- право розпоряджатися природними і матеріальними ресурсами на своїй території;
- право на мирне співіснування з іншими народами та націями;
- право на екологічну безпеку та ін.
Отже, суверенітет нації, її повновладдя означає володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, самостійно вирішувати питання, що стосуються розвитку національної свободи і національних потреб, право на повагу національної честі і гідності, розвиток культури, мови, звичаїв, традицій, створення національних установ.
Повновладдя однієї нації неможливо без дотримання суверенітету інших націй і народностей, без поважного ставлення до їх національних потреб і прав.
Український народ політичне самовизначився, створивши самостійну незалежну державу. Держава Україна сприяє консолідації і розвитку української нації, збереженню історичної пам'яті, традицій і культури, враховує етнічну, культурну, мовну і релігійну самобутність її корінних народів і національних меншин. Конституція України визначила українську мову державною мовою, наголосивши, що держава забезпечує всебічний розвиток як української мови у всіх сферах суспільного життя, так і вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин (ст. 10).
Яким є співвідношення суверенітету держави і суверенітету нації в багатонаціональних державах?
У багатонаціональній державі її суверенітет не може бути суверенітетом однієї нації як етносоціальної спільноти. Він містить у собі обов'язки відносно інших націй, які є сучасниками «титульної» нації, існують паралельно з нею.
Державний суверенітет, здійснюваний багатонаціональною державою, має гарантувати суверенітет кожній із націй, що об'єдналися. Якщо нація здійснила своє право на політичне самовизначення шляхом об'єднання в союзну державу (федерацію), суверенітет кожної з націй, що об'єдналися, досягається шляхом забезпечення суверенних прав суб'єктів союзу, які поступилися частиною своїх прав багатонаціональній державі (наприклад, охороною спільних державних кордонів, здійсненням спільної фінансової, податкової і оборонної політики).
Головне полягає у тому, щоб нація, яка складає більшість у країні і дала назву державі, не використовувала свою перевагу для обмеження прав представників іншої нації. Протиправною і недопустимою є будь-яка національна дискримінація або прагнення однієї нації підкорити іншу.
Відповідно до Статуту ООН будь-яке державне утворення повинно поважати права нації на самовизначення і забезпечити гарантії даного права. [9] Проте право на самовизначення не тотожне праву на державний суверенітет. Не можна ставити знак рівності між правом народів на самовизначення і правом на відокремлення, на входження до складу тієї чи іншої держави, а також вихід із складу держави. Національний суверенітет не обов’язково припускає державний суверенітет. Самовизначення може мати форму культурної автономії, тобто розвиток національної мови, викладання рідною мовою, відновлення і розвиток власної культури, мистецтва тощо. Якщо всі народи, що входять до багатонаціональної держави, домагатимуться права створення самостійної держави (державного суверенітету), то світ буде утягнуто в хаос.
Державний, народний і національний суверенітети є взаємозалежними в демократичній державі.
Україна як суверенна демократична держава втілює в собі суверенітет держави, суверенітет нації та суверенітет народу. Реалізація в Україні права на політичне самовизначення, аж до відокремлення (вищий щабель національного суверенітету, що призводить до встановлення державного суверенітету), є об'єктивно закономірним процесом.[7; 48]
3. Історичні типи держави
Розмаїття держав, що мали місце в історії розвитку людства та існують нині, потребує їх певної упорядкованості, класифікації за загальними та особливими ознаками. Основною класифікацією держав є їх поділ і об'єднання за типами, тобто сукупністю найбільш суттєвих ознак. За критерій історичної типізації держав найчастіше береться поняття суспільно-економічної формації, яке включає сукупність усіх суспільних відносин у їх взаємозв'язку з домінуючим способом суспільного виробництва. Наукова класифікація історичних типів держав виходить з тих положень, що, по-перше, певним історичним етапам розвитку людства відповідають притаманні тільки їм спосіб виробництва та характер виробничих відносин; по-друге, економічний лад обумовлює всі інші суспільні відносини і разом з ними утворює історичний тип суспільства; по-третє, кожному історичному типу суспільства властивий тільки свій тип державної організації.
Історичний тип держави – це сукупність найбільш суттєвих ознак, властивих державам, що існували на певних етапах історії людства.
Згідно з класифікацією суспільно-економічних формацій все розмаїття держав в історичному контексті поділяється на держави рабовласницького, феодального, буржуазного та сучасного типів.
Рабовласницький тип держави – це перший в історії людства тип держави, який не мав загального поширення і був перехідним типом. Це обумовлює наявність у рабовласницькому суспільстві залишків устрою влади первіснообщинного ладу, але домінуючої сили в ньому набирає тенденція державної організації суспільства. Рабовласницький тип держави характеризується тим, що його економічну основу становила приватна власність і такий засіб виробництва, як раб. Членами держави визнавалися меншість населення – передусім рабовласники та деякі представники інших прошарків (селяни-общинники, ремісники, торгові люди).
У деяких суспільствах організація державності починалася з феодального типу держави. Для такої держави, не зважаючи на те, що вона також базувалася в основному на сільськогосподарському виробництві, характерним є те, що селянин визнається членом держави, але не маючи права власності на землю, володіє деякими засобами виробництва (хатою, будівлями, інвентарем). Феодальна держава об’єднує всіх членів суспільства, але вони не рівні за своїм соціальним статусом, поділяються на різні стани; існує у цьому суспільстві і кріпацтво. Феодальна держава є за своєю сутністю інституалізацією суспільства, його становлення як цілісності, що існує на певній території та спроможна виступати зовні у вигляді єдиних органів. Тому головною закономірністю становлення феодального суспільства є централізація управління, а провідною формою державної організації є монархія. Для феодального періоду розвитку суспільства характерним є збільшення території держави, концентрація влади, становлення її ієрархічної будови, стабілізація державних рішень у часі у вигляді "писаних" законів. Феодальне суспільство доводить значення своєї форми до абсолюту, коли держава стає гальмом в подальшому розвитку суспільних відносин.
На зміну синкретичності суспільства і держави за часів феодалізму, в якому вони існували як єдність форми і змісту за домінуючої ролі держави і положення членів суспільства тільки як підданих, приходить дискретність буржуазного суспільства. Для нього характерним є поділ на державу як інституціолізовану форму організації загального інтересу і громадянське суспільство, в якому загальний інтерес забезпечувався іншими механізмами, безпосередньо товарним способом виробництва. Товар поєднував на певній території виробників як його власників, а у вигляді капіталу створив інші недержавні органи централізації і концентрації суспільної влади.
Сучасний тип держави характеризується соціальною спрямованістю, демократичним режимом утворення державних органів і здійснення державної влади, правовою формою державної діяльності. Сучасні держави в найбільш розвинутих суспільствах забезпечують задоволення загальнолюдських потреб, реальне здійснення і захист основних прав людини. Їх економічною основою є наявність серед населення значної кількості саме власників засобів виробництва та результатів їх виробничої діяльності, рівноправність різних форм власності – приватної, муніципальної та державної. Важливою ознакою сучасної держави є відсутність протилежності між державною формою організації суспільства і її соціальним змістом. На відміну від держави буржуазного типу, сучасна "постбуржуазна" є всеохоплюючою організацією суспільства, в якому держава виступає як форма виявлення і забезпечення інтересу більшості його членів і протистоїть особливим інтересам монополістичного капіталу. [3, 27]
5. Функції держави. Основні функції Української держави
Функції держави – це основні напрямки її діяльності, які виражають сутність і соціальне призначення, цілі і задачі держави з керування суспільством в характерних їй формах і характерними їй методами. [1; 130]
Головні завдання і цілі держави на тій чи іншій стадії її розвитку обумовлюються економічними, політичними, соціальними та іншими умовами її існування. Саме тому, основні напрямки її діяльності, тобто функції держави, мають об'єктивний характер, обумовлений потребами суспільства.
Здійснення функцій держави має постійний, систематичний характер і відбувається протягом всього часу існування об'єктивно обумовлених завдань, що стоять перед державою. У той же час, необхідно пам'ятати, що функції держави не є поняттям статичним, тобто раз і на завжди даним і незмінним. Вони виникають, здійснюються, розвиваються і зникають відповідно до тих завдань, які стоять перед державою у конкретно історичних умовах. Таким чином, функції держави знаходяться у тісному зв'язку між собою і з тими суспільними відносинами, на які держава намагається активно впливати, відповідно до своїх потреб, всією своєю політикою. Саме вони характеризують саму суть державного впливу на суспільні відносини. [9]
Наведені нижче функції держави відбивають реалізацію загальносоціальних, або «спільних справ» (а не класових), що забезпечують об'єктивне існування людей.