Вибір юридичних норм на підставі законодавчого тексту здійснюється головним чином шляхом правової кваліфікації фактичних обставин юридичної справи.
На перших стадіях застосування закону відбувається попередня правова кваліфікація, у результаті якої визначається коло обставин, у відношенні яких здійснюється застосування закону (предмет доведення). Остаточна правова кваліфікація фактів здійснюється при вирішенні юридичної справи, коли формулюється підсумковий висновок про юридичні норми, під які підпадає даний випадок і які покладено в основу рішення.
Після вибору норми права здійснюється перевірка обраної норми на предмет її дії в часі, просторі і по колу осіб. Зокрема , встановлюють:
1. Чи діє вона на момент вирішення конкретної справи
2. Чи діє вона на тій території, де вирішується справа
3. Чи поширюється її дія на суб'єктів, що є учасниками виникаючих правовідносин
Здійснюючи перевірку обраної норми, необхідно встановити її справжній текст. Для цього варто користатися офіційним текстом нормативного акта, опублікованого в офіційних джерелах.
Працівники правозастосовчих органів часто користуються різного роду збірниками законодавства, довідниками. Звичайне користування такими текстами не викликає яких-небудь непорозумінь. Однак на неофіційні видання не поширюється презумпція (припущення) їх повної відповідності оригіналу акту, отже у кожному конкретному випадку їх використання варто звіряти ці видання з офіційними джерелами. Щоб уникнути порушень законності неприпустимо ґрунтуватися при застосуванні права на виданнях, що лише передають зміст нормативних актів.
Тлумачення правових норм - це складне явище інтелектуально-вольового характеру, спрямоване на пізнання і пояснення змісту права.
Існують кілька точок зору на загальне поняття тлумачення права:
- тлумачення норм права означає з'ясування змісту правових норм;
- сутність тлумачення складає роз'яснення норм права;
- тлумачення - це з'ясування і роз'яснення норм права;
Перші два визначення неповні й однобічні. По-моєму третя точка зору, якої дотримується і Н.Н.Вопленко, найбільш точно відбиває сутність визначення тлумачення права.
Діяльність по тлумаченню норм права об'єктивується у виді визначених актів.
У теорії тлумачення норм права можна виділити дві частини: навчання про способи тлумачення і навчання про акти тлумачення.
Термін "тлумачення" пов'язаний з поняттям "пізнання".
Перший елемент тлумачення - це з'ясування, тобто характеристика гносеологічної природи процесу тлумачення, його спрямованість на пізнання і пояснення змісту правових явищ. З погляду А.С.Пиголкина тлумачення-це з'ясування - це внутрішній розумовий процес, що не виходить за рамки свідомості самого інтерпретатора.[7]
Розрізняють кілька способів тлумачення, що забезпечують ясність змісту норм, що тлумачаться: граматичний, філологічний, історичний, телеологічний, функціональний, мовний, логічний, систематичний.[8]
Розділяють терміни, спосіб і прийом тлумачення. Спосіб - це технічні прийоми і засоби пізнання. Прийом - це конкретна пізнавальна дія, рух думки: порівняння, аналогія, виведення одних знань з інших, логічне перетворення й ін., тобто інструменти пізнання права. Способи тлумачення визначені основними сферами правової діяльності, сферами буття права: основні види правових розпоряджень; специфіка мови права; правові відносини; правосвідомість. Тому основними способами тлумачення права є: систематичний, філологічний, історико-політичний, логічний.
Підсумком правозастосовчої діяльності виступають акти застосування права. Вони фіксують основні висновки, отримані на інших стадіях правозастосування.
Акти застосування як державно-владні веління забезпечують чинність закону, його перетворення в життя. Вони являють собою необхідний і найважливіший елемент правової системи держави.
Акт застосування є одним з видів правових актів, що характеризується визначеними специфічними рисами. По-перше, акт застосування виходить від компетентних органів, тому носить державно-владний характер, охороняється і забезпечується державою. По-друге, він носить конкретно-індивідуальний характер, оскільки адресований конкретним суб'єктам, вказує на те, хто при даній ситуації має суб'єктивні права і юридичні обов'язки т.д. По-третє, акт застосування права має визначену встановлену законом форму.
Кожен акт застосування права є актом - документом. У ньому є текст, що складається відповідно до вимог використання юридичної термінології, чітких юридичних конструкцій. Згодом виробляються й одержують закріплення в нормативних актах і в звичаях практики типізовані, стандартні формуляри актів -документів, що упорядковують юридичну роботу, вносять в неї необхідну визначеність, юридичну і документальну чіткість. Особливості правозастосовчих актів, вимоги до них вивчаються в спеціальних юридичних науках, насамперед науках процесуального права.
Акт правозастосування є різновидом поняття акт управління і використовується як для характеристики дії відповідного органу, так і форми вираження цієї дії. Причому в сфері управління такою формою можуть бути і відповідні документи й усні індивідуально-конкретні рішення.
Акти застосування права можуть бути різними. У зв'язку з цим їх можна класифікувати (об'єднати в групи) за різними підставами:
· за формою можна виділити: укази, вироки, рішення, постанови, накази і т.д.
· по суб'єктах що їх видають розрізняються: акти державних органів і громадських організацій; акти органів влади і виконавчо-розпорядницьких органів; акти вищих органів влади і управління і місцеві органи; акти органів правосуддя, прокуратури, нагляду і контролю; одноособові і колегіальні.
· в залежності від змісту суспільних відносин і застосовуваних до них норм права правозастосовчі акти варто розділяти на регулятивні і правоохоронні;
· по юридичному значенню акти застосування права розділяють на основні і допоміжні;
· в залежності від дії в часі на: акти однократної дії (штрафи) і триваючі (реєстрація шлюбу, зарахування до ВУЗУ);
· по предмету правового регулювання розрізняють акти кримінально-правові, цивільно-правові, процесуальні і матеріальні;
· відповідно до того, які юридичні наслідки викликають акти застосування (а вони є юридичними фактами) їхній можна розділити на: правоутворюючі, правозмінюючі і правоприпиняючі;
· по колу осіб, на які поширюють свою дію акти застосування розрізняють: загальної дії й індивідуальні;
· за зовнішньою формою вираження правозастосовчі акти можуть бути усними і письмовими;
· по ступеню відображення нормативного веління в змісті актів: первинні, виробничі, змішані;
· по сферах використання: господарські, соціально-культурні, адміністративно-політичні та ін..
Виявлення ефективності правозастсовчого акту пов'язано з визначенням цілей видання даного акта, результатів його дії, порівняння результатів з цілями і неминучими витратами. Повна ефективність правозастосовчого акту досягається, коли всі його цілі досягнуті з мінімальними збитками для суспільства, невеликими економічними витратами, в оптимальний термін.
IV. Висновки
В результаті проведеного в даній роботі дослідження можна зробити висновок про те, що за допомогою реалізації права досягається той результат, до якого законодавець прагне і який, на його думку, повинний привести до якоїсь корисної мети.
Ознайомивши з формами реалізації законодавчої волі, ми можемо зробити висновок про те, що у практичному відношенні їх класифікація тісно пов'язана з обранням методів забезпечення нормального процесу реалізації правових норм і досягнення необхідних для законодавця результатів.
Успіх чи неуспіх втілення нормативних вимог права в реальну поведінку пов'язаний все-таки зі створенням належної бази, науково-технічним і ресурсним забезпеченням сприятливого морально-політичного клімату, організаційними заходами і т.п., чого так не вистачає нашій країні. Разом з тим велике, значення має суб'єктивна сторона процесу здійснення права і засоби прямого впливу на волю і свідомість людей.
Необхідно зробити висновок про те, що якщо люди рішуче відмовляються коритися пред'явленій вимозі, то останнє ніколи не буде здійснено в їх поведінці.
В зв'язку з цим держава використовує ряд методів для того, щоб сформувати в громадян, посадових осіб і колективних суб'єктів права потребу чи бажання щодо необхідності здійснювати дії, що передбачені в нормах права.
Історія знає два основних засоби спонукання волі людей до реалізації державних велінь - це обіцянка нагороди і погроза фізичним примусом чи позбавленням яких-небудь благ. Іншими словами - це всім добре відомі методи батога і пряника.
У правовій державі значно міняються сфера й обсяг репресивно-каральних і примусових засобів, відкривається можливість своєрідного "самозабезпечення" правових норм.
Мета права полягає в задоволенні життєвих потреб людей. Тому повинна бути встановлена принципова відповідність державної волі з волею суб'єктів реалізації права.