Пасха, як і П?ятидесятниця, вважалися найбільшими церковними святами. Протягом кількох століть вирішувалося питання про визначення терміну чи дати святкування Пасхи. І Вселенський собор постановив святкувати Пасху у першу неділю після повного місяця, що або збігається з весняним рівноденням, або настає за ним.
З IV ст. дістали загальноцерковне визнання свята Різдва Христового, Богоявления (Хрещення Христового), Вознесіння. ?Різдвяні? свята (Різдво, Богоявления) почали святкувати на Сході християни-гностики наприкінці II ст.
Народження ?вищого еону? ? Христа та його з?єднання з людиною (хрещення) було надзвичайно важливим для гностиків. Нерідко Різдво та Хрещення Христові у гностиків ототожнювалися. Святкування відбувалося переважно навесні (28 березня). Проте з середини IV ст. встановилася дата 25 грудня (спочатку на Заході). Першою підставою для цього була ідея зачаття Ісуса Марією у день весняного рівнодення. Дев?ять місяців по тому й було 25 грудня. Більш вірогідною дослідники вважають іншу підставу ? бажання поєднати Різдво Христове з великим язичницьким римським святом ? днем Бога Сонця. Це свято ? solin-victus ? відзначалося у Римі в день зимового сонцестояння, 25 грудня. Найдавніші римські свідчення на користь 25 грудня як дня Різдва датовані 353-354 pp. Близько 378-379 pp. цей звичай був перейнятий в Антіохії та Константинополі, 433 р. ? в Єгипті, а в останній третині VI ст. ? в Єрусалимі.
Християнське свято Богоявления, крім гностичних (утілення Христа-еона, поєднання його з людиною їсусом), мало також язичницькі корені ? свято освячення води, яке відмічалося 6 січня. На Заході імперії воно було запроваджене після І Вселенського собору як свято ?поклоніння волхвів?, зображене в Євангеліях. Таким чицом, здійсгіився своєрідний ?обмін? між Сходом та Заходом, унаслідок якого сформувалися свята Різдвяного циклу.
У цей же період (IV-VII ст.) відбулося установлення інших найбільших церковних свят. Деякі з них ? Стрітення, Благовіщення, Преображення ? мали коріння в євангельській оповіді. Інші свідчили про народження
традиції церковного Переказу, наприклад свято Воздвижения Хреста Господнього. Воно святкувалося з першої половини IV ст. на честь віднайдення матір?ю імператора Константина, Оленою, в Єрусалимі хреста, на якому, за переказом, був розіп?ятий Христос. Іншим прикладом таких ?позаєвангельських? свят було відзначення (з кінця VI ст.) Успіння Діви Марії, поєднане на Заході зі святом її тілесного вознесіння на небо.
Саме в епоху Вселенських соборів визначилися такі риси християнського культу, як ушанування мучеників, святих, Діви Марії та ангелів, їм відводилася роль своєрідних посередників між віруючими і Богом ? ?заступників?, роль релігійного й морального ідеалу. Великою мірою це спричинялося тим, що традиційній язичницькій (політеїстичній та полідемонічній) свідомості потрібна була заміна старих богів і героїв на нових, причетних до становлення християнства. Зокрема, культ Діви Марії став об?єктом висловлення тих самих народних почуттів, які раніше виявлялися у численних культах богині-матері.
Розвивалося також ушанування реліквій (священних предметів) та ікон, яким побутова християнська релігійність почала приписувати надприродні властивості. Поклоніння святим, Діві Марії, ангелам, реліквіям та іконам не було позбавлене магізму та політеїзму, що згодом викликало критику й численні спроби реформування ортодоксального християнства.
Серйозною проблемою стала небезпека зовнішнього ритуалізму ? втрати духовного смислу християнства. Саме в ці часи формується т. зв. ?народне християнство? ? синкретична суміш християнських і дохристиянських елементів, головним змістом якої були обрядовірство і рецидиви язичницького політеїзму ? у формі поклоніння християнським святим. Проти цього виступали свого часу супротивники іконошанування.
ІКОНОБОРСТВО. VII ВСЕЛЕНСЬКИЙ СОБОР
Іконошанування у християнській церкві І тис. н. е. викликало неоднозначну реакцію в суспільстві. У практиці застосування ікон у богослужбовому вжитку велику роль відігравали культурні особливості регіонів. Мала місце полеміка і на богословському рівні.
Головними аргументами проти іконошанування були ?неописуємість Христа во плоті? та біблійна заборона ідолопоклонства. Такі відомі богослови ? Святі Отці, як Григорій Великий, Іоан Златоуст, Василій Великий, Євсевій Кесарій-ський обґрунтовували стриманість щодо ікон посиланнями на Святе Письмо (напр., Повтор. Зак., 5:8; їв., 8:18; Рим., 1:23-25; 2Кор., 5:7).
Іншої точки зору дотримувалися Іоан Дамаскін, Феодор Студит, Андрій Критський, патріархи Герман та Никифор. Вони вважали, що надчуттєве все ж, певною мірою, відбивається в матеріальному, чуттєвому. Видиме здатне бути образом невидимого. Чуттєві символи є для людини (духовно-тілесної істоти) необхідними як засіб наближення до духовного та зростання до Божественного. До того ж, Господь Ісус Христос являвся учням тілесно, а значить, був виразимий в образі.
Гоніння на іконошанувальників, т. зв. іконоборство, досягло апогею у Візантії за часів династії Ісаврів (VIII-IX ст.). У цьому випадку вирішальне значення мали секуляристськг спрямування державної влади, яка підтримала радикально налаштоване духовенство та єпископат. Імператорський едикт 726 p., помісний собор 754 р. були спрямовані проти іконошанування. Конфлікт загострювався і мало не призвів до громадянської війни. Особливе значення для підтримки іконошанувальників мала позиція східного чернецтва, ідеологом якого був Феодор Студит.
У скликанні VII Вселенського собору (787 p., Нікей) велику роль відіграла позиція імператриці Ірини, заінтересованої у припиненні розбрату в імперії. Засудивши іконоборців, собор визначився щодо вшанування ікон:
Була сформульована відмінність між поклонінням Богові (грец. latreia, лат. adoratio) і вшануванням священних речей та предметів (грец. proskinesis, лат. veneratio). Ця відмінність, разом із вимогою вклонятися не образу, а первообразу, допомагала зняти звинувачення іконошанувальників в ідолопоклонстві.
Західна церква загалом лояльно поставилася до вшанування ікон, підтримавши його прихильників на Сході. Проте набула поширення також точка зору, декларована єпископом Франкської церкви Сереном Марсельським: ікони не гідні ані adoratio, ані veneratio. Зображення можуть використовуватися для згадки та оздоблення, але не обов?язково для вшанування. В них немає безумовної потреби для віри і культу. Таке утилітарне бачення ролі зображень у храмі, позбавлене догматично-богословського осмислення (на відміну від християнського Сходу), надалі спричинило значну відмінність західної церковної іконографії від східної.
КАНОНІЗАТОРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЦЕРКВИ НА ВСЕЛЕНСЬКИХ СОБОРАХ. АПОСТОЛЬСЬКІ ПОСТАНОВИ ТА ПРАВИЛА. СОБОРНІ ПОСТАНОВИ
Органічним компонентом християнської церковної традиції, поряд зі Святим Письмом ? Біблією, став корпус літератури, що містила релігійні, моральні приписи і правові норми та правила церковного життя. Ці правила дістали назву канонів ?Апостольська дидаскалія?. Авторство найдавніших збірок канонів пов?язувалося ще з апостольськими часами. Про одне з найдавніших джерел такого характеру ? ?Дидахе? (Вчення дванадцяти апостолів), уже згадувалося. Збіркою, що також претендувала на походження від апостолів, була ?Апостольська дидаскалія? (ймовірно, друга половина III ст., Сирія або Палестина). Першоджерелом ?Апостольської дидаскалії? вважається теж Дидахе; можливо, також відобразилася діяльність апостолів на Єрусалимському соборі 49 р.
?Апостольські постанови?. Церковно-юридичним збірником кінця IV ? початку V ст., укладеним, найвірогідніше, у Сирії, були ?Апостольські постанови?. Збірник складався з трьох частин. До першої частини входила розширена обробка ?Апостольської дидаскалії?. До другої ? оброблені фрагменти Дидахе, молитви, настанови щодо катехуменату та хрещення, список перших християнських єпископів. Третя частина містила численні пояснення, настанови та коментарі про особливості харизм (Дарів Святого Духа), про посвячення до різних ступенів священства (у єпископи, пресвітери, диякони, субдиякони, лектори, про інші служіння: сповідників, екзорцистів. Важливим додатком до цієї частини були 85 церковних правил ? канонів, прийнятих на соборах у різний час. Встановлено, що 20 із них є постановами помісного (місцевого, ?регіонального?) Антіохійського собору 341 р. Останнім каноном із 85-ти є список книг Старого й Нового Заповіту. ?Апостольські канони?. Ці ж самі 85 канонів, але видані окремо, складали збірку під назвою ?Апостольські канони?. Цікаво, що Римська церква визнавала лише 50 із них. Вважається, що, крім постанов Антіохійського собору, джерелом цього збірника були матеріали Нікейського (І Вселенського) собору. Час зібрання та впорядкування ? приблизно V ст., місце ? Сирія.
З церковних соборів, помісних, або Вселенських, які залишили постанови-канони, важливі для догматичного та організаційного впорядкування християнської церкви, відомі, насамперед:
| ? 81 канон (перший собор, після якого залишилися писані канони); | |
| ? проти шлюбу священників; | |
| ? проти ?блудних вчинків? та проти ?відпалих від віри?; | |
| ? 20 канонів, зокрема про першість у церкві чотирьох митрополитів; | |
| ? 25 канонів; | |
| ? 20 канонів, зокрема про правила переходу епископів та кліриків; | |
| ? 60 канонів про внутрішній устрій; затверджений канонічний список книг Нового Заповіту; | |
| ? 7 канонів; третій канон про статус Константинопольського архиєпископа; | |
| ? 8 канонів; | |
| ? 30 канонів; 28-й канон про рівність Константинополя з Римом; | |
| ? 102 правила; | |
| ? 22 канони. |
На Заході, в Римській церкві, здійснювалося ще окреме зібрання постанов-канонів місцевих (помісних) соборів: Карфагенських, Іспанських, Галльських.
?Соборні постанови?. Є найповнішим канонічним збірником. Його укладання почалося з V ст. Вже на IV Вселенському соборі (451 р.) була відомою збірка канонів Нікейського, Неокесарійського, Гангрського, Антіохійського, II Вселенського соборів. Пізніше до неї ввійшли канони Лаодикійського, Сардикійського, Халкідонського, Трульсь-кого, VII Вселенського соборів. Разом з ?Апостольськими? правилами, постановами та канонами ?Соборні постанови? являють собою одну з найважливіших складових Священного Переказу ортодоксальних гілок християнства.