантрі, ліричні балади, але перш за все – рок-н-рол. Творчість Елвіса Преслі здійснила великий вплив на рок-музику, перевидання його альбомів і збірників кращих пісень продовжується і до сьогодні.
2.4 Рок-музика
В першій половині 60-х рр. Розпочалось "британське вторгнення" в музичну культуру Сполучених Штатів. Деякий час американські музиканти знаходились під сильним впливом британських виконавців. До середини 60-х рр. Криза була подолана, і в США почали розвиватись нові напрямки рок-музики. Серед них – кантрі і фолк-рок, що звертались до місцевих традицій музичного фольклору білого населення. В основі кантрі-року лежить вокальна та інструментальна музика сільських жителів, а фолк-року – традиції міської пісні.
Історія кантрі-року розпочинається із появою групи "Креденс Кліру отер Рівайвал" (Creedence Clearwater Revival – Відродження віри чистої води) , що була створена в 1959р., але популярність прийшла лише в другій половині 60-х рр. (альбом "Космічна фабрика") . До кантрі-року можна віднести також і творчість груп "Кросбі, Стіллз, Неш Енд Янг" та "Іглу (орли) ", що з’явились відповідно у 1968 і 1971рр. Характерними рисами їхньої музики є мелодії, котрі легко запам’ятовувалися, та використання акустичної гітари в якості сольного інструменту. "Іглз" належить відомий хіт "Готель Каліфорнія" із однойменного альбому 1976 р.
На Східному та Західному побережжі США деякі риси "британського вторгнення" возз’єднались з традиціями американської фолк-музики – пісень авторів-виконавців, що компонували собі на губних гармошках, гітарах та інших акустичних інструментах. З кінця 50-х рр. Фолк став невід’ємною частиною суспільного та політичного життя міст. Широкою популярністю користувались пісні Вуді Гартрі, Піта Сігера, Леонарда Коена, Філа Окса, Джона Баез та інш. Ключову роль у формуванні фолк-року відіграв співак, гітарист і композитор Боб Ділан.
Фолк-рок зумів обєднати серйозну і суспільно значиму поезію із рок-музикою. Успіх музикантів другої половини 60-х рр. дозволив розширити творчість авторів-виконавців до масштабів масової культури.
В середині 60-хрр. В США виник ще один напрямок цього стилю – психодилічний рок або просто психодилія. Термін " психодилічні (psychedelic, від грецького "психе" – "душа" і "делоо" – "зробити явним") був запропонований американським психіатром Хемфрі Озмондом дло означення хімічних сполук, що викликали зміни стану свідомості. [15, с. 50-56].
Психодилічний рок, що виник у Каліфорнії, та зароджений на хвилі захоплення галюциногенами, був безпосередньо пов’язаний із вживанням цих речовин як самими музикантами, так і слухачами. Досвід "змінених" станів свідомості знаходив своє відображення в музиці, текстах пісень та атмосфері, яка панувала на концертах рок-музикантів.
Однак пристрасть до наркотиків привела до загибелі багатьох музикантів – як в психодилічній епосі, так і пізніше. Ось декілька імен:Брайан Джонс, Джиммі Хендрікс, Дженіс Джоплін, Томмі Боулін ("Діп пьопл") , Сід Вішес ("Секс Пістолз") , Курт Кобейн ("Нірвана") , Джеррі Гарсія.