Проблема формування соцiальних стандартiв освiти (стр. 1 из 4)

ПРОБЛЕМА ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНИХ СТАНДАРТІВ ОСВІТИ

Основною умовою посилення політичної і економічної ролі України і підвищення добробуту її населення є забезпечення зростання національної конкурентоспроможності. У сучасному світі, що йде шляхом глобалізації, здатність швидко адаптуватися до умов міжнародної конкуренції стає найважливішим чинником успішного і стійкого розвитку. Головна перевага високорозвинутої країни пов’язана з її людським потенціалом, який багато в чому визначається освітою. Саме в цій сфері на сучасному етапі знаходиться ключ до забезпечення стійкого економічного зростання країни в середньо- і довгостроковій перспективі.

Сьогодні в нашій країні тільки закладаються засади цілісної стратегії розвитку освіти, яка б визначала цільові орієнтири держави в цій сфері, а відтак більш прозоро висвітлювала питання змісту, якості, соціальної доступності освіти, механізмів та обсягів її фінансування. Однак і зараз вельми проблематично виявити актуальні напрями розвитку сфери освіти, тому що незрозуміло, за якими критеріями виявляти першочергові задачі відповідної політики. В цих умовах і наукову, і практичну значущість має проблема розробки соціальних стандартів освіти.

Проблемі соціальної значущості освіти, державній освітній політиці присвячено дослідження багатьох вчених, зокрема Б. Данилишина, В. Дзоза, Ю.Терещенка, В. Ніколаєва [1-4]. Основні напрямки розвитку освіти окреслюються Президентом України та урядом [5-8]. Однак науково обґрунтована концепція соціальних стандартів освіти поки що не отримала належної розробки у наукових та державних колах.

У цьому контексті становить інтерес проблема методики вироблення соціальних освітніх стандартів, тобто принципів формування стандартів, способів їх операціоналізації і т.д.

Основною метою статті є теоретико-методологічне обґрунтування значущості та концепції соціальних стандартів освіти як основи політики держави в освітній сфері.

Основоположним соціальним стандартом є стандарт бідності і добробуту. Проте саме цей комплекс показників в Україні по суті і не розроблений. Стандарт бідності в першу чергу потрібний для розробки інших соціальних стандартів. Стандарти забезпечення соціальних прав, таких як освіта, охорона здоров’я, житло, взаємопов’язані із загальним стандартом благополуччя і бідності.

Початковою посилкою міркувань для нас стає положення про те, що будь-який напрям соціального розвитку пов’язаний з усіма іншими, а, відповідно, соціальні стандарти, які задають певну шкалу вимірювання соціальних проблем і шляхів їх вирішення, також повинні мати системний характер. Сучасне розуміння бідності далеко відійшло від виключно економічних показників. Бідність вбудована в такі явища, як дискримінація, ексклюзія, обмеження соціальної мобільності. Тому і вимірювання бідності набуває комплексного характеру. Бідність і соціальну нерівність визначають через інші соціальні проблеми. За допомогою аналізу забезпечення прав на освіту, охорону здоров’я, працю і житло оцінка бідності набуває якості соціальної політики, орієнтованої на оцінку ресурсної бази (тобто не тільки встановлення проблеми, але і визначення шляхів її вирішення).

Можна говорити про мультикомплексність соціальних освітніх стандартів, які навіть при розгляді включають декілька видів оцінки. По-перше, це міждисциплінарне оцінювання, засноване на застосуванні різних соціальних наук для розробки критеріїв оцінки однієї і тієї ж проблеми. По-друге, це комплексність проблеми освіти, яка складається з цілої низки проблем, напрямів розвитку, більш-менш пов’язаних один з одним. По-третє, це стандарти якості, які найбільш наочно зв’язують стандарт бідності і стандарт реалізації того або іншого соціального права. Як і інші соціальні проблеми, проблема освіти може бути розглянута в рамках даних оцінок.

Міждисциплінарна природа освітніх стандартів свідчить про те, що, як і будь-яка інша соціальна проблема, проблема освіти вимагає розуміння у світлі найрізноманітніших дисциплін і підходів. Соціальні стандарти освіти можуть включати: економічні і фінансові показники; організаційні і інституційні умови функціонування системи освіти в Україні; політичні і законодавчі основи, які забезпечують здійснення освітніх реформ і діяльність сфери освіти; соціально-психологічні стандарти.

У бюджеті України 2007 р. витрати на освіту становлять приблизно 33 млрд грн проти 25,7 млрд в минулому році, тобто темп приросту дорівнює 28%. Якщо взяти, скажімо, 2004 р., то витрати складали всього 18 мільярдів, тобто проти 2005 р. зростання відбулося у 1,55 раза. Зараз витрати на освіту складають 6,4% ВВП, а в 2006 р. складали 5,9%, в 2004 р. - 5,3%, були роки, коли вони складали менше 4%. При цьому декларується, що державна політика спрямована на доведення витрат на освіту до 10% ВВП.

Не можна не погодитись з тим, що освіта нині не є загальнодоступною, незважаючи на збільшення різноманітності її видів за профілем, формою власності та ін. Загальноосвітні навчальні заклади відвідують в Україні 78,6% дітей та підлітків віком 6-17 років. При цьому найнижчий показник спостерігається у одному з найбільш промислово розвинених регіонів - Донецькому (70,4%) [9].

Хоча прийом дітей у дошкільні навчальні заклади проводиться за бажанням батьків або осіб, які їх замінюють (стаття 34 Закону України „Про освіту” [10]), це не звільняє державу від зобов’язання забезпечити обов’язкову початкову освіту. Крім того, недостатнє державне фінансування та скорочення у зв’язку з цим мережі державних та комунальних дошкільних освітніх закладів призвело до того, що громадяни, не маючи можливості влаштувати дітей у ці заклади, водночас неспроможні оплатити дошкільну освіту в закладах іншої форми власності. У зв’язку з цим Конституційний суд України в рішенні № 5-рп від 04.03.2004 р. зазначає, що право на освіту - це право людини на здобуття певного обсягу знань, культурних навичок, професійної орієнтації, які необхідні для нормальної життєдіяльності в умовах сучасного суспільства. Ст. 53 Конституції України гарантує освіту кожному, причому держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних та комунальних навчальних закладах. У рішенні зауважується також, що при тлумаченні терміна „доступність навчання” слід виходити з визначення доступності як „доступу для всіх отримати, користуватись, набувати щось”. На цій підставі „доступність дошкільної та загальної середньої освіти є гарантією права кожного на здобуття такої освіти, якому кореспондує обов’язок держави забезпечити реалізацію цього права. Доступність вищої освіти у закладах державної та комунальної форм власності полягає у створенні державою відповідних умов для їх функціонування і розвитку, за яких особа змогла б реалізувати своє право на здобуття вищої освіти на основі конкурсного відбору, з урахуванням своїх здібностей та інтересів у вільному виборі типу вищого навчального закладу, напряму підготовки і спеціальності, профілю навчання” [11]. Слід зазначити також, що безоплатність здобуття освіти забезпечується фінансуванням навчальних закладів державної та комунальної форм власності за рахунок державних і місцевих бюджетів згідно з визначеними нормативно-правовими актами, нормативами їх фінансового та матеріально-технічного забезпечення, що, однак, не виключає можливості фінансування галузі за рахунок розвитку позабюджетних механізмів залучення додаткових коштів, як це визначено законодавством про освіту.

Таким чином, в контексті положень ст. 53 Конституції України [12], ст. 14, 34 Закону України „Про освіту” [11], ст. 8, 18 Закону України „Про дошкільну освіту” [13]:

- на органи управління системою дошкільної освіти покладається обов’язок ведення обліку дітей дошкільного віку та контроль за виконанням вимог щодо їх навчання, окрема родина зобов’язана сприяти здобуттю дитиною освіти у дошкільних та інших навчальних закладах або забезпечити дошкільну освіту в родині відповідно до вимог базового компоненту дошкільної освіти;

-держава зобов’язана забезпечити доступність та безоплатність повної загальної середньої освіти, фінансування за визначеними нормативами матеріально-технічного та інших видів забезпечення передбачає покриття витрат на навчально-виховний процес за рахунок коштів відповідних бюджетів згідно зі стандартами освіти, держава повинна фінансувати у повному обсязі процес навчання учнів у межах Державного стандарту загальної середньої освіти;

- реалізація права громадян на безоплатне здобуття вищої освіти в державних та комунальних навчальних закладах здійснюється на конкурсній основі; законодавством надається можливість здобуття вищої освіти за рахунок позабюджетних джерел фінансування в межах ліцензійного обсягу прийому до ВНЗ.

Можна виділити комплекс соціально-психологічних характеристик, який характеризує ставлення більшості українців до освіти. Вища освіта стала нормою для переважної більшості випускників шкіл, через що кількість вступників до вищих навчальних закладів щороку збільшується. В умовах, коли через необхідність фінансового виживання більшість вузів «закриває очі» на рівень підготовки абітурієнтів, які подали заяву на контрактну форму навчання, в Україні за падіння народжуваності і існування великої кількості соціально-економічних проблем чисельність студентів на 10 тис. чол. населення зростає (рис. 1).

Рис. 1. Кількість студентів на 10 тис. чол. населення

При цьому однією з відмітних особливостей поведінки студентів та їх батьків стає ідеал освіти, який не регулює реальну поведінку на ринку освітніх послуг, тобто вони хочуть того, чого, швидше за все, досягти не можуть. Так, більшість абітурієнтів йдуть до певного вузу не за покликанням, а через його престиж, або з інших міркувань. В результаті досить часто негативне ставлення до опанування нецікавих знань, відсутність будь-яких зусиль з опанування невірно обраної професії призводять до намагання студента отримати оцінки незаконним шляхом, низької якості знань випускників та їх незатребуваності ринком праці. У більшості студентів відсутня мотивація до освітнього процесу, оскільки їм це нецікаво (з різних причин), вони можуть „вирішити проблему” іншим шляхом, окрім демонстрації належних знань, відсутня відповідальність за наслідки витраченого марно часу у вищому навчальному закладі. Очевидно, що американський студент, сплачуючи своє навчання за власний кошт, взявши кредит у батьків або у банку, буде набагато уважніше ставитись до навчання, оскільки тільки його знання і особистісні якості виступатимуть критерієм оплати праці, коштом якої він поверне кредит на навчання. В Україні ж патерналістська колективна модель відповідальності обумовлює той факт, що батьки за можливості знайдуть своїм дітям роботу, не0зважаючи на їхню професійну компетентність. На жаль, подібні явища спостерігаються і в шкільній освіті. Таким чином, в даний час відсутність у сфері освіти інституційних механізмів, що забезпечують зв’язок розвитку людського капіталу із зростанням добробуту громадян країни, призводить до того, що система освіти відтворює утриманське ставлення громадян до держави, не формує, а деколи стримує активність особи на ринку праці. Освіта, яка не позначається на успішності громадян, ефективності економіки, не призводить до посилення позицій держави на світовій арені, не може вважатися якісною.