Символічний образ самозакоханого Нарциса у Г. Сковороди найбільш вдало розкриває сутність самопізнання: хто хоче закохатися в самого себе, повинен пізнати себе. А самопізнання — справа серця, яке є життєдайним духовним джерелом. Сковорода часто ототожнює серце з Богом або Словом Божим. Серце він називає "точкою", "центром" душі; його глибину уподібнює безодні. Серце — основа духовності та моральності особистості, воно зумовлює цілісність її внутрішнього стану та його прояви. Отже, філософ цінує насамперед інтенсивне емоційне життя, тобто життя серцем. Навіть наші думки виростають із серця, тому й сердечний світ перевершує розум, який у цьому контексті набуває сенсу "духовного розуму" (С. Кримський). Для філософа "внутрішня", справжня, людина локалізується в серці. Серце Г. Сковорода називає "вогнистим", "цілісним", тією "божественною іскрою", що репрезентує Творця.
Щоб проникнутись вірою, прийняти її, потрібно відкрити своє духовне осереддя — серце. Все зовнішнє є лише тілесним облаштуванням, а серце — то "справжня людина". "О серце, бездно всіх вод та небес ширина!... Яка ти глибока! Все охоплюєш і складаєш, а тебе ніщо не вміщує" [17, с. 163]. Серце наділене внутрішньою здатністю відчувати глибину буття, оскільки в ньому локалізується духовна сутність людини, пов'язана з Богом. Тому Г. Сковорода відкидає поверхове осягнення людини. Лише шляхом випробувань можна віднайти та збагнути вищий, внутрішній, сенс людини. Подібно до того, як світлиця не зможе існувати без фундаменту, так і людина не зможе існувати без серця. "...Серце наше є точною людиною... Бережи серце своє!" [17, с. 167]. Серце як животворна глибина відкривається лише Богові, воно є своєрідним вмістилищем, безоднею людських думок. Щоб наблизитися до божественної сутності, потрібно плекати в собі оте справжнє, боротися із зовнішнім, примарним. Для цього потрібна постійна праця серця, всього чуттєвого осереддя людини. Божественне є надбанням пізнавальної активності самої людини. Занурюючись у глибини свого духу, вона пізнає себе і тим самим оживотворяє душу. Тому, прикрашаючи і одягаючи тіло, вважав Г. Сковорода, слід не забувати про обоження власного серця. Цей процес сприяє створенню Царства Божого всередині нас. Отже, без серця людина втрачає свої сутнісні характеристики.
Філософ наголошує, що так само, як орач обробляє землю, потрібно обробляти "ниву душевну свою". Духовне сходження людини до Бога неминуче призводить до оновлення серця і народження нової людини. Людина, яка прилучається до сакрального, божественного, відкриває для себе зовсім інше життя, воскресає і прозріває, стає оновленою. Поява нової людини через преображения і воскресіння, з'єднання з Богом знаменує собою сакральний акт, свя-щеннодіяння, обоження людської сутності. Лише тій людині відкривається божественний світ, котра плекає свою душу, виполює весь бур'ян, що засмічує почуття. Отже, Г. Сковорода зосереджує увагу на творчих потенціях людини, на процесі людинотворення, внаслідок якого з'являється свята квітка з "незаймано чистим" цвітом. Таке перетворення людини означає досягнення певного ступеня обоження. За Г. Сковородою, шлях обоження — це "пасивна активність", позаяк людина в своєму єстві має божественне зерно. Тому її головні зусилля повинні бути спрямовані на усунення перешкод для вільного вияву цього єства. Отже, ототожнюючи самопізнання і богопізнання, Г. Сковорода наголошує на безпосередньому зв'язку духовності із творчою природою людини, її здатністю до само-творення і пов'язує цей процес з актуалізацією божественного, що міститься в самій людині. При цьому сам процес єднання людини з Богом філософ називає своєрідним актом самотворення людини, а життєдайним джерелом її духовності — внутрішній дух, який іменується Богом.
Жодні зовнішні чинники, зокрема людська слава, не можуть наповнити серце безпристрасністю і великодушністю, якщо в ньому немає Царства Божого, яке здобувається зусиллям людини. Завдяки цим якостям очищується серце; добросерда людина випромінює поміркованість, людяність, її "сердечне око" завжди насторожі. Тоді людині не страшний ланцюг страждань, який змальовує Г. Сковорода: "...Колодник заздрить випущеному із темниці; випущений — тому, хто не селянин; не селянин же — громадянину; громадянин — багачеві; царі— володіючому Всесвітом Богові..." [18, с. 218]. Заздрощі спалюють серце і поїдають людину. З гіркотою філософ звертається до тих людей, котрі не розуміють, носіями якого внутрішнього добра — світлоносного серця — вони є. Поглиблюючи святоотцівську думку щодо серця як символу духовності та моральності людини, Григорій Сковорода розглядає його як функціональний орган людини, що задає ціннісні орієнтири у почуттєвій і вольовій сферах людини, зумовлює її цілісність.
Григорій Сковорода виокремлює такі смисложиттєві орієнтири, від яких залежить релігійність людини, функціональне навантаження її серця: віра, надія, любов. Саме релігійна віра надає смисл життю, вона є фундаментом, на якому вибудовується людська моральність. Сила, інтенсивність віри залежать від входження людини в невидимий світ. Віра надихає людину, возвеличує її над обставинами. "Віра риє й рухає гори. Ось світильник стежкам твоїм, язиченовий!" [16, с. 195]. Лише той християнин вірний, хто наслідує Бога, звіряє все своє життя з ним, утверджує його блаженну волю. Благодатне зерно віри проникає в серце, немовби зрошує його божественною водою і тим самим допомагає людині побачити божественну силу. Сила віри залежить від зусиль людини. Відтак, вона охоплює всю людину, визначає її якісне зростання як духовної особистості. Г. Сковорода підкреслює, що віра швидко вичерпується в тому разі, коли людина легко в щось повірила. Філософ навчає: "Дбай передусім зрозуміти, що значить віра. Немає потрібніше її. Але знай, що ніде її не знайдеш, коли не викопаєш іскри її передусім всередині себе" [19, с. 442]. Отже, віра як особливий душевний акт є процесом творення духовної особистості у її Богопричетності.
Другим чинником формування "внутрішньої" людини є надія. Без неї неможливе переживання і вживання в божественне. Надія є мрією, в реалізацію якої людина повірила. Віра і надія — чесноти, що приводять нарешті людське серце у гавань любові. Любов є найвеличнішою з усіх чеснот. Вона всьому дає основу, все творить і зберігає. "Вона вогонь є невидимий, яким серце розпалюється до Божого слова чи волі, а тому вона сама є Бог" [13, с. 149]. Без любові вся обрядовість втрачає сенс. В цьому разі "залишається одна лицемірна облудність, а людина — гробом розфарбованим" [13, с. 149]. Отже, любов виступає смисложиттєвим орієнтиром.
Г. Сковорода розглядає любов як щиросердність, як присутність у серці людини божественного начала. Віра, надія, любов постійно творять, формують духовний осередок особистості, її культуру душі. Однак кожна із цих чеснот
має свою функціональну специфіку. "Властивість віри — помічати або розуміти, а чим більше хто помічає, тим більше плекає надії, а чим більше плекає надії, тим полум'яніше любить, з радістю творить добро, безмежно і безмірно, наскільки це можливо" [16, с. 266—267]. Філософ розмежовує страх Божий і страх людський, розкриває відмінність між ними. Страх Божий є благоговінням, любов'ю перед Богом, своєрідним "духом Божим в людині", премудрістю, котра возвеличує людину. "Знання Боже, віра, страх і любов до Господа — один ланцюг. Знання — у вірі, віра — у страсі, страх — у любові, любов — у виконанні заповідей, а дотримання заповідей — в любові до ближнього..." [17, с. 180]. Натомість страх людський пригнічує людину, паралізує її волю. Що ж є джерелом мудрості і веселощів? Г. Сковорода стверджує: "Страх Божий". Лише та людина може зрозуміти процес гріхопадіння, котра пізнала суть страху Божого. Отже, страх Божий є необхідним атрибутом релігійності.
Віра, надія, любов — ті духовні орієнтири, що забезпечують немовби друге народження людини. Віра уможливлює рух до Бога і зустріч з ним, виступає певним орієнтиром прагнень, сподівань людини, які вона намагається реалізувати. Надія як можливість неможливого та незбагненного підсилює віру, забезпечує зв'язок теперішнього і майбутнього, зближує їх. Любов же синтезує їх воєдино і тим самим поєднує Бога та людину.
Г. Сковорода був противником показової релігійності. Він викривав тих святих лицемірів, які понад усе ставили вигоди духовної кар'єри, які не "від сродності" своєї взяли на себе священницький сан. Він засуджував і висміював зажерливість, користолюбство, брехливість, тупість священнослужителів і монахів. Зовнішні релігійність та благочестя мислитель називає "безбожієм". Він повчав, що тільки та людина блаженна, яка святість свого серця прикриває не ризою, а Господньою волею.
Людина повинна навчитись приборкувати пристрасті своєї душі, керувати ними, але при цьому дослуховуватися до свого внутрішнього судді — совісті. Совість, підсилюючи віру як впевненість, зміцнює надію, стає критерієм "внутрішньої" людини і тим самим проливає світло на її добрі справи.
На думку Г. Сковороди, Біблія є особливим світом символів, що має втаємничений, духовний, невидимий зміст. Завдяки символічному світу невидимий світ перетворюється на видимий і стає досяжним для сприйняття. Біблія