Вимоги до змісту установчих документів господарських товариств передбачені статтями 88, 143, 154 Цивільного кодексу України (далі — ЦК), ч. 2 ст. 57, ст. 82 ГК, статтями 4, 37, 51, 65, 67, 76 Закону України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. (далі — Закон про господарські товариства). За ч. 4 ст. 4 останнього відсутність в установчих документах відомостей, обов'язковість яких визначена законом, є підставою для відмови у державній реєстрації товариства та змін, внесених до його установчих документів. Дана норма кореспондується з ч. 1 ст. 27, ст. 30 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» від 15 травня 2003 р.
Як показує вивчення справ, недоліком чинного законодавства є невизначеність підстав та наслідків визнання недійсними установчих документів господарських товариств з урахуванням правової природи цих документів. У зв'язку з цим вбачається, що суд може визнати недійсними установчі документи за наявності одночасно таких умов:
— на момент розгляду справи вони не відповідають вимогам законодавства;
— допущені при їх прийнятті та затвердженні порушення не можуть бути усунуті;
— певні положення установчих документів порушують права та законні інтереси позивачів.
ЦК передбачає, що установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 87). Відповідно до ч. 1 ст. 82 ГК засновницький договір є установчим документом ПТ і КТ, а статут є установчим документом AT, ТОВ і ТДВ.
Вбачається, що при вирішенні спорів про визнання установчих документів господарського товариства недійсними господарським судам необхідно розмежовувати правову природу статуту та установчого (засновницького) договору товариства.
Статут юридичної особи за своєю правовою природою є актом, який визначає правовий статус юридичної особи, обов'язки учасників, посадових осіб товариства та інших працівників та порядок затвердження та внесення змін до статуту.
Підставами для визнання індивідуального акта ненормативного характеру, в тому числі статуту, недійсним, є його невідповідність вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав (затвердив) цей акт. Крім того, обов'язковою умовою визнання акта недійсним є порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та законних інтересів позивача.
Проте окремі суди помилково визначають правову природу статуту, вважаючи його правочином, і, відповідно, поширюють на статути норми, які регламентують підстави недійсності правочинів.
Однак статут не є одностороннім правочином, оскільки згідно із статтями 36, 41, 59 Закону про господарські товариства статут затверджується (змінюється) загальними зборами учасників (засновників, акціонерів) господарського товариства. А загальні збори не є ні суб'єктом права, ні органом, який здійснює представництво товариства, оскільки відповідно до статей 48, 62 вказаного Закону виконавчий орган здійснює дії від імені товариства. Не є статут і договором, оскільки відповідно до ст. 626 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. А статут затверджується (змінюється) не за домовленістю всіх учасників (засновників, акціонерів) товариства, а більшістю у три чверті або простою більшістю голосів акціонерів (учасників) товариства (статті 42, 59 Закону про господарські товариства).
Вважаємо, що виходячи з різної правової природи статуту та установчого договору господарського товариства у справах про визнання недійсним статуту відповідачем є товариство і відсутня необхідність залучати до участі у справі всіх учасників (акціонерів) товариства, а у справах щодо визнання недійсним установчого (засновницького) договору мають залучатися до участі у справі всі учасники (акціонери) товариства як сторони договору.
На наш погляд, суди не вправі вносити зміни до установчих документів товариства — вирішення цього питання не належить до компетенції суду і означало б втручання у внутрішню діяльність товариства. Судам підвідомчі спори щодо недійсності змін, внесених до установчих документів товариства, або визнання недійсними рішень загальних зборів щодо внесення змін до останніх.
Чинне законодавство не визначає підстав для визнання недійсними актів органів юридичної особи, на відміну від підстав визнання недійсними правочинів. Так, ч. 5 ст. 98 ЦК передбачено право учасника товариства на оскарження рішення загальних зборів до суду, проте не встановлено підстав для визнання рішення загальних зборів недійсним.
Вбачається, що не всі порушення законодавства, допущені при скликанні та проведенні загальних зборів господарського товариства, є підставою для визнання недійсними прийнятих на них рішень.
Зокрема, безумовною підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів в силу прямої вказівки Закону про господарські товариства є:
— прийняття загальним зборами рішення за відсутності кворуму для проведення загальних зборів чи прийняття рішення (статті 41, 42, 59, 60);
— прийняття загальними зборами рішень з питань, не включених до порядку денного цих загальних зборів (ч. 4 ст. 43);
— прийняття загальними зборами рішення про зміну статутного капіталу товариства, якщо не дотримана процедура надання акціонерам (учасникам) відповідної інформації (статті 40, 45).
При вирішенні питання про недійсність рішень загальних зборів через інші порушення, допущені при скликанні та проведенні загальних зборів, господарський суд повинен оцінити, наскільки ці порушення могли вплинути на прийняття загальними зборами відповідного рішення.
Господарським судам необхідно враховувати, що, оскільки загальні збори є органом товариства, то їх рішення мають розцінюватися як рішення самого товариства, а не його окремих учасників (акціонерів). Тому відповідачем у спорах про визнання недійсним рішення загальних зборів є товариство.
Причому, в судовому порядку недійсним може бути визнано рішення загальних зборів учасників товариства, а не протокол загальних зборів.
На практиці виникають питання щодо визначення правомочності загальних зборів — чи на підставі реєстру акціонерів у день проведення загальних зборів чи за фактичною участю акціонерів у прийнятті загальними зборами рішень.
Вбачається, що правомочність загальних зборів акціонерів визначається виключно за результатами реєстрації, якою встановлюється число акціонерів, які беруть участь у зборах, належні їм голоси (ч. 1 ст. 41 Закону про господарські товариства). За приписом ст. 42 вказаного Закону рішення загальних зборів приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, а з окремих питань — більшістю у 3/4 голосів. При цьому закон не встановлює обов'язковість при прийнятті рішення присутності зареєстрованих акціонерів понад вказану більшість.
Порядок виходу учасника з господарського товариства регламентовано статтями 126, 148 ЦК і статтями 54, 71 Закону про господарські товариства.
У зв'язку із законодавчою неврегульованістю склалась неоднакова судова практика з питання, яку дату вважити днем виходу учасника з ТОВ:
— дату подання учасником заяви (рішення) про вихід з господарського товариства;
— дату прийняття загальними зборами учасників рішення про вихід учасника з господарського товариства;
— дату реєстрації змін до установчих документів товариства, пов'язаних з виходом учасника з товариства.
Зауважимо, що відповідно до зазначених нормативних актів учасник ТОВ чи ТДВ вправі у будь-який час вийти з товариства незалежно від згоди інших учасників. Вихід зі складу учасників товариства не пов'язується ні з рішенням зборів учасників, ні з внесенням змін до установчих документів товариства, у зв'язку з чим моментом виходу учасника з товариства є дата подачі ним заяви про вихід відповідній посадовій особі товариства або вручення заяви останній органами зв'язку.
Право учасника господарського товариства на отримання інформації про діяльність товариства регламентовано п. «г» ч. 1 ст. 10 Закону про господарські товариства, а також ст. 116 ЦКУ та ч. 1 ст. 88 ГК.
Аналіз судових рішень за позовами учасників (акціонерів) до господарських товариств про спонукання надати інформацію про діяльність товариства дозволяє констатувати незадовільність правової регламентації даних відносин. Зокрема, законодавством не врегульовано питання:
— відсутність чітко визначеного обсягу інформації, яка може бути надана учаснику (акціонеру) товариства;
— невизначеність процедури подання запиту та отримання інформації;
— не визначено співвідношення інформації, що може бути надана учаснику (акціонеру), та інформації, яка становить комерційну таємницю;
— не визначено обмежень щодо періоду часу, за який учасник (акціонер) може вимагати надання інформації про діяльність товариства.
Вважаємо, що при вирішенні питання про надання господарським товариством інформації про діяльність товариства необхідно керуватися таким.
Господарське товариство зобов'язане надавати учаснику (акціонеру) на його вимогу лише документи звітного характеру (річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління товариства) та інформацію, яка міститься в установчих документах товариства, а не будь-яку інформацію щодо господарської діяльності товариства.
Вбачається правильною практика тих судів, які при вирішенні спорів про зобов'язання товариства надати інформацію про діяльність товариства керуються датою, з якої особа стала акціонером товариства, оскільки відповідно до ст. 5 Закону про Національну депозитарну систему реалізація корпоративних прав, що випливають з акції (в тому числі і права на отримання інформації про діяльність товариства), є можливою лише після внесення відповідних змін до реєстру власників іменних цінних паперів.