Особливо сувора заборона була накладена на сільськогосподарські роботи, оскільки при обробці землі могли загинути "живі істоти" і значить, адепт порушував закон ахісми (не-насильства), створюючи "адську карму". Оскільки самим монахам було заборонено це робити, цим займалися монастирські раби, послушники, орендарі. Більшість заборон взяти майже дослівно з індійського оригіналу. Так, в одному перекладі Винаю (монастирського статуту) було вказано, що "не дозволено приймати участь у торгівля, обробці полів, будівництві споруд, утримувати рабів і вирощувати тварин. Забороняється займатися сільським господарством, городництвом, … забороняється різати траву і рубати дерева".
Школа чань була єдиною школою середньовічного китайського буддізму, котра свідомо ігнорувала ці заборони. Нові правила вперше були введені в монастирі Да-чжи фен-шен чаньси і саме з цього часу починається історія "монастирського" чань-буддізму, тому що до цього чань-буддійські монахи вели мандрівний спосіб життя.
Згідно нового статуту чанські монахи мали у вільний від медитації і лекцій час займатися різноманітною сільськогосподарською роботою (пу-цин). Участь у цієї роботі була обов'язковою для усіх. За нею спостерігали "чергові монахи" (вейна). Більш того, приймаючи участь у пу-цин, монах не просто виконував своє завдання, але мав повністю поглинути у роботу, віддати їй усі свої фізичні і духовні сили. Це стосувалося не тільки простих монахів, а й патріархів. Наприклад, відомий Байчжан щоденно трудився. Він був вже дуже старий і його учні одного разу сховали його робочий інвентар. Тоді він відмовився від їжі і тоді з'явився дуже максималістський лозунг" День без праці - день без їжі!".
Таким чином, чань-буддіст допускав для своїх послідовників участь у будь-якій людській діяльності, не розрізнюючи "мирські" і "немирські", "повсякденне" і "сакральне". при цьому чань-буддіст повинен був зберігати спокійний, стан, котрий він набував в процесі медитації, а це означало , що будь-який вид практичної діяльності може бути продовженням практики психічного самовдосконалення. Одним з різновидів чанської "медитації в труді" і є пу-цин, який в такому разі виступає як необхідна умова життя чанської спільноти, а також важливий елемент чанської психокультури.
Виховуючи любов і повагу до фізичного труду і виконуючи інші психопропедевтичні функції, пу-цин, в той самий час, використовувався як засіб психофізичної підготовки і адаптації людини в соціокультурному і природничому середовищі, засобом, за допомогою якого моделювалася важливіша умова виживання людини на біологічному і соціальному рівнях - важкий і упорний труд.
Необхідно відмітити, що розподіл на "активні" і "пасивні" форми психотренінгу на прикладі чань-буддізму дуже умовне і відносно відображає зовнішню динаміку процесу психічної саморегуляції. З одного боку, навіть при бурній зовнішній активності чань-буддіст повинен зберігати спокійний стан, а з іншій - досягнення спокійного стану не означає згасання всілякого психічного життя, а лише звільнення психіки від негативних факторів, які вносять в неї хаос і дезорганізацію. Тому навіть "сидячу медитацію", яка практикувалася в нерухомій позі, можна назвати лише відносно пасивною формою чанського психотренінгу.
Хоча всі форми і методи психічного тренування потрібні були для досягнення однієї мети - досягнення просвітлення, пробудженню в людині інтуїтивної мудрості, багато чань-буддістів віддають перевагу саме активним формам медитації.
Як відмічав Судзукі, ідеал чанського життя повинен бути "не у простому баченні істини, а в тому, щоб жити нею, не допускаючи ніякого дуалізму в житті людини : бачення повинно бути життям, а життя - баченням, без будь-якої різниці між ними, крім як на словах".
Тому чань-буддізм не просто знімав заборони на мирську діяльність, а й рішуче і енергійно пробуджував своїх послідовників до самої активної участі в неї і більш того, вважав гріховною не практичну діяльність, а пасивне спостереження, містичне заглиблення і уход від життя.
Таким чином, чань-буддіст не тільки міг, а й був зобов'язаний виконувати світські обов'язки. Тому, хоча озаріння займало важливе місце в теорії і практиці чань-буддізма і вважалося центральним психологічним досвідом, воно не було самоціллю. В кінці кінців, зміст його в тому, щоб підготувати людину до виконання його соціальних і культурних функцій і кульмінаційний момент актуалізації істини заключений в акту творення, або, точніше, будь-якого діяння, котре перетворюється в пориві творчого натхнення. "Істина не є відкриття, істина є творення", - писав по цьому поводу Р.Блайс.
Звільняючи свідомість людини від емоційно-психічної омраченності, яка заважає розвитку творчих здібностей, інтуїтивне озаріння відкривало в людині деколи втрачені здібності, присутні в поетів, художників і дітей "читати кожний лепесток як найглибшу таємницю буття" і "перетворювати наше повсякденне життя в щось подібне мистецтву".
Чань-буддісти стверджували, що в будь-якій людині живе художник. Не обов'язково художник слова або пензлику, але "художник життя".
Судзукі писав: "Від нас не можна очікувати, щоб усі ми були вченими, але природа створила нас такими, що ми всі можемо бути художниками, не буквально як живописець, скульптор, музика, поет, а художниками життя. … Руки , ноги, тулово людини є пензликами, а весь всесвіт - холстом, на якому вона пише своє життя на протязі семидесяти, восьмидесяти або навіть дев'яноста років".
Протиставлення людини природі, суб'єкта пізнання і діяльності об'єкту, як і протиставлення "природного" і "культурного" було глибоко противно чанській культурі.
Дихотомія природного і культурного розглядалася в чанській психокультурі, як окремий випадок бінарного поділення світу, штучного розколу і протиставлення окремих частин природному в цілому. Основною проблемою для чань-буддістів було представлення про власне "Я" як про незалежну реальність. Коли людина в процесі психічного саморегулювання виходить за рамки своєї відокремленості і в стані просвітлення звільняється від ілюзії свого "Я", коли її свідомість стає подібна дзеркальній поверхні спокійної води, природнім способом зникають різниці між суб'єктом і об'єктом сприймання і реагування, пізнання і дії, між внутрішньою психічною реальністю і навколишнім середовищем. Вони зливаються в єдине ціле і перестають сприйматися і переживатися як два окремих протиставлених феномена.
Намагаючись примирити і збалансувати два протилежних початку як на рівні окремої особистості, так і на метакультурному рівні, чанська психокультура знімала психологічні бар'єри між людиною і природою.
Роль чань-буддизму в історії і культурі середньовічного Китаю була не однозначною. Хоча це релігійно-філософське вчення і психокультурні традиції протистояли офіціальній ідеології і культурі, в них проявилася тенденція до знищення протиріч між класами, соціального протесту саме в силу того, що він приймав релігійний характер.
Психологічна спадщина чань-буддізму в сучасному світі теж має важливе значення. В процесі інтенсивного діалогу між культурами Сходу та Заходу чань-буддізм відіграє безумовно прогресивну роль.
Крім того, тепер, коли набуває все більш важливе значення охорона навколишнього середовища, ідея єдності людини і природи стає позитивним фактором.
В цілому безумовно, що в чань-буддізмі був накопичений великий психологічний досвід, який потребує вивчення і здатний допомогти людині адаптуватися в сучасному світі, який постійно змінюється.
Список літератури:
1.Сидихменов В.Я. "Китай: страницы прошлого" М.: Главная редакция восточной литературы издательства "Наука", 1987.
2.Абаев Н.В. "Чань-буддизм и культурно-психологические традиции в средневековом Китае", Новосибирск: Наука, Сибю отд-ние, 1989.
3."Индийская культура и буддизм", М.: Наука, 1976.
4.Васильев Л.С. "Культы, религии, традиции в Китае", М.: Наука, 1970.