Ще один аспект реалізації правових норм - їх ефективність. Приймаючи ту чи іншу норму, законодавець розраховує на досягнення визначеної мети, на зміну, розвиток, стабілізацію чи згортання визначених суспільних відносин. Намічену мету вдається досягти далеко не завжди. Конкретний результат реалізації норм може не збігтися з наміченою законодавцем метою. Співвідношення між наміченою метою й отриманим результатом розуміється як ефективність норми.
Потрібно раз і назавжди відмовитися від уявлень про заздалегідь визначену ефективність норм. Більш того, навіть передбачати заздалегідь ефективність чи неефективність норм практично неможливо. Це виявляється тільки в ході реалізації норм. Прийнято, наприклад, закони про боротьбу з організованою злочинністю (передбачені нові склади злочинів, підвищені міри відповідальності й ін.), у результаті через визначений час рівень організованої злочинності знизився, отже, закони ефективні (результат досяг мети); Чи злочинність не знизилася, а навіть зросла, отже, норми виявилися не ефективними (результат не досяг мети).
Таким чином, реалізація норм є завершальним етапом їхнього життя й у той же час передумовою появи нових норм.
Як вже зазначалося, соціальне призначення права полягає в тому, щоб регулювати поведінку людей. Однак встановлені державою правові норми не можуть виконати регулюючої ролі без складного механізму їх реалізації.
Без виконання правових розпоряджень у житті норми права мертві, інакше кажучи, вони втрачають своє соціальне значення. "Права не має, - зауважує Л.С. Явич, - якщо його положення не знаходять своєї реалізації в діяльності людей і їх організацій, у суспільних відносинах. Не можна зрозуміти право, якщо відвернутися від механізму його реалізації в житті суспільства”1.
Перетворення в життя правил поведінки, що являють собою зміст права, здійснюється в процесі реалізації норм права, тобто поводження суб'єктів права відповідно до вимог (заборона, дозвіл, зобов'язання) норм права.
Під реалізацією права розуміють перетворення, втілення розпоряджень юридичних норм у життя шляхом правомірного поводження суб'єктів суспільних відносин (державних організацій, посадових осіб, суспільних органів і громадян).
Реалізація права завжди пов'язана тільки з винятково правомірною поведінкою людей, тобто такою поведінкою, що відповідає правовим розпорядженням. В одному випадку це активні позитивні дії (використання права чи виконання обов'язку); в іншому - це бездіяльність суб'єктів (стримування від здійснення протиправних дій). Отже, правомірна поведінка суб'єктів суспільних відносин реалізує норму права, неправомірна - порушує. Саме через реалізацію норм права досягається результат, зміст якого було закладено законодавцем при розробці норми права. Тому своєчасна і точна реалізація правових норм - це найважливіша передумова дотримання і посилення правопорядку.
Правові норми реалізуються в різних формах. Це обумовлюється деякими обставинами: 1) положенням того чи іншого суб'єктів у загальній системі правового регулювання, його відношенням до юридичних норм;
2) формою зовнішнього прояву правомірної поведінки.
В літературі класифікація норм реалізації права проводиться по різних підставах.
По суб'єктному складу виділяють індивідуальну і колективну форми реалізації. Деякі правові вимоги не можна провести в життя інакше, як поєднуючи одну з одною, виступаючи колективним суб'єктом права. По характеру дій суб'єктів, ступеню їх активності і спрямованості виділяють дотримання, виконання, використання і застосування права.
Дотримання норм права має місце тоді, коли суб'єкти утримуються від здійснення дій, що забороняються правом. Це пасивна форма поведінки суб'єктів у сфері правового регулювання. У більшості випадків, дотримання права відбувається непомітно, звичайно не фіксується. Саме тому його юридичний характер яскраво не виявляється. У цій формі реалізуються норми, що забороняють.
Виконання норм права відбувається тоді, коли суб'єкти виконують покладені на них юридичні обов'язки. У цих випадках вони діють активно. В даній формі реалізуються зобов'язуючі норми права. Наприклад, пасажир громадського транспорту компасируючи талон виконує юридичний обов'язок - оплачує проїзд, отже, виконує норму права.
Використання норм права відбувається коли суб'єкти за своїм розсудом і бажанням використовують надані їм права. У відмінності від дотримання і виконання, пов'язаних з реалізацією заборон і юридичних обов'язків, використання являє собою здійснення дій, що дозволяються правом.
Ці три форми реалізації, у ході яких юридичні норми перетворюються в життя безпосередньо діями самих суб'єктів суспільних відносин, прийнято називати формами безпосередньої реалізації права. У таких формах реалізується багато норм права, але не усі.
Застосування норм права, як особливий вид їх реалізації, буде розглянутий мною трохи нижче.
Є не мало випадків, коли дотримання, виконання і використання виявляється недостатніми для забезпечення повної реалізації юридичних норм і вимагається втручання в цей процес компетентних органів. Наприклад, нарахування пенсії, зарахування на роботу, виконання обов'язку військової служби й ін.
Реалізацію норм права як особливий процес можна розглядати з об'єктивної і суб'єктивної сторони. Об'єктивна сторона реалізації норм права являє собою виконання правомірних дій у місцях і в терміни, передбачені нормами права. Суб'єктивна сторона - виявляє відношення суб'єкта до правових норм і стан його волі в момент здійснення дій, що вимагаються правом. При відсутності бажання забезпечити відповідність своєї поведінки правовим вимогам зупиняється процес реалізації права.
Правові норми можуть бути реалізовані в різних формах: у правовідносинах і поза ними, за участю державних органів і без останніх. Форма реалізації права залежить від особливостей гіпотез і диспозицій правових норм, специфіки суспільних відносин, що ними регулюються, характеру поведінки суб'єктів, що реалізують правові норми.
З точки зору рівня реалізації положень, що містяться в нормативних актах, виділяють:
а) реалізацію загальних настанов законів, що містяться в преамбулах, у статтях фіксуючих загальні задачі і принципи права і правової діяльності;
б) реалізацію (поза правовідносинами) загальних форм, що встановлюють правовий статус і компетенцію;
в) реалізацію в конкретних правовідносинах конкретних правових норм.
Звичною багаторічною конструкцією нашої теорії права була реалізація норм у правових відносинах. Теорія правовідносин була ретельно розроблена й у галузевих дисциплінах. Теорія спиралася на апробовану нормативістську конструкцію: норма - модель правовідносин. У нормі дан ідеальний образ правовідносини. Потім, спираючи на норму і керуючись нею, суб'єкти права вступають у відносини, визначені й урегульовані нормою (у правові відносини), здобувають права й обов'язки, несуть відповідальність за порушення.
Відповідно до цієї конструкції правовідносини розумілися як суспільні відносини, врегульовані правовою нормою. Учасники суспільних відносин вважалися сторонами правовідносини, їх суб'єктами. Зміст правового відношення визначало права та обов'язки сторін. Праву однієї сторони відповідав обов'язок іншої сторони. Іноді ці права й обов'язки перепліталися. Наприклад, у трудових правовідносинах працівник має право одержати встановлену оплату праці, а наймач зобов'язаний таку оплату зробити. Працівник разом з тим зобов'язаний виконувати свої трудові обов'язки і додержуватися трудової дисципліни, а наймач вправі вимагати виконання обов'язків, а за їхнє порушення притягти працівника до дисциплінарної відповідальності. Об'єктом правовідносин вважалася мета, на досягнення якої націлені правовідносини. У наведеному прикладі таким об'єктом була трудова діяльність.
Проста і чітка конструкція правовідносин добре охоплювала різноманітні життєві ситуації.
Але до правових реалій, що виходять за межі елементарного двостороннього зв'язку, конструкцію правовідносини застосувати було дуже складно.
З'ясувалося, що далеко не всі правовідносини зводяться до двостороннього зв'язку з взаємно кореспондуючими правами - обов'язками. Взаємини в області прав людини, в області так званих абсолютних прав (наприклад, право власності), відносин громадян з органами влади і управління, процесуальні відносини і багато інших не укладалися в русло звичних двосторонніх правовідносин. Були розпочаті спроби розділити правовідносини на регулятивні (звична модель права - обов'язків) і охоронні (всі інші). Але нічого крім нових термінів ця спроба не принесла. Та й сам розподіл правовідносин навряд чи коректний: кожні правовідносини несуть в собі як регулятивні, так і охоронні елементи. Скрізь і поруч регулювання зводиться саме до охорони.