На думку деяких істориків, Аскольд став жертвою не тільки зовнішньої військової авантюри. Олег мав підтримку серед місцевих сил, опозиційних київському князю. В епоху середньовіччя релігійні мотиви були чи не найпоширенішими лозунгами будь яких соціальних виступів, тому протистояння Аскольду могло прийняти форму антихристиянської, проязичницької конфронтації. На неї міг спиратися Олег. Закономірність такого опру відмічав В.Н.Татіщєв, який називав християнство головною причиною загибелі Аскольда. “Убивство Аскольдово, - пише він, - довольно вероятно, что крещение тому причиною было; может киевляне, не хотя крещения принять, Ольга призвали, а Ольгу зависть владения присовокупилась…». Але було б помилкою все зводити тільки до релігійного протистояння, яке слугувало зовнішньою оболонкою, під якою ховалися глибокі соціальні конфлікти.
Мало що відомо про Олега. Лишається незрозумілим, чи належав він до династії Рюриковичів, чи був самозванцем, якого Нестор – літописець через кілька століть приписав до цієї династії. Але не підлягає сумніву те, що Олег був талановитим і рішучим правителем. Завоювавши у 882 р. Київ і підкоривши собі полян, він силою поширив своє володіння (тобто право збирати данину) на сусідні племена, найважливішим із яких були древляни. Та він був язичником і, спираючись на ворожі християнству елементи давноруського суспільства, повинен був придатися до антихристиянського терору. Про ці часи є небагато свідоцтв. Але деякі побічні матеріали підтверджують ворожу по відношенню до християн позицію Олега. Арабський письменник Ал – Марвазі висловлює думку, що рік смерті Олега (912 р.) є початком затвердження християнства на Русі.
Ігор, син Рюрика, народився у 873 р. У день смерті його батька йому було 6, а при вступі на київський престол – 9 років. Отже, регентство Олега було виправданим. Але, узявши правління у свої руки, Олег правив одноособово до самої своєї смерті на протязі 30 років. До того часу, коли Ігор нарешті зміг почати свою діяльність, йому вже було 39 років. За звичаєм правителів Києва, з початку свого князювання Ігор утверджував свою владу над підлеглими племенами. Першими проти нього повстали древляни та уличі. Кілька років виснажливих походів пішло у нього на те, щоб знову примусити бунтарів сплачувати данину. Лише після відновлення влади у своїх землях Ігор зміг узятися за широкомасштабні далекі походи – торговельні чи теж грабіжницькі – на зразок тих, що проводив Олег. Різні джерела характеризують Ігоря по різному, іноді як людину нікчемну, слабкого правителя, до того ж ненаситного та жадібного, іноді деякі автори схильні вважати його достатньо проникливим правителем, якому Київська Русь завдячує значними успіхами (відсіч печенігам, проникнення на Кавказ, та нова угода з греками у 944 р.). До заслуг Ігоря відносять і усвідомлення прогресивної ролі християнства. Як мінімум беззаперечною залишається його релігійна терпимість. Є.Є. Голубинський навіть вважає князя “внутрішнім”, або тайним, християнином.
Дійсно, текст угоди з греками 944 р., який дійшов до нас в автентичному вигляді, вміщує ряд свідоцтв про те, що християнство на Русі в той час не просто існувало, а користувалося певною перевагою. Християни не тільки не пригноблювалися з боку держави, але й приймали активну участь в політичному житті країни. Більше того, на думку Є.Є.Голубинського, прибічники християнства мали навіть більший вплив, ніж язичники.
Ігор був убитий осінню 945 р. впродовж феодальної війни в древлянській землі, яку спровокувала сутичка між воєводою Свинельдом та основною частиною київської дружини. Син та наступник вбитого князя Святослав у той час був іще дитиною і влада у Києві перейшла до вдови – Ольги.
Це була рішуча та діяльна жінка – “мужского характера”. З її ім’ям пов’язані деякі важливі заходи, що мали суттєвий вплив на подальший розвиток Київської Русі. На жаль, час її правління погано висвітлений в літописах. “Повість временних літ” приводить головним чином фантастичні розповіді фольклорного стилю про “три помсти” про знищення Коростеня за допомогою птахів. Такий же позаісторичний характер має і розповідь про хрещення княгині – найважливіший для нас епізод її правління. Однак крізь фольклорно – легендарний шар проступають свідоцтва про реальні історичні події володарювання Ольги. Так не викликає сумніву факт придушення древлянського повстання 945 – 946 рр., адміністративна реформа, яка була результатом цього виступу, візит до Константинополя. Сумнівними або зовсім фантастичними є лише подробиці, якими змальовані обставини тієї чи іншої події. Стосовно контактів київської княгині з візантійським двором та її особистого хрещення є свідоцтва грецьких та деяких західних джерел. Відомостей про те, коли, де, і при яких обставинах було хрещення Ольги, в різних джерелах настільки розпливчасті і так протирічать одна одній, що в науці виник цілий спектр поглядів, з яких жодний не може претендувати на достовірність. Але факт зостається фактом – Ольга була християнкою, і це був її особистий вибір. До Ольги в Києві ( і не тільки в Києві) вже були церкви, широко відкриті для населення. Прийняття княгинею християнство не могло не дати поштовху для збільшення православної пастви; Ольга та її оточення повинні були піддержувати та заохочувати місіонерську діяльність місцевого духовенства. Окрім того, особистий приклад володарки активно впливав на свідомість підданих.
Збільшення числа християн викликало потребу в нових храмах. І, хоча конкретних відомостей майже немає, будівництво парафіяльних церков у часи Ольги мають бути досить імовірними.
Цікавим епізодом в ранній історії давньоруського християнства є спроба Ольги зав’язати відносини з заходом, зокрема з Західною церквою, очолюваною Римом. Ця подія має точну дату. У 959 р. вона послала до короля Оттона І посольство. Гільдейсгеймський часопис свідчить: “Прийшли до короля Оттона посли народу Русь (Rusciae gentis) та просили його прислати їм одного з своїх єпископів, який показав би їм шлях істини”. Ця акція не може свідчити про відступництво Ольги від православ’я, а мала глибоку дипломатичну природу та визначалася напругою русько – візантійських відносин в період правління “русофоба” Порфирогенета. Є досить переконливі відомості, що Ольга повернулася після візиту до Константинополя з почуттям роздратованості, образи та розчарування. Це безпосередньо відобразилося в “Повісті временних літ”, де читаємо: “И присла к неи царь гръцкыи, глаголя, яко «много дарихътя. Ты же глагола ми, яко аще возъвращаюся в Русь, многы дары послю ти: челядь, и воскъ, и скору, и воя многы в помощь» (єдиний натяк на політичний зміст переговорів). Ольга відповідала: “Аще ты рци тако ж постоиши оу мене в Почаинъ, яко же азъ в Суду, то тогда ти вдамъ». Таким чином, київська княгиня не отримала у Констанотинополі тих результатів, на які розраховувала. Більше того, прийом, ретельно описаний Костянтином Багрянородним, був принизливого для руської княгині характеру. Тому не дивно, що Ольга шукала нових союзників в політиці та ідеології. Одним з таких партнерів повинна була стати "Священна Римська імперія”, проголошення якої у ті часи готувалося та засновниками якої виступали король Оттон та Ватикан. На них і направляє свій погляд київська княгиня. Місія Адальберта (посланця короля Оттона з монастиря св. Максиміліана у Трирі) скінчилася нещасливо, бо коли він прибув до Києва ситуація змінилася. Перед Ольгою з’явилися нові перспективи відносно нормалізації відносин з Царградом.
Ольга виконувала державні функції не як повноважна правителька, а як регентша при своєму маленькому синові. Йшли роки, Святослав підростав, але мати не поспішала передати йому правління. Частково це пояснюється тим, що Святослав не виявляв цікавості до державних справ, а скоріш мав схильність до війн та походів.
У літописах нічого не повідомляється про перехід влади до Святослава та про його особисте правління взагалі. Мова іде лише про початок військової діяльності. Державні справи зоставалися прерогативою Ольги до самої її смерті. Святослав же знаходився під впливом дружини (варяжської, тобто язичницької) і відчував глибоку відразу до греко – слов’янської віри.
Доки Ольга була жива та міцно тримала кермо державного правління, Святослав стримував свої антихристиянські емоції та виявляв до нової віри лояльність. Відмовившись хреститися сам, він не міг заборонити це іншим. “Аще кто хотяше волею крестится, не браняху, но ругахуся тому», читаємо у “Повісті временних літ”. Цитована літописна фраза народила традицію зображувати Святослава людиною, байдужою у справах релігії, при якій на Русі жилося вільно і християнам, і язичникам. До 969 р., мабуть, так і було, але після смерті Ольги Святослав дав вихід ненависті. Почався другий протихристиянський терор, який тривав неповних три роки (969 972 рр.). Одним з конкретних проявів репресій Святослава, є знищення церков. В.Н.Татіщєв називає серед зруйнованих споруд Софійську церкву, засновану Ольгою. Така ж доля спіткала і Миколаївську церкву на Аскольдовій могилі.
Якщо Ольга не змогла навернути до християнської віри свого сина, то зовсім іншим був стан її онуків, особливо найстаршого з них – Ярополка. Хлопчик виховувався в християнській вірі. Його прихильність до християн засвідчені В.Н.Татіщєвим: він підкреслює “сумирність, благонравіє та любов до християн” і “схильність до християнства”. Жінкою Ярополка була гречанка, тобто візантійська (за іншими даними – болгарська) принцеса. ЇЇ належність до християнства засвідчена джерелами, які називають її “розстриженою монахінею”. Мабуть наречених для Святослава та його законних синів вибирала Ольга. Вибір її визначався як політико – династичними, та і релігійними міркуваннями.