Зміст
Віра в духовному житті людства
Буддизм
Коли і де зародився буддизм
Будда реальний і будда з легенд
Учитель? Бог? чи...
Навчання будди
Всесвіт і його пристрій
Дхарма — закон, істина, шлях
Буддизм — релігія без божества
Громада віруючих
Перші кроки майбутньої світової релігії
Національні форми буддизму
Буддизм на заході
Література
Віра в духовному житті людства
Є Бог, є світ, вони живуть вовік,
А життя людей миттєве, і убоге,
Але все в собі вміщає людина,
Яка любить світ і вірить у Бога
Н. Гумільов. Фра Беато Анджеліко
До кінця другого тисячоріччя сучасної цивілізації всі п'ять мільярдів живучих на землі людей вірять. Одні вірять у Бога, інші — у те, що Його немає; люди вірять у прогрес, справедливість, розум. Віра є найважливішою частиною світогляду людини, його життєвою позицією, переконанням, етичним і моральним правилом, нормою і звичаєм, по яких — точніше, усередині яких — він живе: діє, мислить і почуває.
Віра — універсальна властивість людської природи. Сучасна наука думає, що “людина розумний” з'явився 30—40 тис. років тому. Приблизно до того ж часу відносяться виявлені вченими наскальні малюнки і предмети побуту, що вже припускають існування віри.
Звичайно, цих знахідок явно недостатньо, щоб відповісти на запитання, у что саме вірили наші далекі предки, але з їхньою допомогою можна спробувати представити, як і чому народжувалася віра взагалі.
Безсумнівно, людина — частина природи. Ті самі хімічні елементи складають його тіло і тіла тварин, дерева, води Світового океану, гірські породи. Людина зв'язана з навколишнім світом такими найміцнішими канатами, як повітря, вода, їжа, сонячне світло, необхідні для підтримки життя. Людина бере участь у вічному круговороті речовини в природі, і древня людина почувала це гостріше і чіткіше, ніж сучасна. Це відчуття збережене ним навіть у мові: наприклад, що народжує земля — природу; земля, на якій народилися і вмерли предки, — батьківщина; люди, що живуть на ній, — народ. Люди народжуються, дають життя новим поколінням, а потім умирають, і тіла їхній руйнуються, переходять з живого в неживе — так само, як звірі, птахи, дерева і трави.
Але людина має свідомість, тому він — не тільки “природня” істота. Стати людиною — значить знайти здатність “усвідомлювати” себе, тобто бачити і почувати не тільки свою причетність цьому світу, але й особливість, унікальність свого положення в ньому. “Свідомість” людини — це знання, розділена з іншими людьми, “спільне” розуміння світу і місця людини в ньому. Дуже важлива тут ця часточка “з-”. Досвіду однієї людини явно недостатньо, щоб зрозуміти світ. Дитина учиться, щоб засвоїти знання попередніх поколінь, і чим “старше” суспільство, тим довше триває навчання. Необхідність трудитися спільно змушує переймати досвід інших і передавати свій, а тим самим — і узагальнювати його. Так у людському співтоваристві виникає “узагальнене” представлення про світ. Іншими словами, усі люди, що складають дане суспільство, знають про світ приблизно те саме, тому що “довіряють” досвіду одноплемінників — минулому і сьогоденню. От чому віра — це колективне представлення про світ.
Свідомість — от той рубіж, то велика властивість, що створило парадокс людини. Людина для природи — “свій”, багато в чому він живе по її законах і підкоряється ім. Багато в чому, але не в усьому. Людина для природи — “чужий”, його сутність не зводиться до одних тільки природних законів. Він здатний узагальнювати, аналізувати, знаходити закономірності, почувати красу, шукати сенс і ціль існування — як власного, так і усього світу. Він створює навколо себе те, чому немає аналогів у природному світі, — світ людської культури.
Спостерігаючи й осмислюючи навколишній світ і себе в ньому, людина зрозумів, що його оточує не хаос, а упорядкована світобудова, що підкоряється так називаним законам природи. Не було потрібно особливої проникливості, щоб зрозуміти: змінити ці закони, установити інші людина не в силах. Кращі розуми за всіх часів билися над спробою розгадати таємницю і сенс життя на землі, відшукати ту безлику, таємничу силу, що виявляє свою присутність у світі через зв'язок речей і явищ; саме вона виділила людину з природного світу. Для позначення цієї сили людина придумала тисячі імен, але суть їх одна — це Бог.
Для спілкування з незримим світом людин удається до допомоги “посередника” — предмета, символу, наділеного особливою властивістю — служити вмістищем незримої сили. Кам'яні, кістяні, дерев'яні ідоли, грубі і примітивні, стають умовними знаками, позначаючи те, що інакше не може бути виражено. Важлива не форма ідола, важливе зміст, що бачить у ньому людина.
Так, древні греки поклонялися грубому, сукуватому поліну, що уособлювало одну з богинь. Древні єгиптяни шанували могутню богиню Бастет в образі кішки. Сучасне африканське плем'я, відкрите порівняно недавно, поклонялося пропелеру літака, що упав один раз з неба на їхні землі. Для цих людей пропелер уособлював неуявну міць, що дозволяє чомусь величезному літати як птах і, напевно, здатному робити й інші чудеса.
Символом споріднення людини з природним світом виступає тотем. У багатьох народів існує складна система зв'язків з тими чи іншими тваринами, що вважаються чи предками заступниками чи людини колективними предками роду.
“Відокремленість” людини від природного світу підкреслює система табу — заборон, що мають зміст тільки для людини. Для тварини немає і не може бути табу — його поводження цілком диктується доцільним, раціональним. Тільки людина здатна оперувати ірраціональними категоріями. Правда, через того що зараз неможливо з вірогідністю реконструювати світогляд древньої людини, не можна затверджувати і повну ірраціональність багатьох табу.
Деякі з них виглядають цілком раціональними. Наприклад, табу на вживання в їжу тотема. Якщо тотем роду — кенгуру, то кенгуру є не можна. Але от як могло виникнути табу, що забороняє зустріну жінки в період вагітності з братом чоловіка, можна тільки догадуватися.
Якщо незрима сила може сконцентруватися в якому-небудь предметі, то досить стати власником цього предмета, щоб придбати додаткові можливості. Так з'являється фетиш, чи амулет, — предмет довільної природи і форми (незвичайний камінь, лапка убитого звіра, перо птаха), здатний охороняти власника від небезпек і лих і приносити йому удачу. Якщо лихо все-таки приключалося, виходить, амулет утратив силу чи перестав допомагати хазяїну.
Найбільш показова в цьому відношенні священна історія єврейського народу. З погляду звичайної історії заповіді, дані Богом Моісею на горі Синай, не мали змісту. Вони могли виходити тільки від того, кому відомий хід подій до самих віддалених у часі меж, кому відомий сенс існування людини.
З трьох обставин — божественної волі, культурних традицій конкретного народу й особливостей мислення конкретної людини — складається все різноманіття релігійного досвіду людства. Віра приймає самі різні форми, эти-то форми і називаються релігією. В індуїзмі — тисячі богів, в іудаїзмі — один, але в основі і тій і іншій релігії лежить віра. І це дозволяє припустити, що зовнішні розмаїтість і строкатість культів, обрядів, філософій численних релігійних систем спираються на деякі загальні світоглядні представлення.
Яким же з'являється світ у релігійній свідомості?
Насамперед релігійній свідомості ведені мета і сенс існування світу і людини в ньому — у межах конкретної світоглядної картини. Основу цієї картини у свою чергу складає уявлення про існування двох (чи більш) світів: світу зримого, земного, людського і світу незримого, духовного, божественного. У кожного з цих світів є своя історія, свої закони, і в кожнім з них діють чи люди інші сутності, і кожний має своє символічне вираження.
Практично усі релігії сходяться на тім, що нинішній стан світу і самої людини ненормально, людина повинна бути “врятований”. Врятований від чого? Рятувати тіло безглузде, оскільки весь досвід людства говорить про те, що тіло вмре. Але навіщо ж тоді живе людина і як знаходить він сили жити, знаючи про кінець, якого не уникнути? Багато релігій учать, що земне життя людини є життя тимчасова. Одні релігії сприймають її як страждання і відповідно учать порятунку від життя інші учать порятунку від смерті, але смерті куди більш серйозної, чим смерть тіла, — від смерті душі. Представлення про душ, дарованої Богом, про її безсмертя, про те, що духовне удосконалювання важливіше мирських турбот, — основна складова частина багатьох релігій.
Наявність багатьох релігій неминуче приводить до питання про те, яка ж з них щира. Адже Істина повинна бути одна, а релігій — багато. Чи не значить це, що вірно лише одна з них, а інші — шкідливі і помилкові? Для проповідуючих будь-яку віру природно вважати свою релігію єдино вірної, а всі інші — неістинними, що не ведуть до справжнього порятунку.
Одним з інструментів відшукання істини людство звикло вважати науку, однак питання про щиру віру виявляється поза її компетенцією. Мети і задачі науки — інші. Її методи розроблялися для пізнання зримого світу і застосовні до об'єктів будь-якого ступеня складності, але все-таки менш складним, чим людина.
Можна припустити, наприклад, що кожна з релігій містить якусь частину єдиної Істини, і якщо об'єднати їх, то удасться одержати задовольняючу усіх, одну-єдину, щиру релігію. Спроби створити таку синкретичну (від гречок. “з'єднання”) релігію починалися, але приводили до парадокса: створене в такий спосіб навчання виявлялося менше і дрібніше, ніж релігії, із фрагментів яких воно складалося. Экуменічний рух, що прагне об'єднати хоча б різні напрямки християнства, також поки не досягло своєї мети. Питання про співвідношення щирого і помилкового в різних релігіях одине з складних. Спробуємо окреслити деякі підходи до його рішення.