Однак не слід захаращувати вступну частину вироку такими даними про особу підсудного, що не мають значення для справи. Деякі суди без будь-якої потреби зазначають тут, що підсудний не є військовозобов'язаним, не має утриманців, не є депутатом тощо. Адже відомості, що не стосуються особи підсудного, можна перераховувати без кінця, проте це не матиме жодного значення для правильного вирішення справи.
У вступній частині вироку не слід зазначати, який запобіжний захід було обрано підсудному на досудовому слідстві, оскільки це призведе до непотрібних повторень: в резолютивній частині вироку суд обов'язково має викласти рішення про застосування щодо підсудного певного запобіжного заходу до набрання вироком законної сили, а також про зарахування попереднього тримання під вартою до часу відбування покарання.
Після викладення даних про особу підсудного необхідно послатись на кримінальний закон, що передбачає відпідальність за злочин, за вчинення якого підсудного віддано до суду» вказавши точну назву цього закону та відповідну його статтю (її частину або пункт). Якщо у справі притягнуто до відповідальності кількох осіб, які віддані до суду за один і той самий злочин, з метою уникнути повторень доцільно після викладення даних про особу кожного з підсудних вказати, що всіх їх віддано до суду за одним і тим самим законом, і зазначити частину чи пункт відповідної статті.
Як випливає зі ст. 333, цим вступна частина вироку закінчується і далі, після слова «Встановив», починається виклад мотивувальної частини.
Однак деякі суди після зазначення кримінального закону, за яким при попередньому розгляді справи суддею віддано підсудного до суду, іноді посилаються у вступній частині вироку на те, що в судовому засіданні було допитано підсудного, потерпілого, свідків, досліджено висновки експертиз, заслухано судові дебати, останнє слово підсудного тощо. В такому переліку судово-слідчих дій та досліджених судом джерел доказів немає необхідності, це, знову ж таки, тільки призведе до непотрібного повторення, оскільки в мотивувальній частині вироку суд зобов'язаний буде знову згадати про виконані ним судово-слідчі дії, назвати джерела доказів, розкрити їх зміст, проаналізувати одержані фактичні дані й дати їм правову оцінку.*
Мотивувальна частина обвинувального вироку (ст. 334 КПК) повинна містити формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків злочину, форми вини і мотивів злочину. В цій частині вироку наводяться обставини, що визначають ступінь тяжкості вчиненого злочину та докази, на яких
ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази; обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання; мотиви зміни обвинувачення; у разі визнання частини обвинувачення необґрунтованою - підстави для цього.
_____________________________________________________________
* Білоусенко В.Складання вступної частини вироку // Коментар судової практики з кримінальних справ. – К., 1997. - № 6. – с.122-125.
Якщо у вчиненні злочину брали участь кілька осіб, обвинувачення слід формулювати таким чином, щоб булла зрозуміла роль кожного із співучасників, форма його співучасті (організатор, підмовник, пособник, виконавець), які дії він вчинив, а також щоб були наведені обставини, що виключають ступінь винуватості кожного із співучасників. Якщо до кримінальної відповідальності притягнуто кількох осіб, які визнаються винними в багатьох епізодах злочинної діяльності, формулювання доведеного обвинувачення слід викладати не окремо щодо кожного з підсудних, а за епізодами злочинної діяльності, зазначаючи за кожним із них роль усіх співучасників.*
При призначенні підсудному покарання суди повинні враховувати постанову Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначенням судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7, тяжкість вчиненого злочину, суди повинні виходити з класифікації злочинів (ст. 12 КК), а також із особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного із співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо).
Відповідно до п. 18 Прикінцевих та перехідних положень КК при вирішенні питання про віднесення злочинів, передбачених КК 1960 р., які були вчинені до набрання чинності КК 2001 р., до злочинів невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких потрібно керуватися ст. 12 КК 2001 р., якщо це пом'якшує кримінальну відповідальність осіб і не обтяжує ступінь тяжкості злочину, вчиненого до
набрання чинності КК 2001 р. В інших випадках необхідно застосовувати відповідні положення КК 1960 р.
Досліджуючи дані про особу підсудного, суд повинен з'ясувати його вік, стан здоров'я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність незнятих чи непогашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім'ї (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), його матеріальний стан тощо.
____________________________________________________________
* Білоусенко В.Виклад мотивувальної частини обвинувального вироку // Коментар судової практики з кримінальних справ. – К., 1997. - № 6.
Суд зобов'язаний також мотивувати призначення покарання у вигляді позбавлення волі, якщо санкція кримінального закону передбачає й інші покарання, не пов'язані з позбавленням волі; звільнення від відбування покарання з випробуванням; призначення покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК України, або перехід до іншого більш м'якого основного виду покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин; звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, та у зв'язку з закінченням строків давності виконання обвинувального вироку.
Якщо суд відповідно до ст. 96 КК визнав за необхідне застосувати до підсудного примусове лікування, в мотивувальній частині вироку зазначаються мотиви такого рішення.
Пленум Верховного Суду України у зазначеній постанові (п. 8) роз'яснив судам, що призначення основного покарання, нижчого від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, або перехід до іншого, більш м'якого виду основного покарання, або непризначення обов'язкового додаткового покарання (с. 69 КК) може мати місце лише за наявності декількох (не менше двох) обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого особливо тяжкого, тяжкого злочинів або злочину середньої тяжкості, з урахуванням особи винного.
У кожному такому випадку суд зобов'язаний у мотивувальній частині вироку зазначити, які саме обставини або дані про особу підсудного він визнає такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину і впливають на пом'якшення покарання, а в резолютивній - послатися на ч. 1 ст. 69 КК. При цьому необхідно враховувати не тільки мету й мотиви, якими керувалась особа при вчиненні злочину, а й її роль серед співучасників, поведінку під час та після вчинення злочинних дій тощо. З підстав, зазначених у ч. 1 ст. 69 КК, суд може це: призначати додаткового покарання, передбаченого санкцією статті Особливої частини КК як обов'язкове.
Щодо особи, винної у вчиненні декількох злочинів, суд може призначати більш м'яке покарання, ніж передбачено законом, окремо за кожний злочин або тільки за один із них і остаточно визначити покарання за правилами ст. 70 КК. Застосування положень ст. 69 КК щодо покарання (як основного, так і додаткового), призначеного за сукупністю злочинів чи за сукупністю вироків, є неприпустимим.
Призначенню покарання, нижчого за найнижчу межу, передбачену санкцією статті Особливої частини КК, не перешкоджає наявність у цій самій санкції альтернативних, більш м'яких покарань.
Суд не вправі перейти до більш м'якого виду покарання у випадках, коли санкцією закону, за яким засуджується особа, передбачено лише такі покарання, які з огляду на її вік чи стан не можуть бути до неї застосовані. В таких випадках суд, за наявності до того підстав, відповідно до ст. 7 КПК повинен закрити справу і звільнити особу від кримінальної відповідальності або постановити обвинувальний вирок і звільнити засудженого від покарання.
Мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, яке пред'явлено підсудному і визнано судом недоведеним, а також підстави для виправдання підсудного з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення. Не допускається включення у вирок формулювань, що ставлять під сумнів невинуватість виправданого.
У мотивувальній частині вироку викладаються підстави для задоволення або відхилення цивільного позову, а також підстави для відшкодування матеріальних збитків у випадках, передбачених ч. З ст. 29 КПК (ст. 334 КПК).
У резолютивній частині обвинувального вироку повинні бути зазначені: прізвище, ім'я та по батькові підсудного; кримінальний закон, за яким підсудного визнано винним; покарання, призначене підсудному по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними; остаточна міра покарання, обрана судом; початок строку відбуття покарання; тривалість іспитового строку, якщо застосовано звільнен-від відбування покарання з випробуванням; рішення про цивільний позов; рішення про речові докази і судові витрати- рішення про залік досудового ув'язнення; рішення про побіжний захід до набрання вироком законної сили і вказівка про порядок і строк оскарження вироку.